Освіта, наукові знання, літописання і література Київської Русі.(капец вопрос)

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для “дітей кращих людей”, давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: “Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще”. Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 р. заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.

Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику - “Повчання”.

Талановитий письменник та філософ Климент Смолятич писав, що у ХІІ ст. в Україні-Русі було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою мовою.(примітка видавця)

У дослідженнях, присвячених культурі Русі, як у вітчизняних, так і особливо зарубіжних, довго існувала думка про культурну відсталість нашої батьківщини, про ніби загальну неписьменність її населення. Ця помилка розвіялася після 1951 р., коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах. “Вікном у світ, що зник”, назвали вчені ці послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, - прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить значного поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт у Софійському соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні написи (графіти), зроблені у XI ст.

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого - приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією - головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Арістотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: "Фізіолог" - популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і "Шестиднев" - тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт - ченцем Печерського монастиря і т.п. філософ, оратор Климентій Смолятич - митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський – єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в ХI-XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона - заступника медицини і лікарів (у 2000 р., коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В ХI ст. в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт - "безмездний лічець" Русі, як його називає “Києво-Печерський патерик”. Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого - те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат “Мазі”.

Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став "Ізборник" митрополита Ілларіона (1073 р.).

Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.

Поширення писемності

Книжкові пам’ятки

До нашого часу від доби Київської Русі та Галицько-Волинської держави збереглося дуже мало книг.

Найдавнішими, з-поміж них, є Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, «Ізборник Святослава» 1073 р. та «Ізборник» 1076 р., Мстиславове Євангеліє.

Цей список очолює славнозвісне Реймське Євангеліє, яке привезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Ганна.

Вчені датують його 40-ми рр. 11 ст.

Своєю назвою Реймське Євангеліє завдячує місту Реймсу у Франції, де воно зберігається нині, хоча створили його київські книжники – спеціально для княжої родини.

Найдавнішою датованою книжною пам’яткою Русі є Остромирове Євангеліє.

Створили цю книгу в Києві в 1056–1057 рр., про що свідчить спеціальний запис.

Остромирове Євангеліє – пам’ятка виняткової мистецької вартості.

З-поміж найдавніших книг, що збереглися донині, є й такі, які призначалися для світського читання. Йдеться про «Ізборники» – збірки різних творів грецьких авторів богословського та повчального змісту, більша частина яких розтлумачує складні місця із Біблії, це, так би мовити, своєрідні енциклопедичні довідники.

Їх збереглося два – 1073 і 1076 рр. Перший у назві береже ім’я київського князя Святослава Ярославича, хоч, як зазначають дослідники, замовляв цю книгу його брат – князь Ізяслав.

«Ізборник Святослава» розкішно орнаментований мініатюрами, заставками, численними ініціалами.

«Ізборник» 1076 р. оздоблений значно скромніше, хоча не поступається першому ретельністю переписувача.

Із книжкових пам’яток 12 ст. найбільш відоме Мстиславове Євангеліє, переписане близько 1115 р.

Мстиславове Євангеліє написане було в Києві на замовлення Мстислава Володимировича, сина великого князя київського Володимира Мономаха.

Нечисленні книжкові пам’ятки, що збереглися від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, є рідкісними перлинами з того величезного книжкового багатства, що його мала наша земля.

За підрахунками вчених, у 13 ст. на території Русі мало бути 130 – 140 тис. книг декількох сотень найменувань, адже саме такої кількості потребували церкви й монастирі – головні осередки книжності.

На думку дослідників, тільки у Софійському книгосховищі налічувалось до 950 томів рукописних книжок.

Багато книжок було створено i переписано в Галицько-Волинськiй державi. Велика книгописна майстерня iснувала, зокрема, при дворi князя Володимира Васильковича

3. Освіта

Письменними за княжих часів були не тільки можновладці та люди зі середовища духівництва, а й ремісники та рядові дружинники.

Піклування про освіту від часів запровадження християнства перебрали держава й церква.

За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала школа для навчання дітей із найближчого оточення князя.

Року 1086 онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Київському Андріївському монастирі школу для жінок.

Знахідки берестяних грамот, бронзових та кістяних писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише у стольному граді, а й у різних частинах Русі.

Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигородi та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках – у Звенигородi, Перемишлi, Галичi, Острозі.

