Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Утворення Галицько-Волинскього князівства і його розвиток в домонгольский період. Роман Мстиславич

Наприкін. XII — у першій пол. XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Внаслідок цього в історичній науці тривалий час панувала думка, що на її руїнах виникло — як наступник Київської Русі —Владимиро-Суздальське князівство, а потім і Московське царство. Проте видатний український історик М. Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державності Київської Русі було Галицько-Волинське князівство.

 

Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні відносини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни між окремими князями. До єдності спонукала також необхідність; спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише в 1199 р., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.

 

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на межі XII—ХІІІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії німецької нації. її володаря величали "великим князем", "царем", "самодержцем усієї Русі". У 1204 р. Папа Римський пропонував Роману Мстиславичу в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але він відмовився.

 

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді як Чернігівщина наприкін. ХІІ — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі й закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало стенові простори. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася па шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і контролювала частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

 

У внутрішній політиці Роман спирався па середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив.

 

Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила до західноєвропейського світу як його органічна складова.

 

Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував проект формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздроблення.

 

Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати всю Русь. У 1205 р. він загинув під польським містом Завихостом у битві з військом краківського князя Летка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років .утримувала українську державність, залишивши добрий слід у нашій історії.

25. Боротьба с татаро-монгольскою навалою

Перші завойовницькі походи монголо-татар. Битва на р. Калці.

 

У монгольських племен, які жили в Центральній Азії наприкінці XII — на початку XIII ст., завершувався розклад первісного, родового ладу і на базі великого скотарського господарства і власності на пасовища розвивався ранній феодалізм. Хаа Демучин який у 1206 р. став Чінгісханом (великим ханом), розгорнув широку завойовницьку політику і підпорядкував своїй владі Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію. Незважаючи на відчайдушний опір народів Середньої Азії, монголо-татарські орди розгромили Хорезмську державу, підкорили Північний Іран і, обійшовши з півдня Каспійське море, через Закавказзя вторглися на Північний Кавказ.

 

У причорноморських степах монголо-татари зіткнулися з половцями й розбили їх. На заклик половецького хана Котяна руські князі Мстислав Удалий, який тоді княжив у Галичині, Данило Романович, що князював на Волині, князі київські, чернігівські, смоленські зі своїми військами спільно з .шведами виступили проти татар. Битва 1223 р. на р. Калці. яка впадає в Азовське море, була вирішальною. Руські війська не мали єдиного командування, князі діяли не узгоджено, половці не витримали натиску і почали тікати. Хоча руські воїни билися хоробро, внаслідок усього цього вони зазнали поразки. Лише частині руського війська й князів удалося відступити, інших татари перебили або взяли в полон. Полонених князів татари підклали під дошки і сіли на них зверху обідати, і так скінчили князі своє життя.

 

Навала Батия та завоювання монголо-татарами руських земель. Героїчний опір Русі.

 

Після цього татарські хани поставили собі за мету завоювання Східної Європи. У 1236 р. з верхів'їв Іртиша і західного Алтаю в похід вирушило півторасоттисячне військо під командуванням онука Чінгісхана Батия. Того ж року монголо-татари захопили Камську Болгарію, а протягом 1237—1238 pp. спустошили Північно-Східну Русь. Незважаючи на хоробрість і героїзм населення, розрізнені війська князів не могли спинити просування монголо-татар. Вщент були зруйновані Рязань, Коломна, Москва, Владимир, Суздаль, Ярославль, Твер, Торжок. Весною 1238 р. монголо-татарські полчища рушили на Новгород, але, ослаблені попередніми боями, а також через бездоріжжя, весняну повінь, повернули на південь. У Чернігівському князівстві сім тижнів витримували облогу монголо-татар жителі невеликого м. Козельська, за що татари прозвали його «злим містом». Вийшовши в південні степи, військо Батия рушило за Волгу. У 1239 р. монголо-татарські орди, розгромивши половців, почали завоювання Південної і Південно-Західної Русі. Одна частина військ оволоділа «копьем» і «избила» Переяслав, інша обложила в «силе тяжце» Чернігів. Військо на чолі з князем Мстиславом Глібовичем монголо-татари розбили, захопили й спалили місто.

