Загальна характеристика олігополістичного ринку.

Моделі олігополії.

Модель Курно.

Модель Бертрана.

Модель Штакельберга.

Модель домінуючої фірми за ціною.

Модель ламаної кривої попиту.

Картель.

Теорія ігор.

Ринок монополістичної конкуренції.

Загальна характеристика олігополістичного ринку

Етимологія назви олігополістичного ринку (походить від грецького слова “олігос”, що в перекладі означає “мало”) висвітлює одну із його рис: на такому ринку основну частку галузевого випуску забезпечує невелика кількість учасників (як правило від двох до десяти). Функціонування обмеженого числа підприємств в галузі відбувається в умовах їх взаємозалежності. При прийнятті найважливіших господарських рішень щодо обсягів випуску і цін продукції фірма-олігополіст завжди повинна діяти стратегічно, тобто враховувати поведінку своїх конкурентів.

Вищеназвані особливості відносяться до типових рис ринку олігополії, повний перелік яких є наступним:

1) Майже весь галузевий попит задовольняється декількома виробниками, які володіють значною ринковою владою.

2) На ринку продається як стандартизований, так і диференційований продукти.

3) Існують значні бар’єри для входження на ринок.

4) Виробники мусять враховувати поведінку конкурентів, тобто – діяти стратегічно.

Необхідно підкреслити, що олігополія є домінуючою формою сучасних ринкових структур. До олігополістичних галузей в більшості країн світу відносяться автомобілебудівна, металургійна, нафтохімічна, електротехнічна, літакобудівна, шинна, парфумерна, комп’ютерна та інші.

Наприклад, в США на початку 90-х років частка 6 авіакомпаній в галузі повітряних перевезень складала 81 %, 6 автомобілебудівних фірм на ринку продажу автомобілів – 88%, 3 літакобудівних підприємств – 100 %, 2 фірм (“Кока-кола” і “Пепсіко”) на ринку безалкогольних напоїв – 71 %, 4 мереж ресторанів швидкого обслуговування – 89 %.

Американський економіст Шеферд, використовуючи коефіцієнт концентрації розділив ринкові структури економіки США на чотири групи:

v чиста монополія (майже 100 % ринку);

v домінуючі фірми (50-90 %);

v обмежена олігополія (до 60 %);

v ефективна конкуренція (< 40 %).

В 1980 році частка цих структур в економіці США становила 2,5 %, 2,8 %, 18 %, 76,7 %.

Олігополія ідентифікується як окремий тип ринкової структури, оскільки в галузі функціонують декілька конкуруючих фірм і тому її не можна віднести до чистої монополії. Крива попиту фірми-олігополіста має спадний характер, тому така галузь не може вважатися досконалою конкуренцією. На олігополістичному ринку функціонує як мінімум одна фірма, яка вважає що її дії не залишаться без відповідної реакції з боку конкурентів і цим така ринкова структура відрізняється від монополістичної конкуренції. Останнє характеризує найважливішу рису, притаманну олігополії – стратегічну поведінку продавців. Фірма-олігополіст розробляє стратегію своїх дій на ринку з врахуванням потенційних зустрічних дій своїх конкурентів. Досягнення рівноваги кожною з фірм залежить не тільки від власної економічної поведінки, але й від поведінки інших виробників. При олігополії кожен учасник намагається досягнути найкращого стану, враховуючи дії своїх конкурентів і допускаючи, що конкуренти чинять так само. Таку концепцію рівноваги на олігополістичному ринку сформулював в 1951 році математик Джон Неш, а тому ми називаємо точку рівноваги, яку вона ілюструє, рівновагою за Нешем.

Рівновага за Нешем – кожне підприємство в умовах олігополії оптимізує свої рішення, зважаючи на дію своїх конкурентів.

Nach-Gleichgewicht – jedes Unternehmen optimiert seine Entscheidungen unter Berücksichti­gung des Handelns seiner Konkurrenten.

