Предмет і завдання курсу «Давня і нова історія України». Основні джерела та література для вивчення курсу.

Предмет і завдання курсу «Давня і нова історія України». Основні джерела та література для вивчення курсу.

Методичка, с.5

Кам’яний вік на території України.

За даними археологів, найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу майже 1 млн років тому, в період раннього палеоліту. Ця міграція тривала протягом багатьох тисячоліть. Рештки найдавніших стоянок первісних людей. на території України знайдені біля Королеве (Закарпаття), Амвросіївка (Донбас), Лука-Врублівецька (Хмельниччина) [3?7], Молодова (Чернівеччина) [8]. Всього відомо на території України понад 30 стоянок доби раннього палеоліту Основним знаряддям праці архантропів стало ручне рубило, що виготовлялося шляхом оббивання кам'яної заготівки з двох боків. На Тисі біля Королево (Закарпатська обл. ) В. Н. Гладиліним [15] був виявлений багатошаровий ранньопалеолітичний пам'ятник - Королево, що містить мустьерські й ашельські шари. Три нижніх шари дослідник датує ашелем. Стоянка Королево, по В. Н. Гладиліну, присвячена до V (120 - метрової) нижньоплейстоценової тераси Тиси. У двох нижніх шарах зустрінуті клектонські відщепи, рубило-подібні, чоперо-подібні, скребловидні і виємчасті знаряддя. В третьому шарі відзначена леваллуазька техніка розколювання. У басейні Дністра знайдено досить багато місцезнаходжень залишків артифактів періоду домустьєрських поселень. По Дністру і Пруту є не менш 20 стоянок і місцезнаходжень середньо-ашельської епохи [6]. Мабуть, саме давнє - місцезнаходження Лука-Врублевецька, відкрите в 1946 р. С. Н. Бібіковим і П. И. Борисковським [3, 4] у 20 км на південь від Кам'янець - Подільського. Територія кам'яних виробів ашельської епохи займає терасу довжиною 2 км і шириною 0,5 км. Ашельські крем'яні ручні рубила були знайдені археологами Борисковським П.І. в 1953 р. та Чернишем О.П. - в 1965 р.[3, 5]. Область поширення ручних рубил широка: Африка, Передня і Мала Азія, південь Європи. Частково вони знайдені на виявлених стоянках по одному з маршрутів руху шелльских людей з Африки на північ у Європу через Причорномор'я: на Чорноморському узбережжі Кавказу та й на березі Дністра в районі Луки-Врублевецької [5, 8, 13, 15]. Мустьєрські місцезнаходження поширені на багато сотень кілометрів північніше ашельських. Найбільша кількість мустьєрських місцезнаходжень відомо в басейнах Дністра, Пруту і Дніпра, а також у Приазов'ї. Долина Дністра - один з найважливіших районів зі стоянками палеоліту [6, 15] де особливо цікаві багатошарові пам'ятники Молодова I і V [8]. Основний внесок у вивчення археології дністровського мустьє зроблений А. П. Чернишом [5].

Кіммерійці

Кіммерійці хазяйнували на території Україні близько 400 років — з XI по VI століття до нашої ери. Чого «набралися» від них предки українців? І «набралися» взагалі чогось? Якщо так, то чи залишилося це щось у джентльменському наборі сучасного українця?

Для початку розберемося, хто такі кіммерійці і який у них був менталітет.

Кіммерійці — перший зі східноєвропейських народів, який завдяки Гомеру став нам відомий по імені. В «Одіссеї» поет поміщає їх десь на крайній півночі. Геродот уточнює: жили кіммерійці не тільки на півночі, а і у Понта Евксінського. А на думку сучасних істориків, вони займали всю територію нинішньої України — від Карпат до Донецької області. Прибутки ці племена з Ірану, на давньоіранської мові слово «кіммерійці» означає «рухливий загін кочового населення».