 

Восени 1240 р. величезне військо Батия підійшло до Києва і оточило його. Як пише літописець, облягла Київ «сила татарська, і неможливо було нікому з міста вийти, ні в місто ввійти. ї не можна було чути в місті один одного від скрипіння возів, ревіння верблюдів, від звуків труб і органів, від іржання стад кінських і від крику та галасу незчисленної кількості людей». Батий приставив до міських стін багато пороків (таранів), які били безперестанно в стіни вдень і вночі, а городяни мужньо боролися, і багато було мертвих, і лилася кров, як вода. Пороки пробили стіни, і татари увірвалися в місто, але кияни кинулися їм назустріч, і почалася страшенна січа, коли від безлічі стріл не було видно неба. На вечір городяни, якими керував воєвода Дмитро, були переможені, але за ніч вони побудували навколо Десятинної церкви другий город. Наступного дня був лютий бій, від ваги людей завалилися хори й стіни церковні. 7 грудня 1240 р. татари взяли Київ і зруйнували його.

 

Після взяття Києва монголо-татари рушили на Волинь і в Галичину. Вони обманом захопили і зруйнували м. Колодяжин, взяли Кам'янець (на р. Случ), Ізяслав (на р. Горинь) , але Кременець і Данилів взяти не змогли і обійшли їх. Потім «взя и копьем и избии не щадя» Володимир, а також Галич, и «иньш грады многы, им же несть числа».

 

Завдавши руйнувань галицьким і волинським землям, монголо-татари рушили далі на захід і вдерлися в Польщу, Закарпатську Русь, Чехію, Угорщину. Але героїчний опір руського народу послабив сили Батия. Великих втрат зазнавали монголо-татари і внаслідок опору народних мас у польських, чеських, угорських, словацьких землях. Дуже ослаблені, війська Батия в 1242 р. повернули на схід. У пониззі Волги Батий заснував свою державу Золоту Орду із столицею в м. Сараї.

 

Отже, західноєвропейські народи, вся західноєвропейська цивілізація були врятовані від монголо-татарського гноблення передусім завдяки героїчній боротьбі народів Руської землі, а також інших слов'янських народів.

 

Мужній опір Русі монголо-татарській навалі мав також велике загальноєвропейське, міжнародне значення.

 

Золотоординське іго Подніпров'я під владою монголо-татар.

 

Завоювавши руські землі, ординці зруйнували тисячі міст і сіл, взяли в полон і вивезли велику кількість населення, особливо ремісників, підірвали продуктивні сили Русі.

 

Як писав сучасник, архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон, що з 1274 р. став єпископом володимирським, внаслідок навали Батия були зруйновані божі церкви, осквернений церковний посуд, потоптане було все святе, святителі стали поживою для мечів, тіла преподобних монахів кинуті були на харч птицям; кров батьків і братії нашої, як вода велика, землю напоїла; князів наших, воєвод зникла могутність, дуже багато братів і дітей наших у полон забрано було; села наші деревом позаростали, і велич наша покорилася, краса наша загинула, багатство наше іншим на користь пішло, плоди праці нашої язичники успадкували, земля наша перейшла у володіння іноплемінників.

 

Руські землі потрапили у васальну залежність від золотоординських ханів. Князі мусили їхати до хана на поклон. і одержували від нього ярлики (грамоти), на князювання. За це вони мали сплачувати данину, підносити ханові багаті дари і за його наказом виступати у похід із своїми військами. На руське населення накладалися данина («вихід», «данина неминуча»), різні платежі й повинності.

 

Особливо тяжким золотоординське іго було для простих людей — селян і міської бідноти, які зазнавали подвійного гніту й експлуатації: своїх, руських феодалів, князів та бояр і татарських ханів.

 

Головним засобом, за допомогою якого монголо-татарські хани намагалися утримати руський народ у покорі, були масові вбивства і грабування. Однак руський народ вів боротьбу за своє визволення. У 1259 р. спалахнуло повстання в Новгороді. У 1262 р. повстало населення Ростова, Владимира, Суздаля, Ярославля та інших міст Північ-но-Східної Русі.