Моделі олігополії

Сценарії поведінки фірм-олігополістів важко піддаються стандартній формалізації. Тому існує широкий спектр теоретичних моделей поведінки фірми в умовах олігополістичного ринку, які використовують різні підходи і припущення. В рамках даного питання ми зупинимося на найбільш визнаних (популярних) моделях і теоріях.

Якщо на ринку олігополії присутні дві фірми або дві групи фірм (лідер і аутсайдери), то стратегічних змінних такого ринку є чотири: ціни, які призначають ці фірми (групи) і обсяги випуску цих фірм (груп). Тому в зв’язку з цим можливі наступні стратегії поведінки фірм-олігополістів:

Ø одночасне встановлення обсягів випуску;

Ø одночасне встановлення цін;

Ø лідерство за обсягом випуску;

Ø лідерство в ціноутворенні;

Ø кооперативна гра (тайний зговір).

Модель Курно

Модель Курно (1838) –модель олігополістичного ринку, за якої підприємства випускають гомогенний (стандартний) продукт, кожен учасник вибирає свій оптимальний обсяг, орієнтуючись на обсяг виробництва конкурента і при цьому усі учасники ринку приймають свої рішення одночасно.

Cournot-Modell (1838) –Modell eines oligopolistischen Marktes, bei dem die Unternehmen ein homogenes Gut produzieren, jedes Unternehmen die Produktionsmenge der Konkur­ren­ten als gegeben hinnimmt und alle Unternehmen ihre Produktionsent­schei­dungen gleichzeitig treffen.

Дана модель описує олігополістичний ринок, на якому діє лише два учасники, тобто дуополію. Її центральним елементом є припущення, що кожен із виробників визначає свій обсяг випуску продукції, вважаючи обсяг випуску конкурента незмінним, а головним інструментом – криві реагування фірм.

Крива реагування – це множина оптимальних для фірми обсягів пропозиції за різних можливих обсягів пропозиції іншого виробника.

Виведемо рівняння кривих реагування дуополістів (фірми 1 і фірми 2).

Нехай Q – загальний галузевий випуск, який забезпечують дві фірми.

Q = q₁ + q₂

Обернена функція попиту Р = а – bQ або а – b(q₁ + q₂).

Криві витрат для обох фірм наступні:

ТС₁ = d + cq₁ та ТС₂ = d + cq₂

Умовою максимізації прибутку першої фірми є рівність її граничної виручки і граничних витрат:

MR₁ = MC₁

MR₁ = (TR)´ = (Pq₁)´ = ((a – b(q₁ + q₂))q₁)´ = (aq₁ – bq₁² - bq₁q₂)´ = a – 2bq₁ – bq₂

MC₁ = (d + cq₁)´ = c

a – 2bq₁ – bq₂ = c

q₁ =

Останнє рівняння відображає реакцію фірми 1 на обсяг випуску її конкурента.

Аналогічно виводиться рівняння реакції фірми 2:

q₂=

Проведемо дані лінії в системі координат q₁ ; q₂ (рис. 11.1).

Рис.11.1. Модель дуополії Курно

В кожній точці своєї кривої реакції фірма-олігополіст максимізує свій прибуток в залежності від того, який обсяг продукції випускатиме конкурентна фірма. Єдина точка, в якій одночасно досягається рівновага обох підприємств, є точкою перетину кривих реакції фірм. Обсяги виробництва, які відповідають даній точці є параметрами рівноваги Курно. Рівновага Курно є різновидом рівноваги Неша, тому іноді її називають рівновагою Курно-Неша. За рівноваги Курно кожен із дуополістів виробляє кількість, яка максимізує його прибуток, приймаючи як заданий обсяг виробництва свого конкурента. Таким чином, жоден з дуополістів не має причин змінювати обсяги виробництва.

Алгебраїчно з рівняння a – 2bq₁ – bq₂ = c можна визначити координати точки Курно.

q₁ = q₂ = q*

a – 2bq* – bq* = c

q* =

Разом на ринку фірми запропонують

Q = 2 q* =

Підставивши в обернену функцію попиту замість Q отриманий вираз знаходимо рівноважну ціну

.

Модель Курно можна адаптувати до олігополістичного ринку з будь-яким числом учасників.

