Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності.

Текст у процесі комунікації виступає в єдності змістового і прагматичного планів, становлячи сукупність мотивів, цілей, завдань, які реалізуються за допомогою різноманітних мовних засобів.

Професійна сфера фахівця в різних галузях має справу з текстами – повідомленнями, письмово зафіксованими в документі. Більшість текстів документів призначені тільки для сприймання зором, а не на слух (за винятком наказів, резолюцій, актів, які можуть зачитуватися перед працівниками; у дипломатичній практиці зачитуються, але не передаються адресату "усні послання", "усні заяви").

Текст документа не пов'язаний тісно з реальним часом. Він існує у фізичному часі не як такий, а лише на матеріальному носії, який може старіти і псуватися. Тільки текст, як носій інформації, накопичує, зберігає її. Текст можна багаторазово відтворювати.

Термін текст у сучасному мовознавстві позначає кілька неоднакових мовних явищ: 1) реально висловлене (написане та ін.) речення або сукупність речень; 2) уся сума (сукупність) актів мовлення, створених колективом носіїв цієї мови; 3) текст – водночас і процес вирішення екстралінгвістичних завдань мовними засобами, і продукт цього вирішення; 4) текст – це об'єднана смисловим зв'язком послідовність одиниць мовлення: висловлень, абзаців, розділів та ін.

А. Коваль зазначає, що об'єктом для дослідження часто служать письмово зафіксовані і структурно оформлені тексти, які з'явилися в процесі спілкування. Поняття «текст» тут визначається як організований за законами певної мови завершений комунікативний акт.

«Текст (від лат. textum - зв'язок, поєднання, тканина) – писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у ближчій перспективі смисловими і формотворчо-граматичними зв'язками, а в загально композиційному, дистантному плані – спільною темою і сюжетною заданістю».

Автором службового документа виступає кількісно обмежений та чітко визначений (порівняно з масовим адресатом) "колективний суб'єкт". Саме колективний статус авторства у діловому писемному мовленні зумовив тенденцію до уніфікації мовленнєвих засобів на всіх рівнях мови: термінолексики, фразеології, словотворення, морфології, стилю, синтаксису.

Автором офіційних документів виступають, як правило, особи не фізичні, а юридичні, колективні. Тому особистісний момент при оцінюванні фактів, що констатуються в тексті документа, послаблений, а тон нейтральний, позбавлений індивідуального авторства.

Коли автором документа є юридична особа – організація, підприємство, установа, фірма, об'єднання, то суб'єкт дії ототожнюється зі збірними іменниками: дирекція, адміністрація, керівництво, загальні збори, колегія, вчена рада, комісія, рада трудового колективу та ін. Від 3-ї особи (безособовий, від імені організації, її структурного підрозділу) викладають текст в актах, трудових угодах, контрактах, договорах, інструкціях, запрошеннях, оголошеннях: Міністерство повідомляє.., АТ "Атек" встановлює.., банк надає.., університет запрошує... У автобіографіях, заявах, скаргах, службових записках, наказах вживають першу особу однини: Наказую.., Прошу.., дієслова в інфінітивній формі: зарахувати, призначити, звільнити, вжити заходів, заохотити.

Автор службового листа викладає інформацію від 1-ї особи множини, оскільки виступає як представник організації: Повідомляємо.., що..; Нагадуємо, що... Звичайно, технічний укладач та автор службового листа не завжди одна і та сама особа. Не випадково за вимогами державного стандарту слід вказувати на документі його виконавця. Більшість службових документів візуються та підписуються кількома особами.

Коли текст прийнятий адресатом як такий, що відповідає його інформаційним потребам, він проходить етап інтерпретації й осмислення. Інтерпретація означає підведення змісту тексту під систему знань та уявлень адресата, його освітньо-культурний рівень. Зазначені вище мовні засоби забезпечують точність викладу, граничну чіткість у висловлюванні й у цілому сприяють успішній комунікації та однозначній інтерпретації конкретним адресатом управлінської інформації, зафіксованій у документі. Проінтерпретований текст осмислюється у широкому фактологічному контексті та може стати підставою для прийняття ним відповідних рішень або для корекції поведінки.

Крім того, на процес створення та сприйняття тексту впливають інші чинники, вивчення яких є прерогативою теорії комунікації, прагматики: соціальна роль (соціальний статус) автора й адресата, їх ситуаційна роль (становище автора повідомлення у різних обставинах), пресупозиція – фонові знання, якими послуговується автор при творенні тексту, а читач при його сприйнятті (професійна, культурна, мовленнєва компетенція, контекстні знання).

Питання для самоконтролю

ТЕМА 4. СПІЛКУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Спілкування і комунікація.

2. Функції спілкування.

3. Види, типи і форми ділового спілкування.

4. Гендерні аспекти спілкування.

5. Поняття ділового спілкування.

Спілкування і комунікація

Спілкування людей – складний процес взаємодії особистостей у конкретному часовому і просторовому вимірах. Будь-які стосунки людей з використанням мови мають багато спільних ознак, тому спілкування є універсальною категорією.

Інтерес до спілкування виявляють представники різних наук, бо воно є багатовимірним, багаторівневим феноменом. Дослідження проблем спілкування в загальнофілософському плані є методологічною основою, на якій базується вивчення цього феномена в інших наукових дисциплінах, наприклад, в етиці, психології, соціології, мовознавстві, медицині, педагогіці.

