Управління земельними ресурсами Південно-Східної Азії

Розвиток господарства в країнах Південно-Східної Азії базується на галузях, пов'язаних з розробкою корисних копалин, земельних і лісових ресурсів.

Діяльність людини завдає лісам великої шкоди. Наприклад, в Таїланді за останні 20 років площі лісів скоротилися на третину. Одна з причин швидкого зникнення лісів – необхідність розширення орних земель, щоб прогодувати населення, яке швидко зростає.

Земельні ресурси. Для країн субрегіону характерний різний рівень і способи освоєння земельних ресурсів. Земельний фонд Південно-Східної Азії становить 434,7 млн. га, або 16% території Азії. Проте оброблювані площі займають тільки 15,4% земельного фонду. На одного жителя субрегіону припадає 0,16 га., що в п'ять разів менше аналогічного середньосвітового показника (0,72 га). Найвищий рівень забезпечення ріллею у таких країнах, як Камбоджа, Таїланд, М'янма, який коливається від 0,39 до 0,21 га, а найнижчий – в Індонезії, Філіппінах і Малайзії і становить 0,01- 0,08 га.

За останні 20 років в структурі земельного фонду відбулися значні зміни, пов'язані з освоєнням нових земель. Найбільшими площами оброблюваних земель володіють Індонезія, Таїланд і Філіппіни, а найвищий рівень освоєння земельного фонду в Таїланді і Філіппінах.

Як і всюди в мусонній Азії, сільське господарство регіону відноситься до такого типу виробництва, яке в географічній літературі одержало назву трудоінтенсивного споживчого землеробства. Для нього характерні: низька забезпеченість земельними ресурсами при високій густоті населення, різке переважання землеробства над тваринництвом, величезні затрати ручної праці на одиницю земельної площі і низька товарність господарств. Зараз у Південно-Східній Азії в середньому на одного жителя припадає лише 0,16 га, а на одного зайнятого в сільському господарстві – 0,76 га сільськогосподарських угідь. Техніка і технологія, як правило, примітивні. Земельні наділи малі, поширена оренда. Але за рахунок величезних затрат ручної праці і одержання двох-трьох врожаїв упродовж року в регіоні годується майже 0,5 млрд. людей. На Яві 0,6 га землі годує в середньому 5 чоловік.

І на островах, і на континенті з давніх часів ведеться боротьба за розширення земельних площ. На островах абсолютне збільшення розмірні використання земель здійснюється за рахунок терасування гірських схилів. Терасовані гірські схили займають великі площі на Яві, Лусоні і Вісайських островах і є характерною рисою місцевого ландшафту. На континенті в умовах субекваторіального клімату використовують штучне зрошення аби збільшити площі під повторними посівами. Але місцеві іригаційні системи не йдуть ні в яке порівняння з іригаційним господарством Індії або Китаю. Здебільшого вони архаїчні.

Терасовані гірські схили займають великі площі на Яві, Лусоні і Вісайських островах і є характерною рисою місцевого ландшафту. На континенті в умовах субекваторіального клімату використовують штучне зрошення аби збільшити площі під повторними посівами. Але місцеві іригаційні системи не йдуть ні в яке порівняння з іригаційним господарством Індії або Китаю. Здебільшого вони архаїчні. В басейні Менаму канали самопливом заповнюються водою при повені на річках, у басейні Іраваді поля просто заповнюються дощовою водою. На Філіппінах і Яві багато нескладних гаток, що затримують дощову воду. «Проект Меконгу», розроблений у рамках ООН, що передбачав будівництво багатоцільових сучасних гідротехнічних споруд, залишився на папері.
Набір культур, що їх вирощують у Південно-Східній Азії, дуже багатий: зернові, бобові, олійні, маніок (кассава), цукрова тростина, різноманітні овочі, фрукти і прянощі. Але при всьому цьому різноманітті в рослинництві, як і в місцевій дієті, панує рис. Під рисом зайнято до 60% посівних площ і його їдять три рази на день, якщо Це можливо. Рис є місцевою культурою. Батьківщиною його вважають Індокитай. Тут його пристосували для вирощування на полях, що затоплюються, і звідси він поширився по всій мусонній Азії. Залиті водою обваловані рисові поля запобігають ерозії грунту. В жаркому вологому кліматі рис можна зберігати протягом тривалого часу. Інші зернові, наприклад кукурудза, не кажучи вже про пшеницю, не можуть тут конкурувати з рисом.