 

Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігівське і Переяславське — під час навали Батия зазнали величезних втрат. Міста були зруйновані і пограбовані, частина населення перебита чи виведена в полон, а частина втекла в безпечніші місця — на північ чи в Галичину. Люди, що залишилися, зазнавали нестерпного гніту й принижень. З середини ХШ ст. Києвом правили або татарські баскаки, або князі — безпосередні ставленики золотоординських ханів. Київ втратив значення релігійного центру Русі. Митрополит з Києва переїхав до Владимира на Клязьмі, а потім до Москви.

 

Чернігово-Сіверським князівством продовжували управляти за «ярликами» ординських ханів місцеві князі. Воно дробилося на дедалі більшу кількість князівств. Через великі спустошення, заподіяні ординцями, Чернігів втратив значення головного міста Чернігово-Сіверщини. Політичним центром стає Брянськ, розташований на північний схід від Чернігова. Розташоване найдалі на півдні князівство Середнього Подніпров'я — Переяславське — після навали Батия зовсім не згадується в історичних джерелах.

 

Галицько-Волинське князівство після навали Батия. Боротьба проти золотоординського іга.

 

Галицько-Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало руйнувань, але воно залишалося найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана. Однак його влада похитнулася. Цим спробували скористатися син чернігівського князя Михайла Ростислав, який став зятем угорського короля Бели IV, сам угорський король і польські феодали.

 

Угорські рицарські війська, очолювані Ростиславом і угорським воєначальником (баном) Фільнієм, польські загони, що їх послав один з польських князів, а також дружини галицьких бояр виступили проти Данила. Вони зайняли Перемишль і підійшли до м. Ярослава на р. Сяні. Вирішальний бій під Ярославом відбувся 17 серпня 1245 р. Це був запеклий бій. Війська Данила розгромили ворогів. Сам угорський бан Фільній («гордий Філя», як його називає літописець) потрапив у полон до Данила, де його було страчено. Ростислав утік на захід.

 

Однак у той час як на заході Галицько-Волинське князівство відбивало напади угорських і польських феодалів, на сході йому загрожували ординці. Оскільки міста ще не були укріплені і достатніх сил для відкритої боротьби з ординцями бракувало, Данило на початку 1246 р. поїхав до Золотої Орди на поклін до Батия і дістав від нього ярлик на князювання, визнавши, отже, залежність від золотоординського хана. Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою.

 

Данило збирав сили. Передусім він будував нові міста і розширював та укріплював старі. Було побудовано в 1250-х pp. місто, назване на честь сина Данила Льва Львовом. Як зазначав літописець, Данило «созда городы многи». Збільшилася в Галичині й на Волині кількість населення, зокрема за рахунок утікачів з Подніпров'я, розвивалися землеробство, ремесло, торгівля.

 

Наприкінці 1240 — на початку 1250-х pp. Данило здійснив кілька походів у землі литовського племені ятвягів, що нападало на Північну Волинь, і частину їх, що жила по Західному Бугу, підкорив своїй владі. Разом з Північною Волинню (Берестя, Дорогичин) ця частина земель дістала назву Підляшшя. Тут виникли західноруські міста Бєльськ, Кам'янець на Лосні, Кобрин, Мельник. Водночас Данило поширив свій вплив і на західноруське Турово-Пінське князівство.

 

Зміцнюючи своє князівство і готуючись до боротьби проти Золотої Орди, Данило шукав собі союзників. Він дійшов згоди з угорським королем Белою. IV (син Данила Лев був одружений з дочкою Бели Констанціею) і з першим об'єднувачем Литви князем Міндовгом, а також з Польщею. Римський папа Інокентій IV також пообіцяв Данилові допомогу і королівський вінець з умовою, що буде укладена унія руської православної церкви з католицькою під егідою папи. Щоб дістати допомогу для виступу проти Орди, Данило дав згоду на унію, і в 1253 р. в Дорогичині був коронований як галицько-волинський король. Та коли незабаром з'ясувалося, що папа ніякої допомоги проти ординців подати не може, Данило розірвав з ним угоду. Не дістав він реальної допомоги і від інших своїх союзників.

