Категории: ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Соціально-економічна сутність централізовано керованої економічної системи.Ринкова економіка в Україні почала формуватися на уламках радянського соціалістичного господарства. Понад сім десятиліть економіка України була однією з основних складових жорстко вибудованої радянської союзної господарської системи. Ось чому без знань про минулий соціально-економічний лад неможливо осягнути трансформаційний перехід від однієї економічної системи до іншої. Теоретична схема соціалізму зовні виглядала досить переконливо і не була позбавлена логічної завершеності. Основою (ядром) соціалістичного суспільства повинна була стати суспільна (загальнонародна) власність на засоби виробництва. Це означало повну ліквідацію приватної власності. Зберігалась лише особиста власність на предмети споживання. Допускалось існування також кооперативної форми власності, яка виникала на основі усуспільнення власності дрібних виробників. У перспективі ця форма власності повинна була перерости у загальнонародну власність. Оскільки власність на засоби виробництва передбачала (за Марксом) активне, безпосереднє відношення власників до об'єктів власності, це означало, що бути реальним власником суспільної власності можна лише за умови конкретного користування нею. Таким чином, обґрунтувалась необхідність обов'язковості праці. Саме за такої умови всі працівники стають асоційованими (в масштабах народного господарства) власниками загальнонародних засобів виробництва, що ліквідує експлуатацію людини людиною. У межах цієї асоціації рівноправних власників цілком виправдано формується загальна і єдина мета суспільного виробництва — дедалі повніше задоволення потреб всіх членів суспільства, забезпечення їхнього повного добробуту і всебічного розвитку. Звідси абсолютно логічною виглядає теза про те, що економічною формою зв'язку між асоційованими виробниками можуть бути лише безпосередньо-суспільні зв'язки. Так, праця в загальнонародній асоціації набуває безпосередньо-суспільного характеру, оскільки власник-виробник безпосередньо поєднується із засобами виробництва. Саме виробництво має безпосередньо-суспільний характер, тобто, по-перше, відпадає необхідність використовувати опосередковані (товарно-грошові) відносини, як не використовуються вони, наприклад, у сім'ї, де також існують співвласники-виробники. По-друге, це означало, що вже у самому виробництві продукт набуває суспільної корисності — настільки «прозорими» є відносини між асоційованими виробниками. Але ця «прозорість» економічних відносин повинна бути «підкріплена» механізмом погодження діяльності всіх членів загальнонародної асоціації. Таким механізмом є планомірність, яка повинна була враховувати і погоджувати потреби й інтереси виробників (а отже, і споживачів) ще на стадії їх формування. Таким чином, планомірність виглядала як значно ефективніший (порівняно з ринковим) механізм, оскільки передбачала раціональніше використання всіх ресурсів і виключала, зокрема, кризи надвиробництва. Але, оскільки охопити всю гаму господарських зв'язків можливо лише із центру, передбачалась керівна роль останнього. Сукупність зазначених характеристик соціалізму автоматично виключала необхідність функціонування ринку засобів виробництва. По-перше, за умов безпосередньо-суспільного виробництва вони не є товарами, а тому повинні передаватись асоційованим виробником прямо, безпосередньо. По-друге, розподілити загальнонародні засоби виробництва досить легко за допомогою використання планомірності (знову ж таки — з єдиного центру). Водночас політекономія соціалізму виходила з того, що на першій (соціалістичній) стадії комуністичного будівництва асоційовані власники—виробники-споживачі ще не є всебічнорозвиненими особами, атому розрізняються за рівнем фізичних, інтелектуальних можливостей, а також за рівнем свідомості. Це передбачало вбудову у схему соціалістичного суспільства інструментарію економічних стимулів. Стимулювання праці базувалось на використанні закону розподілу за працею, що породжувало певну диференціацію асоційованих власників стосовно отримуваних доходів. Ця нерівність не тільки допускалась, а й схвалювалася і пропагувалася теоретиками політекономії соціалізму. У власне комуністичному суспільстві ця нерівність повинна була зникнути. Через різні обставини об'єктивного і суб'єктивного