Мусонна Азія від Пенджабу до Хоккайдо є головним виробником рису в світі. Райони його вирощування у Південно-Східній Азії збігаються з районами поширення алювіальних і молодих вулканічних грунтів та високої густоти населення. Тобто це долини і дельти Іраваді, Менаму, Меконгу, Хонгхи, острови Ява, Лусон і Вісаї. Для усіх цих територій характерні однотипний сільськогосподарський ландшафт і одна й та ж структура господарства.

Виробництво рису зорієнтоване не на ринок, а на задоволення власних потреб. Вперше експорт рису почався з країн Індокитаю, де в кінці XIX ст. та в першій половині XX ст. під рис освоювалися заболочені дельти Меконгу, Менаму, Іраваді. Країни Індокитаю традиційно і зараз залишаються експортерами рису.

Поширений у регіоні маніок (касава). Його, як і інші місцеві споживчі культури, селяни вирощують на невеликих клаптиках землі поряд із садибами. Новим тут стало розширення виробництва маніоку в Таїланді і експорт його у вигляді кормового борошна в розвинені країни.
У Південно-Східній Азії все ще існує підсічно-вогневе землеробство, яким займаються малі народи і племена у віддалених гірських районах. Ця форма господарювання дуже екстенсивна і прямо протилежна трудоінтенсивному рисовому виробництву. При ній критичною густотою населення, як і при кочовому скотарстві Середнього Сходу, є 5 чоловік на 1 км кв. Реальна шкода від підсічно-вогневого землеробства – зведення великих масивів лісу.

Земельні ресурси Китаю

Китай відзначається великою територією і різноманітністю земельних ресурсів. На широких просторах Китаю розкинулись орні землі, ліси, луки, пустелі, обмілини і таке інше. Оскільки найголовнішою рисою рельєфу Китаю є гірські ландшафти, то рівнини, орні землі і ліси займають лише невеликий відсоток від загальної площі країни. Розподіл земельних ресурсів територією Китаю вельми нерівномірний. Наприклад, орні землі як правило зконцентровані на рівнинах і улоговинах, які розташовані в східному мусоновому районі. Лісові масиви зосереджені у віддалених гірських районах на Північно-сході та Південно-заході країни. Луки простягаються у високогірних та гірських районах внутрішньоконтинентальної частини країни.

Площа орної землі в Китаї складає 1 млн. 270 тис. км2., 28,4% якої знаходиться у східних та західних районах, а 43,2% – в центральній частині країни. Орні поля переважно розташовуються на рівнинах Північно-східного і Північного Китаю, в середній та нижній течії ріки Янцзи, в районі дельти ріки Чжуцзян і в Сичуаньській улоговині. На рівнині Північно-східного Китаю знаходиться чорнозем. До збіжжових культур цього району входять: пшениця, кукурудза, просо китайське, боби сої, льон культурний, буряк і таке інше. Велику частину Північно-Китайської рівнини займають алювіальні ґрунти. До збіжжових культур відносять: пшеницю, кукурудзу, просо, сорґо китайське, арахіс і таке інше. Головний вид технічних культур – бавовна. На рівнині в середній і нижній течії ріки Янцзи вирощують головним чином рис, мандарин, насіння рапсу і таке інше. А в Сичуаньській улоговині вирощують рис, рапс, цукровий тростник, чай, мандарин, помпельмус і т.д.

Площа лісів в Китаї складає 158 млн. 940 тис. га. Вони займають 16,55% від загальної території країни, що значно нижче середнього показника в світі, який дорівнює 30,8%. Лісові масиви як правило зконцентровані на Північно-сході і Південно-заході Китаю. Східні рівнини, які відрізняються щільним народонаселенням і розвинутою економікою, а також розлогі північно-західні райони страждають від гострої нестачі лісів.

В Китаї налічується численна кількість видів порід дерев, включаючи більше 2800 видів високостовбурних. До цінних і специфічних китайських порід відносяться: гінкго, китайська піхта і т.д. Протягом останніх років в Китаї проводяться великімасштабні лісонасаджування з метою захисту навколишнього середовища і задоволення економічних потреб. В даний час Китай є країною з найбільшою територією штучних лісонасаджень в світі. Їх площа складає 33 млн. 790 тис. га.