В загальному для ринку, на якому діють N фірм , кожна із фірм випускатиме

q_N =

Рівноважний обсяг на ринку

Q = .

Рівноважна ціна на ринку

.

Якщо аналітичним способом розрахувати рівноважні обсяги продажу на ринку конкурентному, монополії і олігополії за умов лінійної функції попиту, сталих граничних витратах, то можна зробити висновок:

§ Галузь при монополії випускає 1/2 ефективного конкурентного обсягу;

§ Галузь при дуополії випускає 2/3 ефективного конкурентного обсягу, тобто конкуренція за обсягами не приводить до стану конкурентної рівноваги.

Якщо припустити, що початкові рівні виробництва далекі від рівноваги, то природно виникає питання – чи дозволяє дана модель пояснити процес поступового встановлення рівноваги. В деяких українських підручниках (Будаговська, Горошко), зарубіжних виданнях (Веріана) такі пояснення наводяться. Проте потрібно погодитися із запереченнями Піндайка, Рубінфельда і застереженнями Веріана, що такі інтерпретації, які базуються на припущенні про неодночасну, а послідовну зміну обсягів випуску суперечать самій суті моделі Курно.

Недоліки моделі Курно:

- вона не дає відповіді на запитання, чи будуть фірми вирівнювати обсяги свого виробництва, щоб досягти стану рівноваги, якщо початкові ціни є далекими від рівноважних;

- не відповідає дійсності припущення, що обсяги виробництва конкурента є фіксованими.

Модель Бертрана

Попередня модель базувалася на конкуренції за обсягами виробництва. Проте досить часто конкуренція здійснюється і в площині цін. В такому разі для аналізу поведінки виробників потрібний інший підхід.

Модель дуополії, яка базується на конкуренції за цінами, була розроблена французьким економістом Жозефом Бертраном в 1883 році. Вона припускає, що фірми виробляють стандартний товар і кожна із них при максимізації свого прибутку шляхом регулювання ціни очікує, що суперник залишить свою ціну без змін.

Модель Бертрана (1883) – модель олігополістичного ринку, при якій підприємства випускають гомогенний (стандартний) продукт, кожен учасник розглядає ціну своїх конкурентів як задану і при цьому усі вони приймають свої рішення щодо цін одночасно.

Bertrand-Modell (1883) –Oligopol-Modell, bei dem Unternehmen ein homogenes Gut produzieren, wobei jedes Unternehmen den Preis seiner Konkurrenten als gegeben ansieht und alle Unternehmen gleichzeitig Preisentscheidung treffen.

Основними робочими інструментами цієї моделі є також криві реакції фірм на зміну цін їхніми суперниками: р₁ =f(р₂) та р₂ = f(р₁).

Крива реакції моделі Бертрана є множиною точок, які для кожної фіксованої ціни однієї фірми, визначають ціну іншої, при якій остання максимізує свій прибуток. Точка рівноваги, як і в попередній моделі визначається точкою перетину кривих реакції (рис.11.2).

Рис.11.2. Модель Бертрана

Оскільки обидві фірми випускають однорідний, стандартний продукт, зменшенням ціни навіть на незначну величину вони здатні переманити до себе усіх покупців. Якщо такий крок буде зроблено, то це буде початком цінової війни – почергового зменшення ціни двома суперниками. Формалізовано процес такого змагання за гаманці споживачів на рис. 11.2. показано у вигляді переходу від точки А до точки Е. Ми бачимо, що цінова війна завершується встановленням рівноваги в точці Е, яка відповідає умовам конкурентної рівноваги. Це пояснюються тим, що кожна із фірм може знижувати ціну лише до рівня своєї беззбитковості, тобто до рівня граничних витрат. На відміну від моделі Курно, обидва конкуренти отримуватимуть лише нормальний прибуток.

Згідно моделі Курно кожна фірма у стані рівноваги вироблятиме значно менше продукції і за значно вищою ціною, ніж за моделлю Бертрана.

Згідно моделі Курно фірми отримуватимуть економічний прибуток, а згідно моделі Бертрана – лише нормальний прибуток.

