Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Лекція 1. Основні теорії трансформаційних станів економіки.

Лекція 1. Основні теорії трансформаційних станів економіки.

План лекції

  1. Сутність та зміст трансформаційної економіки як науки.
  2. Сутність перехідної економіки.
  3. Трансформаційні стани економічних систем, основні форми та етапи їх розвитку
  4. Становлення економічної системи України в умовах трансформаційних процесів в економіці.

 

Сутність перехідної економіки.

Невідповідність між економічним устроєм держави та існуючими потребами розвитку суспільства спричинює явище, яке традиційно прийнято кваліфікувати як економічна криза, визначальною рисою якої є економічна деградація – процес руйнування національної економічної системи, що відзначається різким зниженням промислової, комерційної, інтелектуальної, інвестиційної та інших видів економічної діяльності, глибоким спадом обсягів національного виробництва, посиленням інфляційних процесів, високим рівнем безробіття. Єдино можливим шляхом подолання економічної кризи є перехід до іншої, якісно ефективнішої форми економічної системи. Період цього перехідного стану характеризується становленням та функціонуванням особливого типу економічних систем, відомого в економічній літературі під визначенням перехідні економічні системи.

Таким чином, перехідним процесом в економіці вважається процес, у якому одна економічна система перебуває в стадії формування, а інша – в стадії розпаду.

Перехідна економіка – це тимчасовий стан національної економіки, за якого вона переходить від однієї до іншої економічної системи у процесі здійснення реформ.

За своїм характером ці економічні системи слід трактувати як змішані, оскільки вони у своїй внутрішній структурі ще зберігають значний вміст механізмів та інституцій старої економічної системи, але поступово набирають рис та ознак тієї нової системи, до повної трансформації у яку просувається дана перехідна економічна система.

Перехідні (трансформаційні) економічні системи – це складне явище. В історії розвитку практично кожного соціуму настають періоди, коли стара економічна система функціонує за низхідною (занепадає), а в її просторі зароджуються елементи нової системи з тенденцією до самоорганізації та висхідного розвитку

Перехідні економіки можна класифікувати за аспектами цивілізаційного і формаційного процесів.

Аспект цивілізаційного процесу:

1) від неоліту до бронзового віку;

2) від бронзового до залізного віку;

3) від залізного до передіндустріального віку;

4) від передіндустріального до індустріального віку;

5) від індустріального до постіндустріального (інформаційного) віку.

Аспект формаційного процесу:

1) від первісного до рабовласницького ладу;

2) від рабовласництва до феодалізму;

3) від феодалізму до капіталізму;

4) від капіталізму до соціалізму;

5) від соціалізму до капіталізму (для постсоціалістичних країн тощо).

У межах кожної цивілізації та кожної суспільно-економічної формації є перехідні стани від однієї стадії розвитку до іншої.

Кожна наступна форма соціально-економічного розвитку породжу є нові фактори економічного зростання, не відкидаючи при цьому надбань попередніх. За вільної конкуренції головним фактором економічного зростання є гонитва за надприбутком, одержаним завдяки впровадженню науково-технічному прогресу.

Монополія породжує нові переваги великих підприємств над дрібними в застосуванні досягнень НТП, економії на управлінні та ін., а також можливість упорядковувати, узгоджувати та передбачувати результати діяльності.

Державно-монополістичний капіталізм створює можливості державного впливу на відтворювальний процес у масштабах суспільства.

Змішана економіка забезпечує спеціалізацію і розподіл функцій між дрібними та крупними підприємствами, передбачає обрання форми власності й форми господарювання за економічною доцільністю. Змішана економіка докорінно змінює місце і роль найманого робітника, який дедалі частіше стає співвласником капіталу та учасником управлінського процесу в межах корпорацій (наймані менеджери) й учасником процесу регулювання економіки як цілого (наймані державні службовці).

Зміст перехідної економіки – формування нових елементів та системоутворення їх, яке дає можливість зайняти новому панівне місце в ієрархії підсистем та системи як цілого.