Основні лісові райони Китаю: найбільший північно-східний лісовий район охоплює Великий і Малий Хінган і гори Чанбайшань. Південно-західний лісовий район, другий за обсягом, охоплює гори Хендуань, його територія простягається в районі на стику провінцій Сичуань, Юньнань і Тибету, а також охоплює південні узбіччя Гімалаїв в південно-східній частині Тибету, в закруті річки Ялун Цзангпо. Південно-східний лісовий район, найважливіший район штучних лісонасаджень, охоплює велику територію на півдні Ціньлінських гір і ріки Хуайхе, на сході Юньнань-Гуйчжоуського плато. Крім того, в Китаї ще існує значна територія лісозахисної смуги. Наприклад, протяжність лісозахисної смуги, яка охоплює північно-східну, північну та північно-західну частини країни, складає більше 7000 км. Загальна площа лісосмуги – приблизно 260 млн. га. чи чверть континентальної території Китаю. Ці райони лісозахисної смуги називають «Найбільшим екологічним об´єктом у світі».

В Китаї нараховується 266 млн. 60 тис. га. лук і пасовищ, які відрізняються разноманітністю типів, придатних до випасу різних видів домашньої худоби, і які характеризуються різкими сезонними властивостями. Китай є однією з країн світу з дуже великою територією лук. Луки, площа яких складає майже чверть загальної території країни, розташовані головним чином в західних і північних районах Великого і Малого Хінгану і в районі гір Іньшань, а також на східних узгір'ях Цинхай-Тибетської верховини. Штучні луки розташовані головним чином на Північно-сході країни. В цьому районі вони чергуються з орними землями і лісами.

Основні пасовиська землі Китаю: найбільше пасовисько знаходиться у Внутрішній Монголії. Серед порід худоби розповсюджені: Саньхейський кінь і Саньхейська корова. Сіньцзянське пасовисько, де розводять Сіньцзянських тонкововних овець, алтайських хвостатих овець, іліських коней і т.д. Головними породами худоби в районі Цинхайського пасовиська є: як і відомий всьому світу Хецюйський кінь. В районі Тибетського пасовиська головним чином вирощують яків.

Земельний фонд Сінгапуру

У Сінгапурі тільки 1,6% земельного фонду використовується сільським господарством (11 км2), здебільшого на північній частині острова. Пріоритетним напрямом розвитку сільського господарства є застосування новітніх агротехнічних методів, наприклад гідропоніки й аеропоніки (вирощування рослин без ґрунту, на водному розчині поживних солей або завдяки обприскуванню коріння поживним розчином). Серед 257 ферм країни розподілено 864 га землі в агротехнологічних парках. Фермери орендують землю (переважно на 20 років).

Земельні ресурси: рілля: 1,47%, багаторічні насадження: 1,47%, інші землі: 97,06%

Рослинництво представлена невеликими плантаціями каучуконосів, кокосових пальм, прянощів, тютюну, городних і плодових (ананаси) культур. У Сінгапурі розвивається на експорт виробництво орхідей, що були проголошені у 1981 р. національною квіткою (щороку прибутки від їх продажу становлять понад 60 млн. дол.).

Уряд Сінгапуру ретельно контролює розподіл мізерних земельних ресурсів острова.

Можливості іноземців набувати земельні ділянки та земельну власність в Сінгапурі обмежені.

Для цього необхідно отримати спеціальний дозвіл Управління землекористування Сінгапуру (Singapore Land Authority).

Природокористування в Японії

Природокористування в Японії на сьогодні є унікальним явищем. Оброблювана земля, 14% від загальної території країни, в основному відведена під рис та інші культури – від картоплі на півночі до цукрової тростини на півдні, луги і пасовища – 4% Пасовищні землі становлять всього 1,6% від загальної площі, хоча причиною цього не є невідповідний клімат. Пасовища дають більший прибуток на одиницю площі у порівнянні з країнами Європи. Гірські пасовища, такі як у Швейцарії, Японії, не використовуються. Навіть існуючі невеликі пасовищні ділянки поступово виводяться з обігу у міру збільшення імпорту дешевої м'ясної і молочної продукції. Таку ж тенденцію можна простежити і на прикладі оброблюваних земель. Лісами зайнято 67% території країни. І хоча значну частину своїх потреб у деревині і целюлозі Японія забезпечує за рахунок власних природних ресурсів, лісова індустрія поступово здає свої позиції, не витримуючи конкуренції з імпортом дешевої деревини з інших країн: Канади, США, Індонезії, Росії.