Основне проведення часу цього «рухомого загону» — розбій. Кіммерійці — яскраво виражений агресивний етнос. Вони не замислюючись йшли в бій з переважаючим за чисельністю противником, розбивали його й грабували поселення. У боротьбі з кіммерійцями зазнали поразки Фрігія, Лідія, Віфанія; їх набігам довгий час піддавалися грецькі міста Малої Азії. У 714 р. до н.е. кіммерійці знахабніли остаточно — вторглися в Урарту, найпотужніше, порівнянне з Римом в період його розквіту, держава Передньої Азії, що володіла Північною Месопотамією, Сирією, Закавказзям, нинішніми турецькими та іранськими територіями. Проти кіммерійців з усієї Азії були зібрані війська. Однак вони завдали всієї цієї об’єднаної мощі нищівної поразки.

За рахунок чого кіммерійці здобували перемоги? Насмілюся припустити, не в останню чергу за рахунок свого менталітету. У той час як військове мистецтво їх ближніх і далеких сусідів базувалося на вишколі, ієрархії та дисципліні, ментальність кіммерійців відрізнялася анархізмом, нахабством, «свавіллям». Кіммерійські воїни — холерики, психопати, вели себе настільки зухвало, безцеремонно і непередбачувано, що ставили в безвихідь навіть найзапекліших хамів. Вони перемагали за рахунок незвичайної для свого часу тактики, основу якої становила рухливість. У них не було піхоти — їх війська складалися винятково з кінних загонів лучників. Таке військо було надзвичайно маневренно. А стрілецьку зброю відрізнялося небувалою далекобійністю і пробивний силою — їх стріли тримали противника на відстані. Стрілянина велася на скаку, причому не через голову коней, а у зворотний бік. Це — фірмовий стиль кіммерійців: коні, що летять від небезпеки, не потребували поводах і могли управлятися лише ногами вершників — загін вихором мчав повз супротивника, а злива стріл косив ворога наповал.

Ось чому громіздкі, добре екіпіровані війська ніяк не могли з ними впоратися. Цю тактику у кіммерійців перейняли скіфи, які і витіснили їх з «українських» земель — частина кіммерійських племен стала найманцями своїх колишніх ворогів, частина відкочувала в лісостепові райони, асимілювалася з осілим землеробським населенням і стала однією з ланок формування слов’ян.

Скіфи

Скіфи - група племен, споріднених з північно-східною іранською групою народів індоєвропейської сім'ї, які жили у 7-3 ст. до н. е. на території теперішньої України, згодом, до 3 ст. н. е., в Криму і називали себе «сколотами».

Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки.

За скіфською генеалогічною легендою, переказаною Геродотом, скіфи були автохтонами, за міграційною (її передав також Геродот) — прибули з Азії. З сучасних дослідників одні вважають скіфів автохтонним народом — нащадками зрубної культури, інші — іммігрантами, які прийшли з Азії наприкін. 8 або на поч. 7 ст. до н. е. і опанували надчорноморські степи, підкоривши або прогнавши місцеві племена кіммерійців.

Пізніше більшість їх вирушила на Передню і Малу Азію (на думку одних дослідників, переслідуючи кіммерійців, за здогадом інших — з погіршенням кліматичних умов — тривалого періоду посухи в Надчорномор'ї). Перебуваючи в країнах Передньої і Малої Азії, скіфи воювали то з кіммерійцями, то з ассирійцями і мідійцями, пройшли Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли границь Єгипту. Засноване скіфами царство стало вирішальним чинником у взаєминах поміж малоазійськими народами.

Скіфи пробули за Кавказом, за свідченнями Геродота, 28 pоків, на думку сучасних дослідників — 90 pоків. Зазнавши у 595-594 pp. до н. е. поразки у війні з Мідією і втративши своїх царів, скіфи вернулися в північне Причорномор'я. Перебуваючи в країнах Малої Азії, скіфи перебрали багато елементів східної культури, зокрема у царині військової справи і мистецтва, і зазнали змін у своєму організаційному й побутовому ладі, особливо у наданні племінному вождеві прерогатив царя-деспота.