 

Незважаючи на це, Данило, скориставшись усобицями в Золотій Орді і уклавши союз з володимирським князем Андрієм Ярославичем та деякими іншими руськими князями, в 1254—1255 pp. виступив із своїми військами проти ординського воєводи Куремси, що кочував зі своєю ордою на правому березі Дніпра, і, як пише літописець, «держаше рать с Куремьсою, и николи же не бояся Куремьсе». Були відвойовані в ординців землі по Південному Бугу, Случі й Тетереву, а потім взято й місто Возвягль (Новоград-Волинський).

 

Однак через деякий час хан Золотої Орди Менгу послав замість Куремси воєводу Бурондая з великим військом, якому скли Галицько-Волинського князівства протистояти не могли. На вимогу Бурондая, «окаянного й проклятого», як його називає літописець, брат Данила Василько і син Лев змушені були знищити укріплення міст Стожка, Львова, Кременця, Луцька, Володимира. Тільки населення Холма відстояло своє місто від ординців.

 

Хоч Галицько-Волинське князівство і визнало владу золотоординських ханів, проте його залежність від них була меншою, ніж інших руських земель, зокрема Наддніпрянщини. Воно не мало постійних баскаків, збирачів данини, не було фіскальних переписів населення.

 

У 1264 р. помер галицько-волинський князь Данило Романович. Літописець пише, що Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим, побудував багато міст, церков і прикрасив їх. Хоробрим був батько Данила, говорить літописець, а сам Данило був «дерзъ и храборъ, от главъ и до ногу его небе на нем порока».

 

Галицько-Волинське князівство наприкінці XIII — на початку XIV ст.

 

Наприкінці XIII—на початку XIV ст. наслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства поступово послаблюється. Водночас на південно-західні і західні руські землі все більше починають зазіхати польські, литовські й угорські феодали.

 

Останнім галицько-волинським князем був Юрій-Болеслав (І325—1340 рр.) — син польського (мазовецького) князя Тройдена, родич галицько-волинських князів по матері. Після смерті Юрія Болеслава самостійне Галицько-Волинське князівство перестає існувати.

26. Галицько-Волинське Князівство у другий половині 12 – першій половині 14 ст.

Незабаром після монголо-татарської навали Данило і Василько по­вернулися з Угорщини на Волинь, яка була розграбована ординцями. Скориставшись боярськими міжусобицями, Данило зміцнив свою владу. Проте галицькі бояри запросили до себе чернігівського князя Ростислава Михайловича. Данило прогнав його дружинників. Тоді Ростислав, не відмовляючись від своїх претензій на Галичину, в 1242 р. поїхав до Угорщини і оженився на дочці угорського короля Бели IV. У 1244 р. на чолі угорського війська Ростислав розпочав похід на Перемишль, але невдало. У 1245 p., підтримуваний угорськими і польськими феодалами, Ростислав разом з дружинами галицьких бояр розпочав новий похід, захопивши Перемишль і взявши в облогу Ярослав (на р. Сян). Князя Данила підтримували литовський князь Міндовг і мазовецький князь Конрад. Вирішальна битва відбулася 17 серпня 1245 р. Князь Данило здобув перемогу, а Ростислав утік. Це закріпило владу Данила, яка поширилася на всю Галичину, Дорогичинську, Белзьку і Холмську землі. Хани Золотої Орди вважали небезпечним для себе посилення Галицько-Волинського князівства. У 1245 р. до Данила прибули посли від намісника Батия з вимогою: “Віддай Галич!” Щоб не викликати гніву завойовників, Данило вирішив поїхати в Орду. Він змушений був визнати себе васалом хана. Та на відміну від північно-східних руських князівств, які майже цілком залежали від монголо-татар, залежність Галицько-Волинського князівства була меншою. Сюди не приїжджали ханські баскаки, не здійснювався перепис населення. Основний обов’язок князя полягав у тому, щоб під час воєнних походів надавати своє військо у розпорядження ханів і платити данину.