Основні етапи трансформації

1. Етап безпосередньої трансформації,на якому відбувається «прорив форми, подолання адаптованості відтворювального процесу, його порогових значень». Характерними рисами етапу є функціональна криза, стрімке збільшення різних форм деструктивної поведінки усіх суб'єктів відтворювального процесу, загострення соціальної напруженості, значні порушення системної рівноваги.

2. Етап інтерформації – «етап нестійкого та невизначеного стану, співіснування між формами». На цьому етапі значно зростає потреба у взаємодії держави із найбільш мобільними силами суспільства, оскільки саме від них залежать визначення нової парадигми розвитку, його стратегічних цілей, заміна старих і створення нових інституціональних форм, які б забезпечили нову якість економічного та соціального відтворення.

3. Етап інтоформації – «період набуття нової стійкості, нової форми». Такий етап переходу характеризується набуттям системою елементів цілісності, отже домінуванням якісно нової системи господарювання, мотивації, соціальних зв'язків тощо.

4. Етап посттрансформаційного стану – час, коли визначається «здатність нової системи охопити усі ланки відтворювального процесу, надати йому цілісності та стійкого самовідтворювального руху відповідно до нової мети розвитку».

На цьому етапі, на думку вчених, повинна відбутися надзви­чайно важлива для подальшого розвитку подія — переорієнтація якісних ресурсів від ядра до периферії, що дасть змогу утворити однорідний технолого-економічний простір, забезпечить ціліс­ність відтворювального процесу, однаковий ритм господарської діяльності в усіх сферах та ланках економічного життя, конструк­тивну поведінку усіх суб'єктів господарювання. У разі неспроможності з боку суспільства забезпечити таку системну переорі­єнтацію, економіка не отримує ефективних самовідновлюваних джерел руху, і процес відтворення відбуватиметься на основі по­заекономічних примусових чинників.

Такий стан означає не що інше, як незавершеність трансфор­маційного циклу, отже постійну стагнацію економічного та сус­пільного життя, зростання державного втручання у процеси управління відтворювальним циклом, до того ж у «ручному ре­жимі», що, безперечно, веде до зростання усіх видів суперечно­стей у метасистемі, значного збільшення витрат для досягнення бажаного результату, постійного програшу у відносинах з інши­ми державами на глобалізованому економічному та політичному полі.

До речі, саме наслідками неспроможності швидкого переходу до системних перетворень в економіці та суспільстві, від стадії прориву до етапів інтоформації та посттрансформації, можна по­яснити відставання нашої держави у забезпеченні цілісного й ефективного функціонування ринкової системи господарювання в країні, системних соціальних перетворень на основі дедалі біль­шої зацікавленості переважної більшості населення у високопро­дуктивній і результативній праці, відсутність дієвих механізмів соціального партнерства, органічно притаманних країнам Євро­пейського Союзу.

Становлення фондових ринків.

Формування фондового ринку в постсоціалістичних країнах відбувалося у процесі приватизації державного майна.

Під фондовим ринком необхідно розуміти частину фінансово­го ринку як систему економічних відносин з приводу випуску, розміщення, купівлі-продажу акцій, інших приватизаційних і по­хідних цінних паперів.

Фондовий ринок розвивається разом із розвитком приватиза­ційних процесів, «живиться» процесами приватизації майна дер­жавних підприємств, землі, житлового фонду. В Україні розвиток фондового ринку розпочався на початку 1990-х років з прийнят­тям відповідних законодавчих актів: Закону Української РСР від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери та фондову біржу», Законів України «Про господарські товариства», «Про інвестиційну діяль­ність», «Про приватизацію майна державних підприємств». В обіг було випущено такі види цінних паперів: облігації державної внутрішньої позички, акції трудових колективів тощо. Але оскіль­ки державні цінні папери, акції створених тоді закритих акціонер­них товариств і товариств з обмеженою відповідальністю не мог­ли вільно обертатися на ринку, ринок цінних паперів реально не сформувався, хоча можна стверджувати, що перший етап станов­лення фондового ринку (початок 1990—1995 pp.) став по­штовхом для подальшого його розвитку.

