ТЕМА 5. РИТОРИКА І МИСТЕЦТВО ПРЕЗЕНТАЦІЇ

1.Поняття про ораторську(риторичну) компетенцію.

2.Види публічного мовлення

3.Мистецтво аргументації..

4.Презентація як різновид публічного мовлення.

Поняття про ораторську ( риторичну) компетенцію

За всіх часів найактуальнішою і найбажанішою метою освіченої людини була тріада практичних навичок та вмінь: красиво говорити і легко спілкуватись, активно слухати, реально й вагомо впливати мовленим словом. Саме цими аспектами мовленнєвого акту (вплив мовлення на думки й почуття і внаслідок цього на справи та вчинки співрозмовника/опонента), названими перлокуцією, здавна займалася риторика. І це є зрозумілим, бо давно експериментально доведено, що, найбільше, після проблеми збереження здоров’я, людина занепокоєна тим, як навчитися краще і легше думати, точно і правильно висловлювати думки, ефективно спілкуватися, розуміти співрозмовників, активно впливати на слухачів і схиляти їх на користь своєї думки, впевнено виступати публічно, коректно дискутувати, переконливо спростовувати. Цього і навчає риторика, знанням якої визначається найвищий ступінь освіченості людини.

Всезагальний інтерес до риторики як до обов’язкової, важливої та специфічної сфери людської культури прогресує на початку третього тисячоліття: в суспільстві в умовах активної й масштабної його інформатизації зростає кількість і популярність професій із посиленою комунікативною відповідальністю. Повноцінну і відповідну до вимог часу риторичну освіченість вимагають управлінська та дипломатична, юридична та політична, міжнародна та адміністративна, торговельна та медична, наукова, освітянська й інші сфери. Важко назвати професії, де б майстерне володіння словом як універсальним інструментом думки і переконання було непотрібним, проте в багатьох галузях інтелектуальної діяльності (насамперед в юстиції, журналістиці педагогіці, політиці, філології, культурології, менеджменті і т.д.) це стає визначальною умовою професійного успіху та обов’язковим атрибутом іміджу інтелігентного, кваліфікованого і компетентного фахівця.

Дослідники по-різному трактують поняття «риторична компетенція». Так, О.Симакова зазначає:«Риторична компетенція–це сукупність взаємопов’язаних якостей особистості, які визначають здатність до ефективного спілкування, а риторична компетентність – володіння людиною цими якостями, особистісним ціннісним ставленням до спілкування та досвідом спілкування, спрямованого на здійснення особистісно й соціально-значущої продуктивної діяльності». О. Бабкіна визначає риторичну компетентність як коректну мовленнєву поведінку і вважає її невід’ємною частиною комунікативної компетентності. Серед складових риторичної компетентності називає: комплекс знань, умінь і навичок, спрямованих на досягнення запланованого прагматичного результату; експресивно-емоційні та логічні засоби мови. До структури риторичної компетентності студентів-нефілологів варто віднести: - комплекс мовних і риторичних знань у контексті їх вправного застосування в мовленнєвій діяльності (теоретико-практична площина); - комунікабельність (ініціативність, здатність до включення в активну комунікацію) (площина активності);

- вправність у доборі стратегій і тактик спілкування (організаційно-методологічна площина);

- вправність у володінні експресивно-емоційними засобами мови для досягнення запланованого прагматичного результату (площина впливовості мовленнєвого акту);

- навички спілкування, комунікації відповідно до мовленнєвої ситуації;

- застосування вмінь використовувати обрані засоби для досягнення комунікативної мети (процесуально-діяльнісна площина);

- цінності, ціннісні орієнтації, духовність особистості (соціокультурна – морально-етична площина).

Риторична компетентність виявляється під час публічних виступів, а метою будь-якого виступу (на переговорах, на конференціях, на суду та ін..) є переконати слухачів (партнерів, опонентів, студентів тощо) в істинності тієї інформації (чи поглядів, позицій), яка надається.

Риторика (від грецького ρητορική) – наука про ораторське мистецтво. Класична риторика виникла у Стародавній Греції у V ст. до н. е. Її засновником вважається давньогрецький софіст Горгій із Леонтин (приблизно 488 – 375 рр. до н. е.). Відомий філософ Сократ ( 469 – 399 рр. до н. е.) є батьком діалектики. Саме він склав першу систему дискусійної аргументації, мета якої – змусити супротивника прийняти точку зору опонента. Значний внесок у мистецтво риторики зробив Аристотель (384 – 322 рр. до н. е. ). Він виступав за використання в полеміці раціонального мислення – формальної логіки. Йому належить вчення про силогізм (дедуктивний умовивід, у якому з двох суджень одержують зумовлене ними третє ).

В античній Греції риторику поділяли на такі галузі: судову, політичну та урочисту.

Види публічного мовлення

У сучасній риториці розрізняють такі види промов:

-громадсько-політичне ораторське мистецтво,

- академічне ораторське мистецтво,

- судове ораторське мистецтво,

- військове красномовство,

- промови з нагоди громадських урочистостей,

- дипломатичне ораторське мистецтво,

- церковно-богословське красномовство.

Публічне мовлення – це особливий жанровий різновид мовленнєвої діяльності, покликаний організувати взаємини між людьми.

За метою проголошення публічні виступи можна поділити на:

-інформативні ( звіти, лекції, доповіді).Умова успіху – доступність, подання матеріалу від простого до складного;

-переконувальні ( дебати, дискусії, суперечки). Умова успіху – виклад, звернений до розуму і почуттів слухачів;

-розважальні. Умова успіху – визначити незвичайне, комічне, перебільшити значення події, але все на серйозній основі.

Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування виділяються такі найважливіші жанри публічного мовлення: доповідь, промова, лекція, презентація.