Повернувшися з Азії в степи Причорномор'я, скіфи прибрали назву «царських» (по-скіфському «саї»), почали поступово встановлювати свою владу над місцевими народами, як і тими скіфськими племенами, що залишилися в чорноморських степах по відході скіфів в Азію, і створили могутнє політичне об'єднання, відоме відтоді у грецьких джерелах як Скіфія. Першою столицею скіфської держави, було виникле в кінці 5 ст. до н. е. Кам'янське городище (площею до 12 кв. км), розташоване на лівому березі Дніпра, навпроти нинішнього м. Нікополь.

Своєю воєнною силою й тактикою скіфи визначалися особливо в 514 або 513 pp. до н. е., відбивши під проводом своїх трьох царів наїзд царя Дарія І Гістаспа на Скіфію.

Найбільшої могутности скіфи досягли в кінці 5 ст. і з початку 4 ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю, вів переможні війни з тракійцями і стримав (339) похід військ Філіппа II Македонського, в бою з яким сам загинув. У 331 р. до н. е. скіфи перемогли і знищили військо Олександра Македонського, під проводом його намісника Зопіріона. У 3 ст. до н. е. скіфи мали під контролем грецькі міста в гирлі Дунаю й Ольвію. За часів своєї могутности скіфи часто відбували походи в Південну та Середню Европу. Пам'ятки їхнього озброєння й мистецтва зустрічаються на території Болгарії, Угорщини, Німеччини (Феттерсфельде під Берліном) і Польщі. Їхній похід на народи лужицької культури (територію сучасної Польщі) близько 500 р. до н. е. спричинив чимале господарське зубожіння і винищення людности в доріччях Одри і Варти.

Після появи у причорноморських степах сарматів і внаслідок безнастанних боїв з ними, військова та державна сила скіфів почала слабнути. Відтиснуті сарматами до Криму в кінці 3 ст. до н. е., скіфи перенесли туди своє царство (столиця — Неаполь Скіфський), яке досягло свого розквіту у 2 ст. до н. е., коли скіфи здобули низку володінь Херсонесу і підкорили Ольвію. У 1-2 ст. до н. е. вони вели ще війни з Боспорським царством. Після наїзду готів у другій половині 3 століття н. е. Скіфське царство в Криму перестало існувати. Самі скіфи розчинилися серед сарматських племен.

Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів. До скіфських племен деякі дослідники зараховують ще гелонів і калліпідів (гелленізованих скіфів), алазонів і агатірсів (див. також Скіфія).

Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися кочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті С., що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, шкурами й рабами.

Суспільний лад скіфів визначався глибоким суспільно-економічним розмежуванням. Соціальну верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.

Про релігію скіфів збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті — богиня царського вогнища (тотожна грец. Гістії), після неї — Папай («батько») (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі («земля») (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті — Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові — Тагімасад.

Скіфи шанували також Геракла, бога війни, що відповідав грец. Аресові, та іншим.

У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними були різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони.

Скіфських ідолів не знайдено. Антропоморфізовані зображення деяких з скіфських богів збережені на пам'ятках скіфського мистецтва.

Сармати, таври

Власов, Кульчицький, с.18

В І тис. до н.е. на території Північного Причорномор'я відбувалися доволі бурхливі етнічні процеси. У пошуках нових пасовищ сюди зі Сходу приходили кочові народи і певний час займали ці терени. Як тільки одні починали тут обживатись, освоюватись, пускати свої корні, за ними приходили інші. І це спонукало до різного роду стосунків. Вони торгували між собою, конфліктували, влаштовували спільні походи та ін. Таким чином одні були асимільовані або просто витіснені іншими. Так в період І тис. до н.е. територію Північного Причорномор'я займали кіммерійці (ІХ-VII ст.ст. до н.е.), на зміну яким прийшли скіфи (VII-III ст.ст. до н.е.), що в свою чергу були витіснені сарматами (ІІІ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е.). Узбережжя Чорного моря починаючи вже в VII ст. до н.е. було зайняте грецькими колоністами.