характеру практичне втілення в життя теоретичних засад соціалізму супроводжувалося значними відхиленнями від теорії. В результаті реалізована модель соціалізму втілилась у специфічній економічній системі, яка отримала назву централізовано керованої економічної системи. Головним політичним каталізатором утворення цієї системи була монополізація політичної влади однією партією. Центральзовано керована економічна система була однією з найбільш політизованих систем, які існували в історії людства. Як справедливо зазначав відомий економіст Янош Корнаї, ключем для розуміння класичної системи соціалізму є його політична структура, в якій політична влада належить правлячій партії, причому партія і держава так переплетені, що в країні не допускається будь-яке відхилення чи протидія політиці партії. У політичному сенсі Радянський Союз (як і інші соціалістичні країни) був країною «диктатури пролетаріату». Представником інтересів робітничого класу вважалася комуністична партія. Вона була монополістом політичної влади і здійснювала не лише політичне, а й економічне керівництво. Це виявлялось у тому, Що п'ятирічні плани соціально-економічного розвитку обов'язково затверджувалися на з'їздах КПРС. Вищі керівні посади, за рідким винятком, обіймали лише члени КПРС. Це стосувалося навіть профспілкових діячів, які у країнах з ринковою економікою є певною опозицією до влади. Хід соціально-економічного розвитку був предметом постійного контролю з боку КПРС. Економічні успіхи чи невдачі керівників завжди діставали відповідну партійну оцінку. Таким чином, згідно з внутрішньою логікою свого саморуху «диктатура пролетаріату» за досить короткий відтинок часу перетворюється на диктатуру правлячої партії, потім на диктатуру вузького кола партійних лідерів і, нарешті, на диктатуру однієї особи. Монополія політичної влади зумовлює монополізм в економіці, ідеології, соціальній сфері. Форми прояву політичної монополії в економіці досить багатогранні. Зупинимося лише на деяких основних. 1. Заідеологізованість економіки. Виявилося у тому, що, по-перше, будь-які економічні процеси та явища подавалися «під соусом» безперечних переваг соціалізму і мали демонструвати його переможну ходу. По-друге, всі економічні досягнення трактувались як результат конкретного втілення економічної політики партії. 2. Декларативність, яка виявлялося насамперед у розриві між словом і ділом. Офіційні гасла, що відображали економічну політику партії, не підкріплювались життєвими реаліями. А тому в міру їхнього «морального зношення» вони непомітно знімалися з порядку денного і замінювалися «вдосконаленішими», не стаючи від цього більш реальними і виконуваними. 3. Дезорганізація. Як не парадоксально, але саме централізовано керована економіка породжувала феномен дезорганізації економічного життя. Це пояснюється тим, що управлінські рішення різного рівня були не результатом науковообґрунтованої економічної політики, що базується на використанні об'єктивних економічних законів, а наслідком реалізації суб'єктивно-волюнтаристських задумів і дій партійної еліти. Встановлення народногосподарських пропорцій, наприклад, зумовлювалось не реальними потребами суспільства, а особливостями політико-економічних завдань партії. Реалізація цих завдань супроводжувалась такими процесами і явищами, котрі, швидше за все, мали б бути адекватними «стихійній» ринковій економіці. Йдеться, зокрема, про неритмічність виробництва, штурмівщину. 4. Засилля партійної ідеології таким чином трансформувало економічне життя, що воно поставало в ірраціональному світлі. Необхідність реалізації декларативних партійних гасел призводила до того, що в кінцевому результаті виробництво функціонувало заради самого ж виробництва, а не для споживання. Ірраціональними були і засоби досягнення поставленої мети, які зводилися до формування витратної економіки. Жодна економічна категорія не відповідала своєму економічному змісту, а тому не виконувала своїх функцій (повністю чи частково). Так, гроші не були справжнім мірилом вартості, ціни не завжди відображали суспільно необхідні витрати, прибуток не був кінцевою метою суб'єктів господарювання. Отже, економіка функціонувала в ірраціональній системі координат. 5. Перетворення головної продуктивної сили— людини у гвинтик механізму діяльності партії. Людська діяльність була зведена до ланки у ланцюгу величних звершень партії.