4. Розвиток літератури

Усна народна творчість

Ще до виникнення писемності у східних слов’ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні.

Від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави до нас дiйшли легенди та перекази, дружиннi, святковi, весiльнi пiснi, казки, колядки, прислiв’я, приповiдки, магiчнi заклинання й замовляння.

Чудовими пам’ятками давньоруської творчостi були билини.

Найдавнiшими, найбiльшими за обсягом i найвартiснiшими у художньому та iсторичному аспектах вважаються билини Київського, або Володимирового, циклу.

Оповiдi в них пов’язанi зi стольним градом Києвом i його князем Володимиром Красним Сонечком.

Билини київського циклу складалися в 10–11 ст. Вони оспiвують мужнiсть i хоробрiсть богатирiв, якi самовiддано боронили рiдну землю вiд ворогiв.

У 13–14 ст. билини наповнюються новими сюжетами, пов'язаними зокрема із реаліями Галицько-Волинської держави: про князя Романа, Михайла Козарина та інших.

Перекладні літературні пам’ятки

Початки літературного життя на наших теренах, крім уснопоетичної творчості, мали ще одне джерело – літературні твори інших народів, які через переклади церковнослов’янською мовою прийшли після впровадження християнства.

Із прилученням руських земель до християнського світу нашим предкам відкрилася найбагатша скарбниця людського досвіду й мудрості – Біблія.

Принагідно зауважимо, що переклади Святого Письма не лише мали неоціненний вплив на світогляд тогочасного люду, а й стали поштовхом до словесної творчості, позаяк Біблія – невичерпне джерело вічних тем, ідей, образів.

Крім Біблії, перекладалися й апокрифи – твори на біблійну тематику, які з різних причин не були визнані церквою.

Іншим популярним жанром перекладної літератури були житія – розповіді про життя і подвиги святих.

Перекладалися й книги світського спрямування. Особливо популярним на Русі був збірник крилатих висловів, прислів’їв із Біблії та творів античних письменників «Пчола».

Великою популярністю користувалися хроніки візантійських істориків Георгія Амартола та Іоанна Малали, багато сюжетів з яких використали руські літописці, розповідаючи у своїх працях про першооснови людства, найдавніші народи та держави.

Оригінальна література

Оригінальна, тобто власна, незапозичена літературна творчість наших предків за часів Київської Русі була започаткована літописами.

Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ».

Його створено на початку 12 ст. При складаннi «Повісті минулих лiт» використано найдавніші літописи.

«Повiсть...» збереглася в багатьох списках.

Найстаріші з них – Лаврентiївський (1377 р.) та Iпатiївський (перша половина 15 ст.).

У «Повiстi…» викладено події від 860 р. до 1111 р.

Один із пізніших списків цього літописного зведення зберіг ім’я автора-упорядника – ченця Києво-Печерського монастиря Нестора.

До продовжень «Повiстi...» належить Київський лiтопис, який охопив час вiд 1111 р. до 1200 р.

Він розповідає про подiї в різних землях Київської Русi, але в центрі оповідей – Київ i Київська земля.

Основний зміст літопису – княжа боротьба за київський стіл, боротьба русичів проти половців.

Найвидатнішою пам’яткою літописання Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський літопис.

Лiтопис складається із двох частин. У першiй ідеться про подiї в Галицькiй землi з 1205 р. до кiнця 50-х рр. 13 ст.

Вона є, власне, життєписом князя Данила Романовича.

Друга частина Галицько-Волинського лiтопису пов’язана із Волинською землею та волинськими князями.

З-поміж інших жанрів оригінальної літератури варто згадати про церковні проповіді.

Найвизначнiшим автором повчальних проповiдей був один зі засновників Києво-Печерського монастиря Феодосiй Печерський.

Урочистi проповiдi складалися для освiчених людей – князiв, бояр, духовенства.

Чудовим зразком урочистої проповiдi є «Слово про закон i благодать» митрополита Iларiона.

У записах Лаврентiївського списку пiд 1096 р. вмiщено пам’ятку, вiдому пiд назвою «Повчання» Володимира Мономаха.

«Повчання» звернене до дiтей Мономаха.

За переконанням Мономаха, князь подає своїм дiтям приклад взiрцевого правителя, навчає гiднiй цього високого звання поведiнцi та способу життя.