З поширенням процесів роздержавлення і приватизації з 1995 р. розпочався новий, другий етап розвитку фондового ринку України. Цей другий етап розпочався з прийняттям Указу Прези­дента України «Про заходи щодо введення до оборотних засобів іменних приватизаційних майнових сертифікатів» від 27 грудня 1994 p., згідно з яким приватизація здійснюється за допомогою депозитних рахунків або у готівковій формі — іменними прива­тизаційними майновими сертифікатами. Для організації продажу акцій відкритих акціонерних товариств, які почали виникати у процесі приватизації, створювалися центри сертифікатних аук­ціонів.

Приватизація державних підприємств в обмін на видані дер­жавою майнові сертифікати створювала ілюзію, ніби в Україні формується народна економіка, бо здавалося, що кожен стає рів­ноправним власником відчуженого державою майна. На практиці майновий сертифікат вартістю 15—20 дол. не робив його власни­ка власником підприємства. Власником підприємства може реально бути особа, яка володіє паєм (акціями) вартістю щонайменше 10 тис. дол.

Крім того, приватизаційний сертифікат був неподільним і то­ді, коли на сертифікатному аукціоні вартість акцій встановлюва­лася на рівні вартості, яка відрізнялася від приватизаційного сер­тифіката (ПС), то при оплаті акцій частина вартості ПС зали­шалася нереалізованою.

На сертифікатні аукціони виставлялися пакети акцій, які не перевищували 20—30 % статутного капіталу підприємства, що приватизувалося. Ось чому для володіння контрольним пакетом акцій інвестор змушений був купувати ту частину, якої йому не вистачало, за грошові кошти. Однак до продажу за грошові кош­ти на Українській фондовій біржі виставлялися найменш приваб­ливі об'єкти. Хоча торги на сертифікатних аукціонах і було ого­лошено конкурсними, фактично різні категорії покупців опинялися у нерівних конкурентних умовах.

Сертифікатна (паперова) приватизація в Україні привела до зменшення державної власності, створила лише ілюзію народної власності, не утвердила нового ефективного власника, не забез­печила надходження коштів до державного бюджету і нормаль­ного розвитку ринку цінних паперів як фінансового інструмента перерозподілу ресурсів в економіці країни.

У зв'язку з необхідністю розв'язання назрілих економічних проблем, передусім проблеми максимізації доходів державного бюджету від приватизації, в Україні почався третій етап (з 1998 р.) — етап грошової приватизації, який привів до розвитку і розширення вітчизняного ринку корпоративних цінних паперів. Якщо до 1998 р. частка операцій з цінними паперами була незнач­ною, то після 1998 року характерним для розвитку фондового ринку України було збільшення питомої ваги операцій з цінними паперами і зменшення частки інших операцій.

Відзначимо характерні риси українського фондового ринку на початку XXI століття.

По-перше, широко розвинута практика нових випусків акцій підприємствами з метою об'єднання кількох підприємств, погли­нання підприємств, перерозподілу прав власності між засновника­ми. Як свідчить економічне життя в Україні, акції на фондовому ринку можна вважати ліквідними лише умовно. Найпопулярніші акції мають «Укрнафта», «Київенерго», «Дніпроенерго», «Донбасенерго», «Західенерго», тобто на фондовому ринку лідирують акції енергетичних і нафтових компаній. Це насамперед пов'язано з тим, що українські енергетичні компанії є природними монополіями, а монополістом у сфері нафтовидобутку є ВАТ «Укрнафта».

По-друге, практика залучення коштів у корпоративний сектор за допомогою боргових зобов'язань в Україні майже не викори­стовується. Ринок облігацій значно відстає у своєму розвитку від ринку акцій.

