Встановлення радянської влади і більшовицької диктатури.

Після завоювання влади більшовиками перед ними постали два нагальних завдання: утримання влади і створення нової структури влади, замість зруйнованої.

У своїй партійній програмі більшовики передбачали встановити диктатуру пролетаріату. Тому з перших днів вони розпочали одночасно процес зламу старого державного апарату та створення нового. До літа 1918 р. старі органи влади припинили діяльність, а їхні функції передали радам.

Вищим, законодавчим органом влади став Всеросійський з’їзд рад робітничих, солдатських депутатів, а між з’їздами – Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК). Він призначав Раднарком та окремих народних комісарів, мав право скасувати чи змінити декрети, видані Раднаркомом. Нова система влади не передбачала розподілу на законодавчу і виконавчу.

Розпочався і процес формування органів захисту нового режиму. 28 жовтня 1917 р. було створено робітничо-селянську міліцію, 22 лис­топада – Всеросійську надзвичайну комісію (рос. ВЧК), народні суди та революційний трибунал. 15 січня 1918 р. проголошено декрет про створення Червоної армії, яка до червня 1918 р. комплектувалася на добровільних засадах. У підрозділах армії вводилася посада політкомісара. У листопаді 1918 р. було створено Раду робітничо-селянської оборони на чолі з В. Леніним.

До Жовтневого перевороту більшовики критикували Тимчасовий уряд за зволікання у скликанні Установчих зборів. У листопаді 1917 р. вибори, нарешті, відбулись.

На день відкриття Установчих зборів більшовики підготували Де­кларацію прав трудящого та експлуатованого народу, яку на засідан­ні Установчих зборів проголосив голова ВЦВК Я. Свердлов.

У цьому документі перед Установчими зборами ставилася вимога визнати перші декрети Раднаркому, а також те, що основним завдан­ням зборів має бути встановлення засад для перебудови суспільства за соціалістичним зразком. Делегати проголосували проти Деклара­ції. Тоді більшовицька фракція заявила, що більшість Установчих зборів – представники контрреволюції, та разом із лівими есерами залишили зал засідань. Наступного дня червоногвардійці не допустили делегатів до залу засідань Установчих зборів, які декретом ВЦВК були розпущені.

Одночасно в Петрограді проходили з’їзд робіт­ничих і солдатських депутатів і всеросійський з’їзд селянських депутатів. Відбулися об’єднання двох з’їздів та вибори нового ВЦВК рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Так склалась єдина система рад у радянській Росії. III з’їзд рад прийняв резолю­цію, згідно з якою Російська соціалістична федеративна радянська республіка (РСФРР, згодом – РРФСР) утворювалася на основі добровільного союзу народів Росії як федерація радянських республік цих народів. Подальший перебіг подій показав, що процес оформлення федерації був далеко не таким, про який говорилося у деклараціях і резолюціях.

«Воєнний комунізм».

Термін «воєнний комунізм» першим використав Ленін як сукупність соціальних та економічних заходів періоду громадянської війни.

Здійснення такої політики було зумовлено спробою більшовиків негайно приступити до будівництва комунізму («Лобова атака на ка­піталізм», – за словами Леніна), а також втратою основних зернових і промислових районів.

У травні 1918 р. ВЦВК прийняв ряд декретів, які встановлювали продовольчу диктатуру на селі. Вводилася державна монополія на продаж хліба та його заготівлю. Вона передбачала заборону хлібної приватної торгівлі, дозвіл Наркомату продовольства примусово ви­лучати хліб у селянських господарств.

Для забезпечення примусового вилучення хліба створювалися спеціальні продовольчі загони. Для вилучення хлібних надлишків їм на­давалося право використовувати зброю. У січні 1919 р. було введено продрозкладку, яка передбачала ви­лучення всього запасу хліба, а згодом і всіх сільськогосподарських продуктів.

Поряд із цими заходами, у червні 1918 р. було створено комітети бідноти – комбіди, що складалися в основному сільського люм­пен-пролетаріату.

Одночасно на селі розпочався процес побудови комунізму. «Ко­мунікація» села здійснювалася примусовими методами. На базі по­міщицьких господарств створювалися зразкові сільськогосподарські Комуни та радянські господарства. Фактично це були відмова від політики, проголошеної більшовиками в декреті про землю.

Така політика більшовиків викликала масові виступи селянства проти радянської влади, жорстоку розправу селянства з її представниками та активістами. Відповіддю радянської влади було приду­шення невдоволення за допомогою військ. Лише в умовах нової загрози на фронтах громадянської війни більшовики змінили тактику і перейшли до співробітництва із селянином-середняком.