Найвизначнішою пам’яткою руської літератури є «Слово о полку Iгоревiм».

Тривалий час ця перлина давньоукраїнського письменства була невідомою: її випадково знайшли на початку 90-х рр. 18 ст. в одному з рукописів 16 ст.

«Слово ...» написане на основі конкретного історичного факту – невдалого походу у 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців.

На думку дослідників, «Слово...» створене за свіжими слідами події – десь у серпні – вересні 1187 р.

Автором поеми міг бути старший син галицького князя Ярослава Осмомисла, рiдний брат Ігоревої дружини Ярославни князь Володимир.

Однією з найпопулярніших книг на Русі був «Києво-Печерський патерик».

Його уклали на початку 13 ст. ченці Києво-Печерської лаври, які прагнули підкреслити надзвичайну роль свого монастиря, обґрунтувати його вищість серед інших.

Із книги дізнаємося про історію Києво-Печерського монастиря, його перших подвижників, зокрема засновників монастиря святих Антонія та Феодосія, художника Аліпія.

Видатним явищем культурного життя не лише Київської Русі, але й середньовічної Європи, було літописання. Літописи - історичні твори в Київській Русі і пізніше в Україні, Росії, Білорусії, в яких розповідь велася за роками. В літописах розповідь про події кожного року починалися словами: «в літо»; звідси назва «літопис».

В ХІ ст. створено Найдавніше зведення 1037 року 1, Києво-Печерське 1073 року 2 і Новгородське зведення 1079 року 3. На їхній основі виникло так зване Початкове, або Києво-Печерське зведення 1097 року 4, що було основою «Повісті минулих літ» («Повісті временних літ»)5. Від неї беруть початок Лаврентіївський літопис (1116 р.)6 та Іпатіївський літопис (близько 1118 р.)7.

Літописи є основним джерелом для вивчення політичної, економічної, культурної і частково соціальної історії Київської Русі, а також історії руських земель у період феодальної роздробленості. Використовуючи офіційні щорічні записи подій, іноземні джерела, переважно візантійські, народні легенди і перекази, складачі літописів розповідали про події, пов'язані з життям світських та духовних феодалів. Літописці прагнули показати історію Русі в зв'язку з історією сусідніх племен і народів неслов'янського походження. Відомості з життя міського населення наводилися лише тоді, коли йшлося про зміну князів, феодальні війни і міські повстання. Літописці дуже мало висвітлювали життя сільського населення, землеробство і соціальні відносини в Київській Русі. Найдавніша хронологія ранніх літописів дуже умовна, з кінця Х ст. вона стала точнішою і лише з ІІ половини ХІ ст. в літописах відчуваються записи учасників подій. За невеликим винятком, усі події літописці висвітлювали з позицій окремих князів і феодальної верхівки взагалі. На літописах значною мірою відбилося і те, що їх писали ченці, які причини подій пояснювали втручанням божественних сил. У зв'язку з тим, що літописні списки є зведенням ряду літописів, їхні свідчення часто мають суперечливий характер.

У період феодальної роздробленості літописи складали в багатьох центрах тогочасних князівств. Відзначаються цінністю фактичного матеріалу літописи Новгородські, Галицько-Волинський і Владимиро-Суздальський. Новгородські літописи висвітлюють економічне життя, політичні події й класову боротьбу в Новгороді ХІІІ - ХV ст.. Галицько-Волинський літопис, що зберігся в Іпатіївському літописному списку ХІV ст., поділяється на дві частини. У 1-й частині в центрі уваги літописця найважливіші події Галицької (1201-1261 рр. ), а в другій - Волинської (1262-1291 рр.)8 земель: боротьба князів проти боярської знаті, бої і перемоги руських військ у боротьбі проти монголо-татар, німецьких лицарів, литовських і польських загарбників. Літописці пропагували ідею сильної князівської влади.

Владимиро-Суздальський літопис, що починається «Повістю минулих літ», розповідає про події в південно-руських, Владимиро-Суздальській, Ростовській, Тверській та інших землях.

Після процесу роздроблення Київської Русі та Галицько-Волинської держави українські землі потрапляють під владу багатьох іноземних держав: Литви, Польщі, Московського царства, Кримського ханства, Молдовського господарства, Угорщини, але літописання продовжує існувати. Найвідомішими є козацькі літописи Самовидця, Граб'янки й Величка.