Та в тіні цих бурхливих подій в гірському районі Криму весь цей час (ХІ - ІІІ ст. до н.е.) існував інший, хоч і невеличкий, але не менш цікавий народ - таври. Звідси і походить назва Таврії - етнічного регіону, що займає територію не лише Криму, а й південної частини сучасної України.

Згадки про таврів зустрічаються вже у творах античних авторів. Перший згадав про них Геродот. В своїй «Історії» він так окреслив територію їхнього проживання: «Звідси йде гориста сторона, що лежить вздовж того ж [Чорного] моря. Вона впирається в Понт і населена плем'ям таврів аж до так званого Херсонесу Скалистого». Дещо є і в «Географія» Страбона: «а більшу частину [Великого Херсонесу] до перешийка і Каркінітської [Арабатської] затоки займало скіфське плем'я таврів». Римляни також писали про них (Тацит, Діодор Сицилійський, Пліній та ін.).

З розвитком археології пожвавилось і дослідження історії таврів. Адже все ж таки археологічний матеріал є основним джерелом при вивченні даного періоду. А таври лишили по собі доволі багато різноманітних пам'яток. Це і поселення, і захисні укріплення, і звичайно ж могильники.

Вже в 1833 р. Дюбуа де Монпере оглянув на вершині Аю-Дагу давнє укріплення і відніс його до таврів, а до їхніх могил він відніс кам'яні ящики, що так розповсюджені в гірському районі Криму, і назвав їх дольменами. Так почалась історія дослідження археологічних пам'яток цього народу.

В другій половині ХІХ і на початку ХХ ст. було проведено розкопки в Байдарській долині і на південному березі Криму (А.С. Уваров, Ф.П. Кеппен, Ю.Д. Філімонов та ін.), що ясно показали поховальне значення кам'яних ящиків.

Г.А. Бонч-Осмоловський дослідивши в 20-х роках пам'ятки горного Криму ототожнив їх з пам'ятками кизилкобінської культури. Що пізніше підтвердилося.

В 1946 р. була організована тавро-скіфська експедиція ІІМК АН СССР начальником якої був П.Н. Шульц. За результатами цієї експедиції в 1965 р. Олександр Михайлович Лєсков видав першу узагальнюючу роботу «Горный Крим в первом тысячелетии до нашей эры», де вперше був структурований накопичений до цього матеріал.

Впродовж тисячоліття таври були основними мешканцями гірського Криму і безумовно зіграли якщо не ведучу, то одну з ведучих ролей в історії півострова. Вони співіснували з кіммерійцями, скіфами, сарматами та античними колоністами, а це означає, що між таврами і цьома народами були певні стосунки. І саме тому існує необхідність дослідження цього народу.

1. ЕТНОГЕНЕЗ

Таври з'явилися на території Криму в період фінальної бронзи, а саме в ХІ ст. до н.е. Вперше цей етнонім зустрічається в творах античних авторів в середині І тис. до н.е. Існує кілька версій щодо його походження: 1) таври самі себе називали так або якимось созвучним терміном; 2) етнонім «таври» походить від назви гірського масиву в Малій Азії, продовженням якого греки вважали Кавказькі, і Кримські гори; 3) слово «тавр» походить від грецького слова tбхспй, що означає бик. Та якби там не було, але безсумнівним залишається те, ще ця назва має грецьке походження.

Хронологічні рамки таврської історії окреслити можна так: їхнє формування почалось ще в ХІ ст. до н.е.; найбільшого розквіту вони зазнали в середині І тис. до н.е.; найпізніші археологічні пам'ятки датуються ІІІ ст. до н.е., а в письмових джерелах згадували про них аж до ІІ-ІІІ ст. н.е

Питання походження таврів, як і інших народів того часу, що мешкали на території Північного Причорномор'я, і досі є темою для суперечок. Сьогодні існує багато думок з цього приводу. Зокрема, такі - таври є: 1) нащадками кіммерійців, яких відтіснили в гори скіфи (Ф. Браун, М. Оберт та ін.); 2) разом з кіммерійцями фракійського походження, а кизил-кобинська культура це локальний варіант дністро-дунайської фракійської культури (В. Дьяков, М. Артамонов); 3) залишки індоаріїв, які осіли в Крима (О. Трубачов); 4) носіями кобанської культури, які переселилися до Криму із Північного Кавказу й зазнали незначного впливу зрубної культури (О. Лєсков); 5) вихідцями зі Східного Середземномор'я, оскільки там було розвинене піратство (Х. Кріс); 6) місцевими аборигенами, (С. Стржелецький).