По-третє, існує важлива проблема із залученням реальних дов­гострокових інвестицій. Оскільки основна частка українських громадян все ще залишається малозабезпеченими, то їх інвестиції є короткостроковими. Оскільки багатий вітчизняний інвестор вкладає гроші у цінні папери лише за умови отримання повного контролю над підприємством, то без іноземного інвестора уявити собі стабільний економічний розвиток неможливо. Особливість українського (і в цілому пострадянського) ринку цінних паперів у тому, що іноземний капітал на пострадянському фондовому рин­ку є вітчизняним, вивезеним за кордон. Капітал справді інозем­ного походження поки що не ризикує потрапити на фондовий ринок пострадянських держав через низьку ліквідність цінних паперів у цих державах, високий ризик інвестиційних вкладень, недосконалий правовий захист майнових прав іноземних інве­сторів.

Система офшорних компаній, як характерна особливість пост­радянського розвитку, вимагає окремого розгляду. Під час ство­рення офшорної компанії її акціонерами записуються не реальні власники, а юристи, які реєструють такі компанії. У цьому разі неможливо довести, що громадянин України є власником офшор­ної компанії. Через офшорну компанію її реальні власники купу­ють акції українських підприємств, що дозволяє уникнути зазна­чення реального власника акцій у реєстрі акціонерів та сплати податку на прибуток з дивідендів, прибуткового податку на про­даж акцій. Дивіденди і прибуток від продажу акцій належать офшорній компанії або вкладаються в який-небудь бізнес в Україні без оподаткування.

По-четверте, крім офшорних компаній, реалізація прав власності відбува­ється через холдинги, трастові компанії тощо.

Холдинг — це материнська компанія, яка управляє дочірніми компаніями через володіння контрольними пакетами акцій. Ме­тою створення холдингів в Україні було приховування механізму перерозподілу прав власності. Через холдинги відкривався до­ступ до управління акціями дочірніх підприємств, які перебували в державній власності. Пакети акцій таких підприємств вносили­ся до статутного капіталу холдингової компанії, але у власність держави при цьому переходили акції холдингу у розмірі 5—10 % його статутного капіталу.

Крім того, через холдинги підступно залучався і приватний капітал. Акції холдингу поділялися на «голосуючі» та «безголо­сі». Останні продавалися на фондовому ринку, а «голосуючі» ак­ції продавалися «адресно». За такою схемою було перетворено на холдинг Чорноморський суднобудівний завод у м. Миколаїв, де «безголосі» акції були розповсюджені серед працівників заводу.

Трастові компанії держать акції за дорученням справжнього власника. Оскільки така компанія є формальним власником ак­цій, жодних претензій до реального власника пред'явити немож­ливо, навіть інформація про реальних власників є закритою.

Та­ким чином, особливістю фондового ринку в Україні є, по-п'яте, його низький рівень прозорості. Непрозорість зв'язків ускладнює взаємовідносини всередині фінансово-промислових груп і ком­паній, породжує нерозвиненість акціонерного впливу банків на партнерів, майнових відносин усередині фінансових компаній та груп.

По-шосте, якщо в західних країнах для підтримки фондового ринку використовується стимулююча система оподаткування кор­поративних цінних паперів, то в Україні такого стимулювання немає, що не сприяє залученню додаткових коштів, реальних ін­вестицій.

По-сьоме, для всього українського фондового ринку (як і для пострадянського фондового ринку загалом) характерним є низь­кий ступінь капіталізації акцій. Це пов'язано з недосконалим процесом приватизації, з низьким рівнем рентабельності підпри­ємств, з їх заборгованістю, з небажанням інвесторів вкладати гроші в цінні папери національних підприємств.

Таким чином, фондовий ринок України та інших пострадянсь­ких країн, які перебувають у процесі трансформації до ринкових відносин, на початку XXI ст. характеризується низьким рівнем прозорості та ліквідності, через що він ще не став фінансовим ін­струментом перерозподілу ресурсів тією мірою, якою потребує розвиток економіки. Ринок акцій не став тим фінансовим механіз­мом, який формує фонди для реальних інвестицій. Нерозвине­ність вторинного ринку цінних паперів зменшує таку важливу рису цінних паперів (передусім акцій), як ліквідність. Це у свою чергу зумовлює незначну участь цінних паперів у переливанні та перерозподілі фінансових ресурсів у державі, у залученні необ­хідних для розвитку економки інвестиційних ресурсів.