Доповідь – одна з найпоширеніших форм публічних виступів.

Політичні доповіді – насичені фактичним матеріалом, зазвичай достатньо аргументовані. У політичній доповіді наявні елементи, властиві агітації та пропаганді.

Звітна доповідь – це промова, в якій офіційна особа повідомляє факти діяльності керівної особи чи певного колективу за певний період , аналізує та оцінює її результати. У такій промові говориться також про завдання на майбутнє. Після її обговорення до окремих частин можуть бути внесені корективи; потім відповідно до тексту виступу обов’язково приймається рішення – програма майбутніх дій.

Ділова доповідь – це документ, який містить виклад певних питань з висновками й пропозиціями; вона призначена для усного читання. Ділова доповідь завжди містить значний обсяг інформації і розрахована на підготовлених слухачів, тому її текст може бути предметом обговорення, зазнавати критики та суттєвих доповнень новими положеннями.

Промова – це агітаційний виступ на масових зборах і мітингах; він охоплює значну тему, яка хвилює слухачів, має логічну стрункість.

Мітингова промова, вирізняючись емоційністю, присвячується актуальній проблемі. Вона має на меті допомогти слухачам сприйняти почуту інформацію в певному руслі.

На мітингу виступає кілька ораторів з короткою промовою.

Крім мітингових, виділяють судові, дипломатичні, виборчі, агітаційні промови тощо.

Агітаційна промовасхожа з мітинговою промовою. Має основне завдання – роз’яснити щось, зорієнтувати в чомусь; вона звернена переважно до емоцій, до почуттів і уяви слухачів. Агітаційна промова, як правило, розкриває якесь одне питання, спонукає слухачів до певної діяльності.

Ювілейна промова присвячується певній даті, пов’язаній з ушануванням окремої особи, ювілеєві підприємства, організації, установи. Обидва типи промов відзначаються святковістю, урочистістю. Досить часто в таких промовах є елементи підсумків. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови, як правило, короткі, урочисті і водночас щирі. Доречними в ній будуть спогади про цікаві факти з життя ювіляра.

Лекціяє також однією з форм пропаганди, яка полягає у викладі наукової інформації. Найголовнішою її ознакою є науково-теоретична база. У лекції найчастіше говориться про більш загальні й уже розв’язані проблеми. Виділяють навчально-програмові, настановчі та оглядові лекції.

За своїм змістом та формою викладу лекції є різними, але композиційно всі мають однакову структуру(вступ, основну частину, висновки).

Всі зазначені форми усного діалогічного спілкування є важливими елементами професійної діяльності.

Мистецтво аргументації

Одним із способів викладу інформації є доведення певного твердження за допомогою аргументів. Саме завдяки аргументації можна найбільше вплинути на співрозмовника у процесі комунікації. Аргументація – це спосіб переконання за допомогою логічних доказів. Для достатньої аргументації необхідно бути обізнаним з обговорюваного питання , вміти зосереджуватися, бути уважним та коректним до співрозмовника, вміти поставити себе на його місце.

В аргументації розрізняють такі види:

- аргументація доведенння (використовується для обгрунтування чи доведення);

- контраргументація ( використовується для спростування аргументів опонента ).

П. Міцич виділяє такі методи аргументування:

1) фундаментальний метод ( в основі лежить використання цифрових даних);

2) метод протиріччя (полягає у виявленні суперечностей в аргументації опонента);

3) метод формулювання висновків ( базується на аргументації, яка поступово через часткові висновки забезпечить успіх переконання);

4) метод зіставлення (вдало підібрані порівняння будуть дієвими);

5) метод ігнорування ( використовується за неможливості спростування фактів співрозмовника );

6) метод очевидної підтримки (підтримка аргументів співрозмовника з наведенням контраргументів);

7) метод «бумеранга» (використання аргументів опонента проти нього самого).

Використовуючи аргументування у виступі, необхідно пам’ятати про його техніку і тактику. Техніка – це уміння наводити логічні аргументи, а тактика – вибирати з них психологічно дієві. У сучасній риториці виділяють такі техніки аргументування:

· техніка перебільшення

· техніка використання авторитету( посилання на відомих людей)

· техніка дискредитації партнера (за неможливості спростування аргументів,поставити під сумнів особу опонента)

· техніка ізоляції (представлення окремих фраз із виступу, подання їх у протилежному вигляді)

· техніка введення в оману( повідомлення заплутаної інформації, розгляд питань, які не стосуються справи)

· техніка апеляції (опонент звертається не до фактів, а до почуттів)

· техніка анекдоту (вдалий жарт може зруйнувати аргументацію опонента

· техніка спотворення (викривлення аргументів)

· техніка «зволікання» (затягування дискусії , щоб виграти час для роздумів).

Основні положення тактики застосування аргументації:

- вибір техніки аргументування залежно від опонента;

- усунення суперечностей (намагатися уникати конфронтації);

- двостороння аргументація (розкриваються як переваги так і недоліки пропонованого рішення);

- послідовність перерахування переваг і недоліків (спочатку називаються переваги);

- персоніфікація аргументації (використовуючи аргументи, необхідно врахувати позицію опонента, підтримуючи його чи визнаючи його правоту, як наслідок сприйняття ним контраргументації);

- формулювання висновків ( для більшої переконливості узагальнити подану інформацію).

Будь-який публічний виступ має на меті вплинути на слухачів. Переконливість публічного виступу залежить від логіки та емоцій. Логічна переконливість базується на когнітивній сфері психіки, впливає на мислення і грунтується на вмінні наводити аргументи, спираючись на факти. Для більшої переконливості необхідно використовувати цифрові дані, наочні приклади, підкреслювати користь для опонента , зважати на інтонацію, артикуляцію, швидкість мовлення, силу і висоту звуку, паузи.