Щоб зрозуміти наукову природу спілкування, можна скористатися підходами, в основі яких лежить роль, котру відіграє для нас Інший, з яким ми вступаємо в контакт: моносуб’єктний, полііндивідний, інтеріндивідний та суб'єкт-суб'єктний. Згідно з моносуб'єктним підходом людина в цьому світі майже самотня. Спілкування для неї — епізод з її життя, в якому інша людина не відіграє помітної ролі. Полііндивідний підхід до спілкування ґрунтується на уявленні, що індивід не просто один, а один з-поміж інших. Особистостями стають лише окремі люди — "вожаки", "герої", "керівники". Тут вплив однієї людини передбачає врахування психології. На визнанні цього будується, скажімо, прикладна дисципліна "іміджелогія". В основі інтеріндивідного підходу лежитьзгода, тобто однакове розуміння людьми ситуацій. Під час такого спілкування люди поступаються одне одному, пристосовуються одне до одного. Проте якщо роль Іншого не відповідає сподіванням людини, то для неї основною буде власна позиція, а Інший стане об’єктом, а не суб’єктом спілкування. Якщо ж Інший залишається для співрозмовника значущою, унікальною, неповторною особистістю, то спілкування матиме суб'єкт-суб'єктний характер. Цей підхід можна визначити як діалогічний. Жодний з описаних підходів не є "позитивним" або "негативним". Усі вони допомагають пізнати механізми спілкування, розширюють спектр наукових даних. Використовуючи все цінне, що притаманне різним підходам, розглядаючи те, що становить найвищий рівень спілкування, необхідно спиратися насамперед на суб’єкт-суб’єктний підхід. Саме він є найближчим до гуманістичної орієнтації в етиці та психології, а отже, і в спілкуванні.

Спілкуючись, люди обмінюються інформацією, думками, почуттями. Отже, спілкуванняможна охарактеризувати так:

– комунікація, сприймання і передавання інформації (зрозуміло, що інформацію можна отримати також завдяки спостереженню);

– взаємодія, взаємовплив, обмін думками, цінностями;

– сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого.

Часто у побутовому мовленні, а іноді й у науковій літературі спілкування ототожнюють з комунікацією. Однак поняття «спілкування» і «комунікація» різняться між собою. Поняття «спілкування» є більш загальним, а «комунікація» – конкретним, що позначає лише один із типів спілкування. Отже, спілкування–це міжособистісна та міжгрупова взаємодія, основу якої становить пізнання одне одного і обмін певними результатами психічної діяльності (інформацією, думками, почуттями, оцінками тощо).

Спілкування визначають також як взаємодію двох або більше людей, спрямовану на узгодження і об’єднання зусиль з метою налагодження взаємин та досягнення загального результату. Найбільш узагальнено можна дати таке визначення: спілкування – це складний багатоплановий процес встановлення та розвитку контактів між людьми, який породжують потреби спільної діяльності та який включає в себе обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини.

Зауважимо, що в англійській мові немає слова "спілкування", є лише слово "communication", яке розуміється набагато ширше, ніж "комунікація" в нашій літературі. Оксфордський словник англійської мови (The Oxford Russian Dictionary. New York, 1997. – С. 724) подає слово "communication" як «спілкування», «зв’язок», «повідомлення», «комунікація». У нас теж зараз широко вживаються слова «комунікація», «комунікативний» та інші, але вони сприймаються більш як технічна сторона взаємодії. Слово «спілкування» має більш людський характер. Напевно, тому Антуан де Сент-Екзюпері писав, що найбільшою розкішшю на Землі є розкіш людського спілкування.

Спілкування – одна з необхідних і всезагальних умов формування і розвитку суспільства й особистості. Комунікація ж, як правило, пов’язана лише з інформаційним зв’язком.

Комунікація(лат. communico – спілкуюсь із кимось) – смисловий та ідеально-змістовний аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в різноманітних процесах спілкування.

У сучасній лінгвістиці комунікацію розглядають як спілкування, обмін думками, даними, ідеями тощо, тобто як специфічну форму взаємодії людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності.

В аспекті знакових систем комунікація постає як процес, у якому учасники оперують значеннями за допомогою символічних повідомлень, тобто як операція з інформацією. У широкому розумінні слова, вважає сучасний німецький лінгвіст Е. Гроссе, «комунікація є акцією спілкування за допомогою знаків (мовних і немовних), що слугує меті передавання інформації незалежно від способу та намірів». Термін «комунікація» можна вживати як синонім терміна «спілкування» з метою наголошення на процесах соціальної взаємодії, що розглядаються в їхньому знаковому втіленні.

Функції спілкування

Функції спілкування дуже різноманітні. Існують різні підходи до їх класифікації. Так, за однією з них виокремлю­ють три основних класи таких функцій: інформаційно-ко­мунікативний, регулятивно-комунікативний та афектив­но-комунікативний. Перший із них охоплює все, що є передаванням і отриман­ням інформації в психологічному розумінні цих слів. Ідеться не лише про готову інформацію, а й про таку, що формується, розвивається. Психологи кажуть не просто про її передаван­ня, а про передавання та приймання значень. Спілкування також забезпечує не лише пізнання, а й регуляцію поведінки суб'єктів та їхньої спільної діяльності. З цим класом функцій пов'язані способи впливу людей одне на одного: переконання, навіювання, наслідування та ін. Це регулятивно-комунікатив­на функція. Афективно-комунікативна функція належить до емоційної сфери людини. Річ у тім, що розмаїття людських емоцій виникає й виявляється під час спілкування.

Якщо взяти іншу основу для класифікації, то можна виокремити і такі функції спілкування, як організація спільної діяльності, пізнання людьми одне одного, формування та розвиток міжособистісних взаємин. Використання цієї класифікації допомагає зрозуміти, що для культури саме ділового спілкування важливо враховувати всіх суб'єктів спільної діяльності. Вони повинні мати установку на пізнання одне одного та бажання підтримувати доброзичливі взаємини.

Усі функції спілкування спостерігаються в житті й виявляються, як правило, в єдності, доповнюючи одна одну.