 

КЛАСИФІКАЦІЯ ПОДАТКІВ

Класифікаційна ознака Класифікаційна група Вид податку
За рівнем бюджетної системи Загальнодержавні податки Прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, плата за землю та ін.
Місцеві податки Комунальний збір, готельний збір, курортний збір, податок з реклами, збір за парковку автотранспорту, ринковий збір, збір за право проведення кіно- і телезйомок та ін.
За суб’єктом оподаткування Податки з юридичних осіб Податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, плата за землю та ін.
Податки з фізичних осіб Прибутковий податок з громадян, податок на промисел, збір з власників собак та ін.
За формою оподаткування Пропорційне оподаткування Усі види податків, крім прибуткового податку з громадян
Прогресивне оподаткування Не використовується
Змішане оподатку­вання (пропорційно-прогресивне) Прибутковий податок з громадян
Регресивне оподаткування Не використовується
За способом стягнення Прямі податки Прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, плата за землю, податок з власників транспортних засобів та ін.
Непрямі податки Податок на додану вартість, акцизний збір, мито
За змістом об’єкта оподаткування Податки на доходи Прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств та ін.
Податки на споживання Акцизний збір
Податки на майно Плата за землю, плата за користування надрами, податок з власників транспортних засобів та ін.
За системою ціноутворення Податки, які відносять на собівартість Збори у цільові державні фонди, місцеві податки і збори, державне мито
Податки, які сплачують з прибутку Податок на прибуток підприємств, плата за землю, податок з власників транспортних засобів та ін.

Інструментами податкового регулювання є й податкові пільги, що закріплені в нормативних актах як винятки із загальної схеми обчислення конкретного виду податку, і стосуються об’єкта, ставки або інших складових оподаткування. Основними видами податкових пільг є: звільнення, вилучення, знижки і податковий кредит.

Щодо податкової системи України, то вона поєднала в собі принципи двох податкових систем, найхарактерніших для світо­вої практики — європейської (обкладення обороту у формі подат­ку на додану вартість) та американської (прибутковий принцип оподатковування). Жорсткість української податкової системи визначена еклектичним поєднанням обох зазначених систем з ба­зовою метою — ліквідації дефіцитності бюджету. Отже, в Украї­ні від самого початку побудови нової податкової системи було взято фіскальний орієнтир. У результаті невиваженої податкової політики, неправильного розподілу доходів підприємств відбуло­ся гальмування інноваційних та інвестиційних процесів.

На превеликий жаль, у вітчизняній практиці податок викори­стовується лише як джерело доходів бюджету. Податок виконує в Україні мобілізаційну та фіскальну функції, тоді як соціальна та перерозподільна функції залишаються осторонь регулювання економіки.

Аналіз структури податків в Україні дозволяє зро­бити цілу низку суперечливих висновків. По-перше, в Україні за дуже короткий час створено «сучасну» розгалужену систему по­датків, до якої розвинуті країни йшли десятки років (податок на додану вартість у багатьох країнах світу так і не введено). Зазна­чимо, що ця система функціонує більшою мірою формально, а збір податків здійснюється старими адміністративно-директив­ними методами. По-друге, насильницький тиск податкової си­стеми повністю придушив підприємницьку діяльність, а недотри­мання принципу справедливості деморалізувало економіку. По-третє, податкові органи поступово перетворюються в «каральний меч», від леза якого дедалі більше страждають в основному доб­росовісні підприємці, що підриває функціональне призначення податкової системи, її принципів.

У загальному порівнянні прямих і непрямих податків слід зазначити зростання питомої ваги прямих податків, тоді як у західних країнах означені податки за останні десятиріччя знизи­лись на 8—10 відсотків.