У післявоєнні десятиріччя в країні особливу увагу почали приділяти охороні фауни і флори, і на кінець ХХ ст. практично сформувалася й успішно почала діяти загальнонаціональна природоохоронна система. Однією з її складових є території різного ступеня охорони, сумарна площа яких при традиційному дефіциті земельних ресурсів у Японії досить значна: державні заповідники, природні парки, зони відпочинку, курорти. В останні роки в Японії загострилася земельна проблема (погіршується якість земель). Розташовані в основному торф'янисті ґрунти, а також бурі лісові і червоноземи, що підходять для вирощування багатьох сільськогосподарських культур (від картоплі на півночі до цукрового очерету на півдні).

В територіальній структурі АПК склалися сталі райони зональної та приміської спеціалізації сільського господарства.

Це зона інтенсивного приміського землеробства району мегаполісу Токайдо (овочі, фрукти, молоко з осередками вирощування квітів і чаю), зона інтенсивного землеробства промислових районів південного заходу (овочі, фрукти, рис, ареали тваринництва), зона розвиненого рисівництва вздовж узбережжя Японського моря, зона центральної та південної частини Хонсю (овочівництво, тваринництво, ареали вирощування фруктів і квітів), зона тихоокеанського узбережжя Сікоку та Кюсю, Хоккайдо, південно-західна частина якого спеціалізується на вирощуванні рису, овочів та картоплі, а південно-східна – зона молочного тваринництва з осередками вирощування сої та цукрових буряків. При реалізації сільськогосподарської продукції кожна група продовольства має сталу схему реалізації, в якій приймають участь угруповання сільськогосподарських кооперативів, державні органи, оптові ринки та формування кейрецу, які діють в харчовій промисловості, великі супермаркети та мережа оптово-роздрібної торгівлі.

Пасовищні землі становлять, усього лише 1.6% всієї площі, хоча причиною настільки малих розмірів пасовищ не є поганий клімат країни. Наявні невеликі пасовищні ділянки поступово виходять із обороту в міру збільшення імпорту дешевої м'ясної й молочної продукції. У містах занедбані ріллі заростають лісом. Ці дикі ліси усе більше розростаються, тому що власна деревообробна індустрія програє в конкуренції з імпортом дешевої деревини. Структура сільськогосподарського комплексу країни за останні десятиліття змінилася. І хоча перевага віддається вирощуванню рису – “японського хліба” якому віддане близько 50% оброблюваних земель, нарівні із цим одержали розвиток скотарство, землеробство, і садівництво. До японського с/г відносяться також рибальство морський і лісовий промисли. У Японії розвинене рибальство, яке є традиційним заняттям японців. По вилову риби Японія посідає перше місце у світі (12 млн. тон). Основну частину його забезпечують морське й океанське рибальство, але досить значну роль грають аквакультури – понад 1 млн. т. До другої світової війни японці практично не вживали в їжу м'ясо, так що єдиним джерелом тваринних білків була риба, а вуглеводів – рис. З екзотичних промислів можна відзначити видобуток перлів на південному узбережжі Хонсю, щорічно тут добувають більше 500 млн. перлинних раковин.

Ґрунтові ресурси Японії досить обмежені: більше ніж одна третя усіх ґрунтів у Японії вважаться бідними. Тим не менш загальна площа оброблюваних ґрунтів складає 16 % всієї території. Японія одна з небагатьох країн, що повністю освоїла свої земельні ресурси. Цілинні ділянки землі залишилися лише на острові Хокайдо, на решті островів японці розширюють території місті при місцевих господарств, осушуючи заболочені береги і засипаючи лагуни і мілководні ділянки морів. Так, наприклад, було побудовано міжнародний токійський аеропорт. Взагалі, природні умови Японії, у своїй більшості, сприятливі для ведення сільського господарства.

Висновок

Азія – найбільший за площею (біля 43,4 мільйонів км²) і за населенням континент світу, розташований головним чином у Східній півкулі. Азія займає 8,7% від загальної площі поверхні Землі (або 30% суходолу), і, з населенням близько 4,1 млрд. (2010), є місцем проживання для 60% світової популяції. Серед інших частин світу Азія виділяється великою контрастністю рельєфу, що пов'язано зі складною геологічною її будовою.