Тривалий час у російській та українській історіографії точилися гострі суперечки щодо вірогідності літописних відомостей. Одна частина істориків, зокрема В.М.Татищев вважала, що дані літописів мають вірогідний характер 9, а друга - А.-Л.Шлецер, М.Т.Каченовський та інші - заперечувала цінність літописів як історичних джерел 10, особливо вірогідність їхніх відомостей з історії Київської Русі. Згодом історики на основі глибокого аналізу змісту літописів довели важливе значення їх як джерел для вивчення історії України, Росії та Білорусії з давніх часів до ХVІІ ст., іноді й до ХVІІІ ст. включно.

Деякі дослідники, зокрема М.Брайчевський, Б.Рибаков вважають, що окремі записи історичного характеру велися у Києві ще за князя Аскольда 11, тобто з ІІ половини ІХ ст.. Відголоски так званого «Літопису Аскольда» збереглися у пізнішому Никонівському літописі. Перший літописний звід - історичний твір, у якому підбиваються підсумки діянням Володимира Святославича та його попередників, - написано у 996-997 рр. 12 Літопис, який дослідники умовно назвали Найдавнішим Київським зводом, було написано у 1037-1039 рр. при Софійському соборі. 13 Можливо, автором його був державний, політичний, церковний діяч та письменник Іларіон. 14 Закінчується він великою статтею з похвалою Ярославу Мудрому. Саме з цього часу - кінця Х - початку ХІ ст. - формується літописна традиція. Літописання ведеться й у Десятинній церкві, й у Києво-Печерському монастирі. Саме тут на початку ХІІ ст. (1113 р.) створюється літописний звід, названий автором «Повістю минулих літ».15

У період політичної роздробленості виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, продовжується літописання в Києві та інших містах. Форми історичних творів теж дещо змінюються: з'являються сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, повісті про князівські злочини.

Київське літописання тривало у Видубицькому монастирі. Тут ігуменом Мойсеєм було складено Київський літописний звід. 16

Академік ХVІІІ ст. Г.Міллер, вражений широтою літописної інформації і рівнем систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії настільки повну, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом. 17

На жаль, у полум'ї війн, погромів, пожарищ багато літературних пам'яток ХІ - ХІV ст. загинуло. Але деякі все ж дійшли до наших днів у пошкоджених примірниках, у складі багато пізніше переписаних творів.

Розділ 1: Історіографія літописання Київської Русі

Довгий час за майже єдине джерело вважалися писемні пам'ятки свої й чужі. На першому місці серед наших власних пам'яток стоять літописи. літописання в Україні почалося на ранньому етапі, майже одночасно з появою християнства на наших землях. З цього погляду Київська Русь випередила своїх сусідів, наприклад, найстаріший польський літописець Мартин Гал писав свою хроніку десь між 1112-1113 роками 1; у чехів Козьма Пражський, що жив в 1045-1125 рр. 2, почав писати свою хроніку вже при кінці свого віку; канонік Вишеградський писав у 1141 році 3; угорський хроніст Анонім писав між 1270-1282 роками 4; усі вони писали латинською мовою, тоді як літописання Київської Русі велося давньоруською мовою.

Найдавніші літописи Русі не дійшли до нас в оригіналах: вони збереглися в пізніших копіях або переробках. Найстаріші списки, які знайдені, це Лаврентіївський, названий так на ім'я ченця Лаврентія, що писав його в 1377 році для Суздальського князя Дмитра Костянтиновича 5, та Іпатіївський список, який отримав назву від Іпатіївського монастиря в Костромі, де його знайдено 6; цей список датується приблизно першою чвертю ХV ст. 7 В обох літописах спочатку викладена історія Київської Русі до 1110 року 8, а далі в Лаврентієвському міститься літопис про події Володимиро-Суздальської землі до 1305 року 9, а в Іпатіївському про події на українських землях до 1292 року. 10 Таким чином, Лаврентіївський список уявляє собою літопис в якому тільки перша частина взята з українського літопису, Іпатіївський літопис від початку до кінця являється літописом українським. Але й Іпатіївський список був зроблений на півночі з українського оригіналу, складеного, як вважають на Волині. Вічні руїни й спустошення України привели до того, що навіть наші найстаріші літописи зберігалися не на своїй землі, і навіть не в оригіналах, а в російських копіях та переробках.