Та щоб хоч якось розібратись в цьому розмаїті теорій, необхідно навести деякі факти. Наприклад, кам'яні ящики подібні кримським дольменам характерні кобанській культурі, що була розповсюджена на Кавказі. В той же час культура таврів генетично пов'язана з кримськими пам'ятками епохи бронзи. Тому теорія О.М. Лєскова про автохтоне походження не без впливу прийдешнього елементу є найбільш ймовірною.

2. ПОБУТ

Характеризуючи побут таврів, необхідно враховувати деякі географічні умови в яких вони жили. Адже довкілля не абияк впливає на розвиток суспільства, пожвавлюючи або затримуючи його. Чим нижче рівень розвитку виробничих сил суспільства, тим більшу роль відіграють географічні умови. Тому перед тим, як описувати побут таврів, треба спочатку розібратись в яких географічних умовах відбувалось його формування.

Гірський масив Криму утворений з трьох гряд, які простягаються вздовж всього південного та південно-східного узбережжя. Таври населяли найвищу та найпівденнішу гряду Кримських гір і долину, яка примикала до неї з заходу. Вона має дуже крутий склон. Вершина уявляє собою покату рівнину, то кам'янисту, то трав'янисту. Ріки, русло яких проходило серед гір, швидкі.

Таким чином можна зробити висновок, що головним фактором у формуванні побуту таврів є місцевість, яку вони населяли, а саме скелясті гори, з бідною рослинністю, що знаходилися неподалік від Чорного Моря.

2.1 Господарство

Поселення таврів займали площу від 0,5 до 5 га. Більшість з них розташовані в передгірських районах. Житла вони будували каркасні, стіни були обмазані глиною перемішаною з соломою (пізніше з'явилися кам'яні), по середині стояли стовпчики, які слугували опорою для крівлі. Відомі також землянки та напівземлянки. Вхід улаштовували з південної сторони. В центрі була розташована яма для вогнища, поряд знаходилась ще одна трохи менша, очевидно для приготування їжі. Біля житла таври в господарських ямах зберігали зерно. Ті що жили в горах облаштовували свої житла в печерах природного або штучного походження.

Основним заняттям таврів відгоне скотарство, тобто сезонна перекочівка з долин в гори і навпаки. Так це описує Скімн Хіосський: «Таври - народ багаточисельний, що полюбляє кочове життя в горах». Розводили вони рогату худобу велику та особливо дрібну (вівці, кози), та свиней. Конярство не набуло особливого розвитку, як і використання коней для верхової їзди. Враховуючи особливості ландшафту, не важко здогадатися, що значну роль в житті таврів відігравало також рибальство та мисливство. Це підтверджується знахідками мідних вудочок.

Землеробство було характерним лише для представників передгірського населення. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, квасолю, горох та ін. Особливо популярним було хліборобство, що стало одним з головних занять мешканців неподалік розташованого Херсонесу.

Достеменно відомо про існування у таврів бронзолетійного виробництва.

Знаряддя праці таври виготовляли з металу (мідь, олово, бронза, дуже рідко залізо), каменю, кісток. Цікавою знахідкою є мотига з Черкес-Керменського могильника, яка була зроблена з оленячого рогу.

Також знайдений археологічний інвентар, що свідчить про наявність в господарстві таких ремесел як гончарство, ткацтво, прядство.

2.2 Культура

Головною ознакою культури таврів є кам'яні ящики, в яких вони ховали померлих. На початку ХХ ст. було відкрито пам'ятки, що дістало назву кизил-кобинська культура. Серед них виявлено й могильники. Поховання здійснено в кам'яних ящиках різних конструкцій. Датується культура ХІ-ІІІ ст. до н.е.