Важливість моделі Бертрана полягає в тому, що вона ілюструє залежність кінцевого рівноважного стану від вибору фірмами основної стратегічної змінної – обсягу виробництва чи ціни. До недоліків моделі Бертрана відноситься те, що вона не дозволяє визначити частку сукупного обсягу продажу кожної фірми, у випадку коли вони у точці рівноваги встановлять однакову ціну.

Модель Штакельберга

Ця модель (1934) використовується для аналізу галузей, в яких існує домінуюча фірма (лідер), що першою визначає максимізуючий прибуток обсяг випуску. В той же час економічно слабші фірми (аутсайдери) коректують свої виробничі рішення щодо обсягу виробництва з огляду на поведінку лідера.

Інструментами моделі є крива реакції фірми (фірм) аутсайдерів та ізопрофіти.

Припустимо, що на ринку діє лише два учасники: фірма-лідер з обсягом випуску q₁ та фірма-аутсайдер з обсягом випуску q₂. Спочатку виведемо формулу кривої реакції аутсайдера q₂ =f(q₁) для випадку лінійної функції попиту і нульових граничних витратах.

Умовою максимізації прибутку фірми-аутсайдера є рівність її граничної виручки і граничних витрат:

MR₂ = MC₂

MR₂ = (TR₂)´ = (Pq₂)´ = ((a – b(q₁ + q₂))q₂)´ = (aq₂ – bq₂² - bq₁q₂)´ = a – 2bq₂ – bq₁

a – 2bq₂ – bq₁=0

q₂= .

За даною формулою будуємо криву реакції фірми-аутсайдера (рис. 11.3).

Рис.11.3. Модель Штакельберга

Функція прибутку фірми-аутсайдера має наступний вигляд:

π₂ = [a – b(q₁ + q₂)]q₂ = aq₂ – bq₂² - bq₁q₂

За допомогою даної формули можна побудувати ізопрофітні лінії аутсайдера для певних значень прибутку в системі координат q₁ , q₂ на тому ж рисунку 11.3.

Ізопрофітні лінії – це лінії, що відображає комбінації випусків дуополістів, які приносять одній із фірм постійний рівень прибутку. Ізопрофіти, які розміщені ближче до осей координат, відповідають вищому рівню прибутку.

Таким чином, користуючись кривою реагування, можна визначити обсяг випуску фірми-аутсайдера, який максимізує його прибуток за прийнятого лідером обсягу виробництва.

Аналогічно можна вивести функцію прибутку фірми-лідера і побудувати на її основі ізопрофіти цієї фірми:

π₁ = [a – b(q₁ + q₂)]q₁ = aq₁ – bq₁² - bq₁q₂

Тепер проілюструємо графічно спосіб знаходження рівноважної точки за Штакельбергом. Для цього необхідно знайти точку дотику кривої реакції аутсайдера з ізопрофітом фірми лідера , який забезпечує йому найбільший прибуток. В нашому випадку це точка Ш.

Аналітично параметри рівноваги Штекельберга знаходимо із умови максимізації фірми-лідера:

MR₁ = MC₁

У формулі сукупної виручки фірми-лідера, замість величини q₂ записуємо рівняння кривої реакції аутсайдера:

TR₁ = [a – b(q₁ + q₂)]q₁ = [a – b(q₁ + f(q₁))]q₁ = [a – b(q₁ + )] q₁ = aq₁ – bq₂² - bq₁ = .

МR₁ = (TR₁) ´ = ( )´ = , MC₁ = 0

= 0

q₁ =

Для знаходження q₂ підставляємо отримане значення випуску лідера в функцію реакції аутсайдера .

Таким чином загальний галузевий випуск буде складати q₁ + q₂ = 3a/4b.

У моделі Штакельберга лідер фактично ігнорує свою криву реакції і обирає обсяг продукції на ізопрофіті. Модель Штакельберга показує, що вигідно бути ініціатором при виборі обсягу виробництва і таким чином отримати перевагу у вигляді більшого прибутку. Прикладом галузі, в якій може спостерігатися подібна поведінка є ринок комп’ютерів із лідером “ІВМ”.