Частини давніх літописів збереглися також в новгородських літописах, які внесли до свого тексту цілі частини з найдавнішого київського літопису. Щоб реставрувати тексти давніх літописів, які не збереглися й у Московській державі, історикам доводилося іноді звертатися ще й до інших джерел, наприклад, до польського хроніста ХV ст. Длугоша,11 який мав у своїх руках і користувався літописним списком, закладеним в Перемишлі в першій половині ХІІІ століття, списку, що не зберігся до нашого часу ні в оригіналі, ні в копіях.

З початку ХІХ століття розпочалася складна й дуже важка робота по відшуканню в масі списків ( копій та переробок ) первісного основного тексту найстаршого літопису. Почав цю роботу німецький вчений А.Шлецер,12 а продовжували її цілі покоління українських: М.Срезневський, М.Костомаров, О.Маркевич, Шараневич, М.Грушевський 13 та інші, а також російських вчених: О.Погодін, М.Бестужев-Рюмін, А.Шахматов, М.Приселков 14 та багато інших. Велике значення для наукового досвіду літописів мали праці російського вченого А.Шахматова. Йому належить велика заслуга в установленні головних складових частин літопису, часу їх створення і авторства. 15 Довгий час вважали першим літописцем монаха Києво-Печерського монастиря Нестора. Потім почали оспорювати взагалі його авторство; нарешті було встановлено, що Несторові належить одна з пізніших редакцій літопису, складена ним уже на початку ХІІ століття. Взагалі встановлено, що літописи були, як писав М.С.Грушевський, свого роду літературним архівом, до якого його упорядники вносили, в оригіналі і в переробках, різні пам'ятки писемних джерел, не дбаючи про збереження імен їхніх авторів так само, як вони не дбали і про власне ім'я, і творили таким чином анонімну антологію нашої давньої історичної літератури, яка носить на собі сліди колективної праці довгого ряду поколінь. 16

На основі головним чином, праць Шахматова, розрізняють шість поступових стадій або «редакцій» початкового літопису, а саме:

1. Приблизно у 1039 році у Києві почався створюватись Найдавніший Київський Літописний Звід (кодекс), який оповідає про початок Києва, виводячи династію київських князів від легендарних братів Кия, Щека і Хорива, про князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава й Володимира, про хрещення Русі, докладно розповідає про князювання Ярослава Мудрого і закінчується заснуванням собору св. Софії у Києві 1037 року та похвалою Ярославу за його просвітну діяльність. Цей звід був покладений в основу Новгородського літопису, завдяки чому його текст зберігся в найчистішій формі в так званій другій редакції І Новгородського літопису.

2. Близько 1074 року Найдавніший звід був продовжений києво-печерським монахом Никоном Великим. Деякі вчені висувають гіпотезу, що Никоном Великим був ніхто інший, як Іларіон, перший київський митрополит обраний з русичів. Цей Звід вніс звістки про князя Мстислава Тьмутарканського, а пізніше Чернігово-Сіверського. Тут же міститься й оповідання про початок Печерського монастиря та про чудеса його мешканців. Так був створений так званий Перший Києво-Печерський Звід.

3. У 1095 році розпочатий Початковий Звід або Другий Києво-Печерський літопис, доведений до смерті великого князя Всеволода, тобто до 1093 року. Літопис закінчується сумними міркуваннями з приводу половецьких набігів на Руську Землю, що її не можуть оборонити князі, які весь час ворогують між собою. Автором цього літопису деякі вчені вважають ігумена Печерського монастиря Івана.

4. Протягом 1113-1114 років на основі всіх попередніх кодексів створюється славнозвісна праця печерського Нестора: «Повість временних літ, откуда пошла єсть Руськая Земля, і кто в ній начал первіє княжити і како Руськая Земля стала єсть». Узявши за основу працю своїх попередників, Нестор додав від себе нарис розселення народів після потопу; дав нарис праслов'янської історії (виводячи слов'ян з-за Дунаю), слов'янського розселення й географії східної Європи. Особливо докладно зупинився він на старій історії Києва, виявляючи свій місцевий києво-полянський патріотизм. Історична частина Несторового твору починається 852 роком, закінчується 1110. «Русь» вважає Нестор за варязьке (скандинавське) плем'я приведене Рюриком, який прийшов, нібито, на заклик самих слов'ян і став родоначальником руської княжої династії. Закінчується «Повість» 1112 роком. Нестор був добре знайомий з грецькою історіографією і мав мабуть доступ до княжого архіву, з якого він наводить текст договорів з греками. Праця Нестора відзначається великим літературним хистом і пройнята глибоким патріотизмом.