Природно-ресурсний потенціал країн Азії – це дуже важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови, а також відіграє важливу роль в економічному розвитку регіону. Необхідно відмітити, що геологічна вивченість Азії є незначною.

Незважаючи на складні природні умови, район володіє величезним природно-ресурсним потенціалом, який може стати доброю базою для розвитку багатогалузевого господарства. Тут розвідані та експлуатуються потужні родовища вугілля, нафти і газу, залізних, мідних і поліметалевих руд, золота, фосфатів, сірки та десятків інших видів корисних копалин. Як партнер велике значення для регіону може мати Україна. Тривалий час центральноазіатський регіон залишався поза увагою української зовнішньої політики, а відтак не існувало й про азіатської економічної орієнтації. Азія має значні природні ресурси і є великим ринком для українських товарів споживчої та промислової сфери. Незважаючи на інтенсивне проникнення до країн Азії капіталів інших країн, Україна має значні шанси закріпитися на азіатських ринках, оскільки володіє значним інтелектуальним і промисловим потенціалом, здатна створювати конкурентоспроможні виробництва в країнах Азії, а також забезпечити останні необхідними продовольчими та промисловими товарами. Це може стати підґрунтям для формування системи довготривалого перспективного партнерства.

Список використаних джерел

1. Атлас світу /За ред. Т.О.Ремізовської. – К., 1999. – 149 с.

2. Безуглий В.В. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВЦ “Академія”, 2005. – 704 с.

3. Географія світу: підручн. для 8 кл. серед. шк./В.Ю.Пестушко, В.О.Сасихов, Г.Є.Уварова. – К.: “Проза”, 1997. – 304 с.

4. Гірничий енциклопедичний словник, т. 3. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. — 752 с.

5. Городня Н. Країни Східної Азії в першому десятилітті ХХІ ст. : регіональні інтеграційні ракурси та глобальні пріоритети // Дослідження світової політики. – Вип. 50. – К., 2010. – С. 198–227;

6. Дахно І.І., Тимофієв С.М. Країни світу: Енциклопедичний довідник. – К.: МАПА, 2005. – 608 с.

7. Економіка зарубіжних країн /За ред. Ю.Г.Козака, В.В.Ковалевського, К.І.Ржепішевського. – К.:ЦУЛ, 2003. – 632 с.

8. Економічна і соціальна географія світу /За ред. Є.П.Качана. – Тернопіль, 1999. – 546 с.

9. Економічна і соціальна географія світу: Атлас. – К.: ДНВП “Картографія”, 2005. – 48 с.

10. Економічна і соціальна географія світу: Навч. посібник /За ред. Кузика С.П. – Львів: Світ, 2003. – 672 с.

11. Економічна і соціальна географія світу: Підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл./Б.П. Яценко, В.М. Юрківський, О.О. Любіцева та ін.; За ред. Б.П. Яценка. – К.: Прок-Бізнес, 2004. – 351 с.

12. Кравчук П. А. Рекорды природы. – Любешов: Эрудит, 1993, 216 с.

13. Максаковский В.П. Географическая картина мира: В 2 кн. Кн.ІІ: Региональная характеристика мира. – М.: Дрофа, 2003. – 496 с.

14. Масляк П.О., Олійник Я.Б, Степаненко А.В., Шищенко П.Г. Географія: Навч. посібник для старшокласників та абітурієнтів. Програма і відповіді на всі запитання. – К.: Товариство «Знання», КОО, 1998. – 829 с.

15. Пронь С.В. Японія-США-Росія: співробітництво та суперництво в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. 1951–2007 роки: монографія. – Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. – 296 с.

16. Страны мира: Экономико-политический справочник / Под ред. А.С. Булатова. – М.: Проспект, 2003. – 231 с.

17. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть /А.С.Філіпенко, В.С.Будкін, А.С.Гальчинський. – К.: Либідь, 2002. – 470 с.

18. Шевчук О.В. Китай між США і Росією: геостратегічні відносини: Монографія : – Миколаїв : ТОВ «Фірма «Iліон», 2008. – 448 с.

19. Шевчук О.В. Система безпеки Азійсько-Тихоокеанського регіону: фактори формування та тенденції розвитку : Монографія. – Миколаїв : Видавництво ЧДУ ім. П. Могили, 2010. – 197 с.

20. South East Asia [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.asean-tourism.com/aboutasean/.