Розрахунки прямого й непрямого оподаткування дають змогу зробити висновок про те, що система оподаткування в Україні є од­нією з головних причин бідності населення і фінансової нестійкості суб'єктів господарювання, особливо малих підприємств. За таких прямих і непрямих податків навіть найпрацелюбніший підприємець і найкваліфікованіший працівник втрачають інтерес до продуктив­ної праці й шукають інші можливості заробітку. Податки та зміни у податковому законодавстві є чи не єдиним інструментом наповнен­ня бюджету. Така система оподаткування стала важливим чинником фінансової нестійкості суб'єктів господарювання.

Недосконалість податкової системи впливає не тільки на над­ходження до бюджету, а й на поведінку підприємців та трудову діяльність усіх працюючих. Наслідками недосконалої податкової системи можуть бути й економічні пропорції в суспільстві, різного роду вияви неформальної економіки та багато інших, навіть непередбачуваних, наслідків. Так, велика ставка податку на при­буток «змушує» працюючих уникати великих відрахувань через механізм приховування прибутку. За рахунок збільшення витрат (доцільних і недоцільних) за сталої ціни зменшується величина прибутку. Тобто податок на прибуток не стимулює режиму еко­номії витрат, а навпаки, за нашої системи безконтрольності над витратами виробництва (економічною теорією на сьогодні навіть методологічно не розроблено способи контролю за собівартістю) існують безмежні можливості до безкінечності збільшувати ви­трати

Найгострішою проблемою для економіки України є реформування чинної податкової системи, надання їй нормального, цивілізованого характеру. Головним завданням держави під час проведення реформи має бути гарантування стабільності податко­вого законодавства і відображення цих гарантій у податковому кодексі.

В цілому можна зробити висновок, що податкова система України ще далека досконалості. Основні недоліки чинної подат­кової системи полягають у:

— значній заплутаності (як у теоретичному тлумаченні, так і в практичному застосуванні);

—значній нерівномірності розподілу податкового тягаря че­рез наявність великої кількості податкових пільг та існування різ­номанітних схем ухиляння від сплати податків;

— фіскальному характері сплати податків суб'єктами госпо­дарювання;

— непрозорості податкового регулювання;

— високому рівні витрат на адміністрування податків.

Податкова система завжди була дзеркалом гострої боротьби за перерозподіл суспільного прибутку. Податковий тягар, що лягає сьогодні на підприємницьку діяльність, повністю підриває фінан­сову стійкість підприємств, особливо малих та середніх. Проте податкові інструменти не можуть бути ідеальним і єдиним спо­собом здійснення фіскальної політики. їм на допомогу приходять фінансові інструменти: державні соціальні трансферти; державні замовлення та закупівлі товарів, робіт і послуг; бюджетне фінан­сування (субсидування) та кредитування; гарантування позик.

Підвищення ефективності фіскальної політики може бути за­безпечене за рахунок удосконалення податкової політики, яке має включати:

1. спрощення системи податків, звітності та процедури сплати;

2. створення єдиних справедливих умов оподаткування для всіх;

3. ліквідацію необгрунтованих пільг і привілеїв;

4. вдосконалення механізму адміністрування та відшкодуван­ня ПДВ або повну відмову від нього, що усуне можливості для зловживань у цій сфері;

5. заборону реструктуризації або списання заборгованості суб'єктів господарювання за податками, зборами (обов'язковим платежами).

Ці та інші заходи сприятимуть досягненню ефективної подат­кової політики, яка повинна адекватно відображати реалії транс­формаційної економіки України.

 

Лекція 1. Основні теорії трансформаційних станів економіки.

План лекції

  1. Сутність та зміст трансформаційної економіки як науки.
  2. Сутність перехідної економіки.
  3. Трансформаційні стани економічних систем, основні форми та етапи їх розвитку
  4. Становлення економічної системи України в умовах трансформаційних процесів в економіці.

 

Последнее изменение этой страницы: 2016-07-23

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...