5. Вже у 1116 році з'явилася друга редакція Несторової «Повісті», створена ігуменом св. Михайлівського Видубицького монастиря у Києві Сильвестром. Сильвестр сам поставив своє ім'я й дату на своїй праці, а рештка літописних Зводів усі, як один - анонімні.

6. Нарешті у 1117 або 1118 році створена третя редакція «Повісті», або шоста початкового кодексу. Автор її вніс до літопису «Поученіє» Володимира Мономаха дітям. 17

Джерелами літопису для авторів усіх шести редакцій були твори грецької історіографії (хроніка Амартола, Івана Малали, Никифора та ін.), добре відомої київським книжникам; грецька церковно-історична література; твори місцевої літератури (житія, повість про Печерський монастир і чуда його святих, повісті про окремі події руського життя); народні перекази й легенди історичного змісту, пісні, нарешті - усні спомини учасників або свідків подій та взагалі старих людей. Безперечно, автори наших літописів користувалися і джерелами західноєвропейських в усній, а може і в писемній формі.

М.Грушевський, підкреслюючи той факт, що літописання почалося майже одночасно у Києві і в Новгороді, і маючи на увазі збірний характер наших літописів взагалі, вважає, що «Повість временних літ» в її останніх редакціях зложилася з кількаразових комбінацій оповідань київських і новгородських, об'єднуючи в собі творчість цих двох культурних і політичних центрів, які один час боролися за гегемонію й конкурували між собою. 18

«Повість минулих літ» становить, так би мовити, перший цикл старого українського літописання. Другий цикл становить так званий Київський літопис, який обіймає 1113-1200 роки й оповідає головним чином про події київського князівства на протязі ХІІ століття. 19 Майстерний аналіз цього літопису, проведений М.Грушевським, показує, що Київський літопис, складаючись з кількох окремих, розложених хронологічно оповідань (повість про кн.. Ізяслава Мстиславовича, про Ігоря Ольговича, про половецькі напади, про події в Галичині, про похід Ігоря Сіверського на половців і т.д.) містить в собі виразні сліди дружинного лицарського епосу про найбільш улюблених або популярних київських князів. 20 Він вважав, що літопис це історична хрестоматія дружинної повісті й найбільшою культурною та літературною цінністю нашого старого золотого віку. 21

Може ще вище з літературно-художнього погляду ніж київський літопис, стоїть третій цикл нашого старого літописання, так званий Галицько-Волинський літопис, який охоплює майже ціле ХІІІ століття (1209-1292 рр.) і оповідає головним чином про події Галицько-Волинської держави. 22 Першу частину літопису складає широке прагматичне оповідання про усобиці («великий мятеж») в Галицький Землі після смерті князя Романа, про боротьбу його сина Данила за галицький стіл аж до його остаточної перемоги. 23 Друга частина, написана в північній Волині, подає багато звісток про литовсько-руську боротьбу 1250-1270 років. 24 Третя частина охоплює 1270-1280 роки та уявляє собою двірський літопис князя Володимира Васильовича. 25 Грушевський доводить, що Галицько-Волинський літопис був написаний спочатку без років, як одне загальне прагматичне оповідання, і що вже пізніше якийсь книжник, редактор, який приєднав Галицько-Волинський літопис до Київського, сам розставив роки, але «зробив це дуже по дурному, валив роки навіть без огляду на зміст, розриваючи частини одної події на кілька років, або кладучи під один рік події багатьох років». 26 Але певна річ, що літопис писаний не одним, а принаймні трьома авторами, яких усіх об'єднувала відданість дому Романа Мстиславича. Автор або автори перших двох частин малює з великою любов'ю постать короля Данила, як справжнього лицаря, хороброго й бездоганного. Автор останньої частини (певно духовна особа) малює так само любовно постать Володимира Васильовича, освіченого й гуманного князя, великого покровителя церкви й мистецтва. Весь Галицько-Волинський літопис відзначається високо-артистичним стилем і квітчастою мовою; в ньому повно епітетів, поетичних порівнянь, алегорій, персоніфікації місяця й зірок, прислів'їв, притч, а часом вставлено в текст уривки поетичних творів, наприклад, на самому початку чарівна легенда про Евшан-Зілля. Автори були широко обізнані з грецькою літературою, а велика кількість звісток про середньоєвропейське життя свідчить про їх знайомство і з західноєвропейськими джерелами.