2. Централізоване директивне планування. Планомірність як форма зв'язку між суб'єктами господарювання є імперативним велінням процесів поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації виробництва. Означені процеси об'єктивно вимагають координації взаємних дій виробників, їх передбачуваності, а отже, планомірності. План не є сутнісною характеристикою якоїсь окремо взятої економічної системи, оскільки має місце у всіх індустріально розвинутих країнах. Але якщо в країнах з ринковою економікою план розглядається як інструмент досягнення відповідної мети, то в централізовано керованій економічній системі плану відводиться роль самої мети. Тому тут він стає директивним, тобто обов'язковим до виконання. Сутність директивної системи планування полягала у тому, що центральні органи державного управління, побудовані за принципом ієрархії, доводили планові завдання до нижчих ступенів планової ієрархії у вигляді планових директив, тобто завдань, обов'язкових до виконання. У разі невиконання цих завдань керівники цих колективів і самі трудові колективи зазнавали своєрідного покарання — як економічного (позбавлення премій тощо), так і суспільного (партійний і громадський осуд). За таких умов планові показники перетворювались у продукт торгу. На будь-якому етапі виконання планових завдань представники відповідного ієрархічного ступеня планової ієрархії мали можливість «виторгувати» нові, як правило, занижені планові завдання, посилаючись на безліч «об'єктивних» причин. Така практика «погодження» планових орієнтирів у межах мікроекономічного рівня породжувала відомчість та місництво. Перший феномен розкривався насамперед на галузевому рівні, де кожне міністерство (відомство) відстоювало свої відомчі інтереси, які не завжди збігалися із загальнодержавними. Місництво ж виявлялося здебільшого на регіональному рівні, де кожна регіональна ієрархія намагалася відстояти власні, місцеві інтереси. Директивне планування як за своею методологією, організацією, так і за своїм змістом є абсолютно хибним, оскільки базується на «плануванні від досягнутого». Це означає, що показники п'ятирічного (а отже, і щорічного) плану визначались примітивно просто: до досягнутого рівня виробництва додавалась політично вигідна цифра економічного зростання, яка не була економічно обґрунтована й зорієнтована на потреби споживачів і можливості виробників. Красномовним підтвердженням цієї тези є те, що жоден затверджений п'ятирічний план не був виконаний (крім одного). Результатом такого «планування» було те, що поряд з постійним затоварюванням певними видами продукції існував хронічний дефіцит на інші товари. Це пояснюється тим, що централізоване планування практично унеможливлювало реакцію на зміни у попиті, а тому виникали парадоксальні ситуації: за визначених планом ціни і обсягів виробництва могли існувати як дефіцит, так і надлишок продукції. Головними недоліками директивної системи планування є: — відсутність достатніх стимулів для підвищення ефективності виробництва; — створення потенційних можливостей для суб'єктивізму в управлінні економікою, «ручного» керування нею; — створення умов для апатичного сприйняття НТР; — обмеження господарської ініціативи підприємств. Разом з тим, директивна система планування має і свої переваги: —дозволяє сконцентрувати необхідні ресурси для розв'язання нагальних проблем; — створює можливості для реалізації повної зайнятості населення (хоча нерідко і оманливої); — сприяє зменшенню трапсакційних витрат; — створює кращі умови для здійснення соціального захисту населення і розв'язання питань соціальної сфери. Саме ці переваги були «співзвучні» з тими конкретно-історичними завданнями, які поставила перед собою перша країна соціалізму. Можна сказати навіть більше: ці завдання могли бути розв'язані винятково за допомогою жорстокого централізованого планування. І коли ці завдання були виконані, директивне планування вичерпало себе, більше того, стало гальмом подальшого розвитку. На порядок денний історія висунула нові завдання, розв'язання яких дисонувало з централізованим плануванням. Останнє підлягало не вдосконаленню, навіть не трансформації, а заміні на діаметрально протилежну форму зв'язків між суб'єктами господарювання — ринкову форму.
|
|
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-23 lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда... |