Тому з виділенням кизил-кобинської культури постає питання чи можна її ототожнювати з кам'яними ящиками Гірського Криму чи все ж таки це дві різні археологічні культури, за якими стоять два різні народи.

Деякі вчені (В.М. Дьяков, Х.І. Кріс, А.О. Щепинський) ставлять під сумнів етнічну спорідненість цих двох культур, обґрунтовуючи це тим, що по-перше, регіон (передгір'я Криму) кизил-кобінських памяток не збігаються з територією поширення пам'яток таврів; по-друге, простежуються певні розбіжності в поховальному обряді - зокрема, у таврських ящиках немає лощеної кераміки, зате багато зброї та прикрас. Швидше за все ці відмінності пояснюється різним соціальним становищем представників цих культур.

А.О. Щепинський ідентифікував кизил-кобинську культуру із кіммерійцями, котрі осіли у передгірському Криму під натиском скіфів і культура яких зазнали змін у наслідок часткової асиміляції їх таврами. Даний аргумент можна спростувати тим, що кіммерійці на території Північного Причорномор'я з'являються лише у ІХ ст. до н.е.

Прибічниками ідеї етнічної спорідненості цих культур є Г.А. Бонч-Осмаловський, П.М. Шульц, О.М. Лєсков та ін. В підтвердження своєї теорії вони приводять такі аргументи: пам'ятки кизил-кобінців хронологічно збігаються з пам'ятками, що належать таврам; більшість знахідок кизил-кобинців ідентичні гірським знахідкам; в писемних джерелах немає свідчень про інший народ (окрім таврів), який би мешкав тут.

Таким чином напрошується висновок, що все ж таки прослідковується тенденція спорідненості цих двох культур і об'єднання їх в одну - кизил-кобинську.

Що стосується мистецтва таврів то, у порівнянні з іншим народами, які жили навколо, воно не набуло особливого розвитку. Кераміка була прикрашена примітивним геометричним орнаментом. Примітивними були і прикраси. Керамічні статуетки, що виконували сакральну функцію, були дуже прості і мають зооморфний або антропоморфний вигляд. Хоч, і є приклади наявності античних виробів, особливого впливу грецького мистецтва не простежується. Зате з утворенням Малої Скіфії таврському мистецтву стає характерним скіфський звіриний стиль.

2.3 Вірування

Покланялися таври богині Діві, яка була для них великою богинею води, землі та всього живого. За повідомленнями Амміана Марцеллина вона називалась Орсилохою, тобто богинею-матір'ю. «богиня, якій вони [таври] приносять жертву, з їх власних слів це - донька Агамемнона Іфігенія». Так пиши про неї Геродот. Пізніше греки ототожнювали її з Артемідою (богиня звірів).

Крім цього Геродот та інші античні автори повідомляють про людські жертвоприношення своїй богині, відмічаючи не абияку жорстокість таврів. В жертву вони приносили полонених ворогів, та тих, хто потерпів під час аварії кораблів. Також він говорить про храм, де відбувалося вбивства жертв. Знаходився він на утесі, звідки зкидували нещасних. Але археологічних підтверджень про існування такого не має. Зате археологам відомі святилища в печерах. Там було знайдено велику кількість кісток тварин, залишки керамічного посуду ритуального призначення. На ньому зображались схематично сонце, гроза та дощ. Що говорить про культ плодючості.

Крім цього про культ плодючості свідчить і те, що поховальні ритуали таври влаштовували в зернових та господарських ямах, та наявність жіночих статуеток, а як відомо з етнології жіночий початок символізував матір-землю.

Отже, головним божеством таврів була богиня Діва, яка уособлювали в собі матір всього живого. Для них характерний культ плодючості. Супроводжувальний поховальний інвентар (зброя, знаряддя праці, прикраси) свідчать про анинімістичні риси в світогляді таврів. Про тотемізм свідчать глиняні фігурки з зображенням тварин.

Предмет і завдання курсу «Давня і нова історія України». Основні джерела та література для вивчення курсу.

Методичка, с.5