Пильний аналіз літописного тексту привів вчених до відкриття слідів цілого ряду місцевих літописів: чернігівського, переяславського, тьмутороканського, перемишльського та інших. Але вони до нас не дійшли в цілості, і лише окремі уривки з них були включені київськими або галицько-волинськими літописцями до своїх творів.

Розділ 2: Літописи, як відображення історичної дійсності Київської Русі

Близько середини ХІ ст. найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир.

2.1. На початку ХІІ ст. у Печерському монастирі з'явилася «Повість временних літ». Починається «Повість» викладом всесвітньої історії, яку літописець веде від легендарного «світового потопу» і розподілу землі між синами Ноя. Основну увагу літопис приділяє Яфетовим володінням, бо від племені Яфета походять і слов'яни. Спочатку слов'яни нібито жили по Дунаю, а потім розселилися. Ті, що оселилися по Дніпру, стали називатися полянами, інші -- древлянами, бо сіли в лісах, ще інші стали називатись дреговичами, полочанами, сіверянами, а ті, що зупинилися біля озера Ільмень і збудували для себе місто Новгород, назвались словенами. У вступній частині «Повісті» розповідається про народи, які пригнічували слов'ян ще на Дунаї. 1 Це були болгари, білі угри, волохи і обри (авари). Обри воювали проти східних слов'ян, особливо мучили дулібів. Якщо обрин хотів кудись їхати, то не запрягав коня або вола, а наказував запрягти у віз трьох, чотирьох або п'ятьох дулібських жінок і везти його. «Быша бо Объре телом велици и умомь горди, и бог потреби я, [и] помроша вси, и не остася ни єдин обърин»,-- говорить літописець. 2 А народна пам'ять зафіксувала це у прислів'ї «погибоша, аки обръ» 3, що постало в Київській Русі.

Нестор розповідає легенду про апостола Андрія Первозванного, його подорож по Дніпру, пророкування на Київських горах, де мав бути збудований Київ. Цією легендою Нестор виправдовував прийняття на Русі християнства, яке заповів, мовляв, один з апостолів Христа. Літописець наводить тут цікаву побутову деталь із подорожі Андрія по Русі: у Новгороді Андрій побачив лазні і дуже здивувався, що тут мають звичай митися в лазнях і мучаться, б'ючи себе віниками. 4 У «Повісті» розширено легенду найдавнішого зведення про трьох братів -- засновників Києва. Нестор вносить до неї полемічний елемент, спростовуючи твердження, ніби Кий був простим перевізником. Нестор доводить, що Кий княжив у своєму роді, що його з великими почестями приймав грецький цар. Повертаючись із Греції, Кий на Дунаї заснував містечко Києвець. 5 Ця легенда виводила князівську владу на Русі з старовинного руського роду, ідеологічно утверджувала її.

Перша дата -- 6360 (852) рік -- у «Повісті» стоїть після оповідання про хозарську данину. 6 Цього року у Візантії почав царювати Михайло. Нестор вираховує основні дати біблійної, візантійської і руської історії, говорячи, що далі «по ряду положим числа». І події далі систематично викладаються за роками. У багатьох випадках рік поставлено, а запис відсутній. Очевидно, це мало означати, що літописець не знав нічого про події цих років і залишав місце для роботи своїх наступників або в ці роки не було вартих уваги подій.

Під 859--862 роками Нестор розповідає про запрошення варязьких князів на Русь. 7 Варяги з-за моря брали данину з чуді, словен, мері та кривичів. Але словени прогнали їх, відмовилися виплачувати данину. Та незабаром почалися чвари, повстав рід на рід. Словени вирішили пошукати собі князя, який би правив ними і судив по правді, пішли до варягів за море і сказали: «Земля наша велика и обилна, а наряда в ней нет, да поидете княжить й володети нами». Три брати-варяги з своїми р