Проведення політики «воєнного комунізму» в промисловості роз­почалося з червня 1918 р., коли було прийнято декрет про націона­лізацію усієї промис­ловості. На 1920 р. було націоналізовано 37,2 тис. підприємств.

Політика «воєнного комунізму» означала встановлення повного державного контролю над управлінням промисловістю, створення вертикальної централізованої системи органів управління на чолі її главками та Вищою радою народного господарства.

Риса політики «воєнного комунізму» – введен­ня безгрошових розрахунків, скасування торгівлі, уведення прямого продуктообміну, зрівняльного розподілу продуктів серед працюючого населення, уведення карткової системи.

Одним із екстремальних проявів цієї політики було здійснення «мілітаризації праці». Уводилася загальна трудова повинність, створю­валися трудові армії. Проводилися мобілізації деяких груп населення на роботи, особливо «буржуазних елементів». Окрім мобілізації, на ці верстви було накладено контрибуцію в розмірі 10 млрд. крб.

Революційний ентузіазм населення, яке прагнуло до кращого жит­тя, привів до виникнення «комуністичних суботників» (безплатна праця у вихідні дні). Зрештою, така добровільна форма праці почала набувати обов’язкового характеру.

У політичній сфері «воєнний комунізм» проявлявся у безкомпро­місній боротьбі проти опозиції.

Після декрету від 3 вересня 1918 р. основним методом боротьби проти опозиції став терор та організація концентраційних таборів для ізоляції класових ворогів радянської республіки.

Поступово різними засобами з політичної арени було усунуто ка­детів, лівих есерів, правих есерів, меншовиків, анархістів.

Унаслідок політики «воєнного комунізму» сталося катастрофічне падіння виробництва, нестримно зростали ціни, процвітали «чорний ринок» і спекуляція. Одержавлення економіки обернулося небаченою бюрократизацією державного апарату й домінуванням адміністрати­вно-командних методів управління. Економічні важелі регулювання та управління народним господарством повністю ігнорувалися.

Але найбільший вплив політика «воєнного комунізму» мала на су­спільну свідомість. Комуністичне суспільство стало ототожнюватися з «воєнним комунізмом».

Установлення політичної диктатури – ще один найсуттєвіший наслідок періоду «воєнного комунізму», який означав знищення або підпорядкування більшовиками державних структур та органів, що виникли в роки революції (рад, профспілок, заводських комітетів) і ліквідацію небільшовицьких партій. Цим було закладено підвалини майбутньої тоталітарної системи комуністичного зразка.

Встановлення більшовицької радянської влади в Україні відбулося при зовнішньому збройному втручанні з боку комуністичної Росії. Після ультиматуму 4 грудня 1917 р. Центральній Раді більшовицькі війська наступного дня розпочали наступ на територію УНР і 8 грудня зайняли Харків. Там зібрався I Всеукраїнський з’їзд Рад, повністю контрольований Москвою, і 12 грудня 1917 р. резолюцією «Про організацію влади в Україні» проголосив в Українській Народній Республіці радянську владу. Одночасно обрано вищий розпорядчий і законодавчий орган влади на період між з’їздами Рад – Центральний виконавчий комітет (ЦВК). ЦВК 17 грудня сформував уряд – Народний Секретаріат . Місцевими органами радянської влади проголошувалися губернські, повітові, волосні, сільські та міські ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та надзвичайні органи влади - ревкоми, реввійськревкоми, надзвичайні комісії.

Перша радянська влада протрималася до березня 1918 р., коли більшовицьку армію витіснили з України німецько-австрійські війська, які відновили УНР. Вже в умовах кризи гетьманського режиму, 28 листопада 1918 р. більшовики створили в Курську Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. За допомоги російських радянських військ цей уряд 6 січня 1918 р. захопив Харків, проголосив Україну соціалістичною радянською республікою – УСРР, декларувавши її федерацію з Росією. 29 січня ЦВК призначив новий уряд – Раду Народних Комісарів (Раднарком, РНК) і голову – X. Раковського. Місцевими органами влади залишилися ради, ревкоми та створені комітети бідноти (комбіди). Означену державну структуру закріпила Конституція УСРР, прийнята 14 березня 1919 р.

В умовах денікінської окупації України, витіснені звідси більшовики створили в Москві 11 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет, який перебрав на себе найвищу законодавчу та виконавчу владу в УСРР. У кінці лютого 1920 p., після вигнання денікінців і чергового встановлення радянської влади, відновили діяльність ВУЦВК, Раднарком та місцеві органи більшовицької диктатури. В Україні остаточно встановилася радянська влада.