Водночас галицький князь почав шукати шляхи до визволення українських земель від монголо-татарського ярма. Зміцнюючи свою владу, він здійснив кілька походів проти литовського племені ятвагів, яке нападало на Волинь. У 1246 р. галицький князь призначив митрополитом Русі свого ставленика Кирила. Намагаючись зміцнити добрі стосунки із сусідніми країнами, в 1246 р. Данило оженив свого сина Лева на дочці угорського короля Бели IV. У свою чергу, король відмовився підтримувати Ростислава, який все ще претендував на Галицьке князівство. У 1247 р. Данило встановив мирні відносини з мазовецьким, краківським і литовським князями. Зміцнювалися відносини з постійними сусідами. Дочка Данила в 1250 р. вийшла заміж за володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича. А коли в 1252 р. князем у Володимирі-на-Клязьмі став Олександр Невський, волинський князь Василько оженився на його сестрі. Основною метою цієї послідовної політики була спільна боротьба проти Золотої Орди.

Зважаючи на те, що значення Галицько-Волинського князівства зросло, Папа Римський намагався поширити в ньому католицизм. У 1246 р. посол Папи Римського Інокентія IV Шано Карпіні провів переговори з Данилом і встановив відносини, які, проте, в 1248 р. були розірвані через те, що папський посланець архієпископ Альберт намагався “викорінити грецькі (тобто православні) звичаї і обряди”. У 1252 р. до східних кордонів Галицько-Волинської землі знову наблизилися орди монголо-татар під проводом воєводи Куремси.

Розраховуючи на допомогу Папи Римського, Данило знову відно­вив переговори з ним і звернувся з проханням про хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погодився, щоб його володіння перейшли під церковну юрисдикцію Риму і прийняв від Папи королівську корону, якою був коронований у Дорогичині в 1253 р. Тоді ж Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти татар і прикликав Польщу, Чехію і Моравію взяти в ньому участь. Проте похід не відбувся, бо феодали цих країн утягайся в боротьбу за австрійське успадкування. Тільки-но Данило з’ясував, що не одержить допомоги від Ватикану, він припинив стосунки з Папою.

У 1254 р. Данило вирішив власними силами воювати проти мон­голо-татар. Насамперед він здійснив вдалий похід у Литву. У результаті цього походу один його син Роман одержав волость у Білій Русі, а інший – Шварно – оженився на дочці литовського князя Міндовга. Тоді ж було укладено воєнний союз Данила з Міндовгом проти Золотої Орди.

Наприкінці 1254 р. Данило перейшов у наступ проти Куремси і розбив його війська. Князь хотів іти далі й звільнити Київ, але Міндовг розірвав союз із Данилом і виступив проти нього. Протягом 1255-1256 pp. військові сутички з Литвою тривали, волості в Білій Русі були втрачені, а князь Роман Данилович загинув.

У 1259 р. монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм неспо­дівано рушило в Галичину і Волинь. Бурундай наказав князям зруй­нувати укріплення міст Володимира-Волинського, Луцька, Кременця, Львова та ін. Галицько-Волинське князівство знову визнало над собою владу ординських ханів.

У 1264 р. князь Данило помер. В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. Він зумів об’єднати в одну державу землі Галичини і Волині, стримати польську й угорську експансію, домогтися піднесення соціально-економічного й культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Не всі його плани увінчались успіхом. Данилові не вдалося втримати Київ і здійснити свою мрію – звільнитися від монголо-татарського ярма.

Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька. У Галичині княжили сини Данила: Лев -у Галичі та Перемишлі, Мстислав – у Теребовлі, Шварно – у Белзі та Холмі.

Наприкінці XIII ст. на Галицько-Волинське князівство знову напала Золота Орда, було зруйновано багато міст і сіл. Хани вимагали збільшити данину і брати участь у походах. Лев і Василько не змогли дати відсіч Орді.

У 1270 р. князь Василько помер, передавши Волинь своєму синові Володимиру. Володимир був протилежністю свого двоюрідного брата Лева. Якщо Лев Данилович здійснював активну зовнішню політику, зробив кілька походів на Польщу, Угорщину, приєднав до своїх володінь Закарпатську Русь, то Володимир зосередив увагу на вирішенні мирних питань – будівництві міст, замків, церков. Він залишив по собі пам’ять як прихильник освіти і культури.

Як зазначається в літописі, при князеві Юрії, синові Лева, Галицько-Волинська земля була “в честі і повазі, сповнена багатства і слави”. Про авторитет Юрія свідчить подія, що сталася в 1303 р. Незадоволений рішенням митрополита Київського перенести свою резиденцію до Володимира-на-Клязьмі (столиці Володимиро-Суздальського князівства), Юрій дістав згоду Константинопольського патріарха створити в Галичині окрему митрополію. Помер Юрій у 1308 р.

Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які правили разом. їх непокоїло зростання мо­гутності Литви, і вони встановили союзні відносини з Польщею і хрестоносцями Тевтонського ордену. Проте війна з Литвою була невдалою. Стосовно монголо-татар Андрій і Лев здійснювали незалежну політику. За окремими даними, вони загинули в 1323 р. в одній із битв з ординцями.

Після нетривалого боярського правління в 1325 р. бояри запро­сили княжити у Галицько-Волинській землі мазовецького князя Болеслава Тройденовича, який був одружений із сестрою Андрія і Лева Марією. Болеслав прийняв православну віру і взяв ім’я Юрій. Він не став підтримувати бояр, як вони на це сподівалися, а здійснював незалежну внутрішню і зовнішню політику. Воював з Польщею і повернув захоплені нею землі. Водночас намагався поліпшити стосунки з Ордою і Литовським князівством. Він видав свою дочку заміж за сина литовського князя Гедиміна Любарта і проголосив його своїм наступником. Це викликало невдоволення народу, чим скористалися бояри і в 1340 р. отруїли князя. Так власна знать позбулася останнього князя, а сусідні держави почали прямо втручатися у справи Галицько-Волинського князівства.

Таким чином, у другій половині XIII – першій половині XIV ст. центр українського державництва переходить до Галицько-Волинського князівства. Після проголошення Данила королем для сусідніх монархів назва “королівство Русь” щодо Галицько-Волинського князівства стала загальноприйнятою. З початку XIV ст. державним гербом стає зображення золотого лева на блакитному щиті. Це зображення вперше можна знайти на печатці, яка скріплювала грамоту, датовану 1316 р. Прапором князівства було синє полотно із зображенням лева. Князь виконував усі функції державної влади – законодавчу, виконавчу та судову, тому літописець називає його “самодержцем”. Давнє віче у XII–XIII ст. практично втратило своє значення, хоча князь і скликав народні збори з метою вирішення важливих питань. При ньому була рада бояр. Для внутрішнього управління існувала система князівських управляючих. Оборону кожної землі організовував тисяцький, якого призначали з бояр. Князівськими володіннями управляв стольник. Галичина і Волинь поділялися на землі, а ті, у свою чергу, – на волості з центрами у містах. У містах управляла боярсько-патриціанська верхівка. З першої половини XIV ст. окремі міста починають здобувати Магдебурзьке право, що забезпечувало їм самоврядування. Першим таким містом у 1334 р. став Сянок. Державна скарбниця поповнювалася за рахунок податків з жителів міст і волостей, мита з купців, які торгували сіллю. У грошовому обігу, як і скрізь на Русі, були зливки срібла, які називали гривнями. Збройні сили складалися з народного ополчення і боярських дружин.

Отже, XII–XIII ст. на Русі – період феодальної роздробленості. Єдина до того Давньоруська держава розпалася на окремі князів­ства. На тлі занепаду Київської землі на українській території зазнає піднесення Галицько-Волинське князівство (королівство Русь). Воно стає носієм української державності.

Проте в 1239-1240 pp. починається монголо-татарська навала. Загарбники практично зруйнували господарство України, її матеріальну і духовну культуру. Київ втратив своє колишнє значення.

У другій половині XIII – на початку XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного економічного, політичного і культурного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж інших українських земель. Та йому доводилося постійно оборонятися від агресії з боку Польщі, Угорщини і Литви, які перетворилися в цей час на сильні централізовані національні держави.

27. Міжнародне становище Галицько-Волинського князівства

Незабаром після того, як монголо-татарські орди, пройшовши через південно-західні руські землі, вдерлися до Польщі, Данило Романович повернувся на Волинь з Угорщини, де марно шукав допомоги проти татар. Край лежав у руїнах. Галицький літописець оповідає: «Данилови же с братом [Васильком] пришедшю ко Берестью, и не возмогоста йти в поле, смрада ради множъства избъеных: не бе бо на Володимере не остал живый, церкви святой Богородицы исполнена трупья, иные церкви наполнены быша трупія и телес мертвых».

 

Скориставшись із перебування князя в Угорщині, бунтівні галицькі бояри, як і перед татаро-монгольською навалою, зробили спробу позбавити Данила Романовича влади. Коли він підійшов до Дорогичина, його не впустили в місто. Галичина знову вийшла з-під руки Данила: там захопив владу багач Доброслав — «судьич, попов внук», як зневажливо називає його галицький літописець. Він, мов справжній князь, роздавав у Галичині волості не лише місцевим, а й чернігівським боярам. Одночасно давній ворог Романовичів, боярин Григорій Васильович, засів у Перемишлі, «собе горную страну Перемышльскую мышляше одержати, и бысть мятеж велик в земле и грабеж от них (бояр)», — із скорботою пише літописець. Усе це підривало князівську владу.

 

Разом з тим обидва боярські угруповання — одне з Доброславом, друге з Григорієм на чолі боролися між собою. Данило Романович використав суперечності в середовищі своїх противників і повернув собі Галич. У 1241 р. на Пониззі (на Дністр і) і в Перемишльському передгір'ї вибухнуло народне повстання проти жорстокої експлуатації та пограбування з боку великих бояр, що захопили там владу. Данило Романович послав у головний центр Пониззя, Бакоту, свого придворного боярина, «печатника» Кирила з військом. Останній, за словами літопису, «исписал» боярські грабежі й придушив повстання. Так утвердилася влада Данила Романовича в Галичині.

 

Зайнятий боротьбою з боярством, Данило Романович мусив обстоювати свою владу також від зазіхань інших князів. 1244 р. давній противник Данила Романовича і ставленик боярської опозиції — Ростислав Михайлович — зять угорського короля Бели IV, на чолі угорського війська рушив на Перемишль. Він розбив невелике військо Данила Романовича, але при наближенні головних сил останнього відступив до Угорщини. Наступного року Бела IV, розраховуючи захопити частину південноруських земель, зокрема Галич, дав Ростиславу Михайловичу нове військо. Ростислава підтримували загони одного з польських князів, а також дружини бунтівних галицьких бояр. 17 серпня 1245 р. в битві під Ярославом (на р. Сан) Данило Романович завдав цим об'єднаним силам нищівної поразки, захопивши в полон майже всіх воєначальників ворожої сторони. Ростислав урятувався втечею.

 

Битва під Ярославом зміцнила як міжнародне становище Галицько-Волинського князівства, так і князівську владу, соціальною підпорою якої були дрібні й середні служилі бояри та торгово-ремісниче населення міст, невдоволені боярською сваволею. Відтепер Данило Романович мав можливість більш рішуче придушувати боярські виступи.

 

Після Ярославської перемоги Данилові Романовичу крім Галичини й частини Волині підлягали землі Дорогичинська, Белзька і Холмська. Його брат і співправитель Василько тримав Володимир із більшою частиною Волині. У цьому дуумвіраті, однак, Данило Романович завдяки своїм видатним державним, воєнним і дипломатичним здібностям був першим.

 

Посилення Галицько-Волинського князівства викликало в Орді тривогу в зв'язку з тим, що ця територія через свою віддаленість від Сарая-Бату все ще залишалась фактично поза ординським контролем. Незабаром після Ярославської битви, восени 1245 p., татари звернулися до Данила Романовича з вимогою: «Дай Галич!». Про Волинь поки що мови не було. Як розповідає Галицький літопис, Данило Романович сказав: «Не дам полуотчины своей, но еду к Батыеви сам», — і 26 жовтня 1245 p. виїхав до Орди. Ціною приниження й визнання зверхності хана він зумів зберегти всі свої володіння («и поручена бысть земля его ему, иже беаху с ним»). Проте залежність Галичини й Волині від Орди була формальною. Данило Романович не відмовився від боротьби з татарами. Визнання Батиєм влади Данила Романовича в Галичині й Волині зміцнило авторитет галицько-волинського князя у всій Русі. Щоб закріпити його, він вирішив заснувати окрему галицьку митрополію, призначивши митрополитом свого найближчого сподвижника, «печатника» Кирила, який виїхав для затвердження до патріарха в Нікею.

 

З цього часу різко міняється зовнішня політика Галицько-Волинського князівства. Вона підпорядковується цілям боротьби з Золотою Ордою. Данило Романович шукає союзників у Західній Європі. Він укладає угоду з Угорщиною, скріплену шлюбом його сина Лева з Констанцією, дочкою угорського короля. Сам Бела IV у листі до папи Інокентія IV мотивував цей шлюб необхідністю спільних дій проти монголо-татар. Тоді ж, ідучи на союз із Данилом Романовичем, угорський король відмовився від підтримки Ростислава Михайловича, ворога галицько-волинського князя, і той зійшов з політичної арени Південно-Західної Русі.

 

Галицько-Волинський князь установив також союзні відносини з польськими та литовськими князями.

 

Одночасно на Галицько-Волинське князівство звертає увагу римська курія, сподіваючись поширити там католицьку релігію і використати його проти Золотої Орди. Могутність останньої викликала страх у Західній Європі. Місію зав'язати стосунки з галицько-волинським князем папська курія поклала на досвідченого дипломата Плано Карпіні. На початку 1246 р. він побував у Володимирі, де ознайомив Василька Романовича із змістом папської булли від 25 березня 1245 p., що закликала всіх володарів зміцнювати свою обороноздатність на випадок нової монголо-татарської навали. Зустрівшись згодом з Данилом Романовичем, Карпіні передав йому бажання Риму встановити з князем стосунки, на що й дістав згоду.

 

Однак у ході переговорів з папою Іннокентієм IV стало ясно, що останній дбає не про допомогу галицько-волинському князеві проти Орди, а про підкорення руської православної церкви Риму, про навернення в католицьку віру населення руських земель. 1246 р. папа призначив «для викорінення грецьких звичаїв та обрядів» своїм легатом на Русі прусського архієпископа Альберта. Данило Романович не впустив до князівства папського легата й вирядив до Риму посольство з протестом. А 1248 p., переконавшись остаточно, що на реальну допомогу від римської курії не можна розраховувати, він перервав переговори з папою.

 

Данило Романович всіляко намагався зміцнювати політичні зв'язки з Північно-Східною Руссю. Його союзником став тверський князь. Політичні відносини галицько-волинський князь скріпляв родинними зв'язками. Сам він був одружений з дочкою Мстислава Удалого, яка доводилася тіткою (по матері) Олександру Невському, а його брат Василько Романович — із двоюрідною сестрою Олександра Невського. У 1250 р. дочка Данила Романовича стала дружиною великого князя владимирського Андрія Ярославича, брата Олександра Невського. Однак зближення з Андрієм Ярославичем було короткочасним. Золота Орда напала на Владимирське князівство і Андрій Ярославич, зазнавши поразки, в 1252 р. мусив виїхати до Скандінавії. Великим князем владимирським став Олександр Невський. Видатний державний діяч розумів приреченість передчасного збройного виступу Русі проти Орди. Його основною політичною лінією було відвернення дипломатичними заходами нових нападів татар. Усе це підпорядковувалося головній меті: підготовці сил для майбутньої вирішальної боротьби проти іноземного іга.

 

У 1252 р. за ініціативою папського престолу й при посередництві угорського короля Бели IV відновилися переговори Данила Романовича з Римом. Данило мусив піти назустріч папі в зв'язку з ускладненням воєнної ситуації: до східних рубежів Галицько-Волинського князівства наближалася монголо-татарська орда Куремси. Інокентій IV запропонував Данилу Романовичу королівський титул і прислав корону. У 1253 р. галицько-волинський князь коронувався в Дорогичині. Тоді ж папа оголосив хрестовий похід проти татар, закликавши

Последнее изменение этой страницы: 2016-07-22

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...