Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Господарські реформи як способи вдосконалення централізовано керованої економічної системи.

У міру подальшої розбудови соціалізму все рельєфні­ше почали виявлятися недоліки централізовано керованої еконо­міки. Намагання «пом'якшити» ці недоліки спочатку зводились до «косметичних» заходів, які не зачіпали головних засад функ­ціонування командної економіки. Але постійне нагромадження проблем соціально-економічного розвитку об'єктивно призвело до необхідності їх розв'язання шляхом здійснення господарських реформ. Оскільки жодна з них не змінювала кардинально стан справ у механізмі функціонування економіки, то ці реформи ста­ли перманентними, відповідно відгукуючись на розв'язання най­більш нагальних проблем.

Усі господарські реформи здійснювались у таких напрямах:

— специфікація прав власності, що виявлялося у розширенні оперативно-господарської діяльності підприємств;

— поступове зменшення тиску директивного планування;

— пошуки нових стимулів підвищення ефективності виробни­цтва.

Справді широкомасштабні господарські реформи були започат­ковані економічною реформою 1965 р. Творцем і втілювачем цієї реформи був тодішній Голова Ради Міністрів СРСР А. Косигін.

Економічна реформа передбачала здійснення комплексу захо­дів, які б дали можливість:

— розширити економічну самостійність підприємств;

— скоротити кількість планових показників, які доводились підприємствам зверху, звернувши при цьому особливу увагу на економічні показники і нормативи;

— відмовитись від детального планування зверху номенклату­ри продукції, що випускається, зі збереженням централізованого доведення натуральних показників лише за найважливішими ви­дами продукції;

— зорієнтувати економічну діяльність підприємств на прибут­ковість (рентабельність);

— матеріально зацікавити колективи підприємств шляхом за­лишення для них більшої частини отриманого прибутку, який спрямовувався на формування трьох заохочувальних фондів (фонд розвитку виробництва, фонд матеріального заохочення, фонд соціально-культурних заходів та житлового будівництва);

— заміну частини бюджетних капіталовкладень їх кредиту­ванням (передбачалося приблизно 50 % капіталовкладень здійс­нювати за рахунок кредиту, але реально ця частка ніколи не пе­ревищувала 4 %);

— поступове витіснення матеріально-технічного забезпечення оптовою торгівлею засобами виробництва (що так і не вдалося втілити у життя).

Взята в цілому, ця модель організації діяльності підприємств отримала назву «господарський розрахунок».

Госпрозрахунок ґрунтувався на ідеї поєднати матеріальні сти­мули з виконанням планових показників. Головні зусилля теоре­тиків і практиків госпрозрахунку були зосереджені на побудові різних систем розподілу прибутку і доходу підприємств. У цьому зв'язку розроблялись різної складності нормативи відрахувань від прибутку (доходу) у трьох напрямах: у госпрозрахункові фон­ди підприємства; вищій організації (міністерству); до державного бюджету.

Господарська реформа 1965 р. мала певний позитивний вплив на розвиток економіки. Госпрозрахунок певною мірою сприяв підвищенню рівня виконання планових завдань, але він при цьо­му не був націлений на стимулювання ефективності виробницт­ва, оскільки мав на меті виконання валових показників. Тому у 1979 р. було здійснено нову спробу реформування економіки у напрямі безповоротної відмови від орієнтації на валові показни­ки. З цією метою встановлювався показник нормативно-чистої, продукції, який містив у собі лише новостворену, додану вар­тість.

Однак і цей захід не дав бажаних результатів. Підприємства почали активно використовувати методи штучної «накрутки» знову доданої вартості. Почав зменшуватися випуск продукції, в якій високу питому вагу становила уречевлена праця. До того ж централізоване ціноутворення значною мірою нівелювало ре­зультати виробництва, вимірювані за допомогою показника знову створеної вартості.

Тому вже у 1984 р. започатковується здійснення крупномасш­табного економічного експерименту з перевірки і запровадження нових форм господарювання. Експеримент був спрямований на­самперед на вдосконалення використання досягнень НТР.

Зрозуміло, що і цей експеримент був приречений на невдачу, оскільки здійснювався у старій системі координат. Підприємства мляво відгукувалися на новації, здійснювані в межах механізму господарювання з переважанням адміністративних методів управління. Все нагальпіше заявляла про себе необхідність переходу до економічних методів управління.

Перехід від переважно адміністративних до економічних ме­тодів управління розпочався у червні 1987 p., коли було започат­ковано «перебудову». Шляхи її здійснення були такими.

1. Розширення меж самостійності підприємств, переведення їх на повний госпрозрахунок і самофінансування, підвищення від­повідальності за кінцеві результати і виконання зобов'язань пе­ред споживачами.

2. Докорінна перебудова централізованого керівництва еко­номікою шляхом зосередження уваги на головних процесах, які визначають стратегію розвитку народного господарства.

3. Комплексне реформування планування, ціноутворення, фі­нансово-кредитного механізму, управління НТП, працею, соціаль­ним розвитком, зовнішньоекономічними зв'язками, перехід до оптової торгівлі засобами виробництва.

4. Активізація людського чинника, зміцнення демократичних засад, розвиток самоуправління.

Водночас зазначалося, що здійснення намічених заходів до­зволить забезпечити нову якість централізму, оскільки в народ­ногосподарське планування будуть органічно вплетені державні замовлення, господарські угоди між підприємствами, контрольні цифри тощо. Таким чином, централізм у плануванні не відкидав­ся, він лише «вдосконалювався».

Слід зазначити, що процеси перебудови не були безпосередньо спрямовані на підрив централізовано керованої економічної систе­ми. Йшлося лише про її модернізацію, про той же соціалізм, але со­ціалізм «гуманний», з «людським обличчям». А тому такі перебудов-чі кроки, як дозвіл на індивідуальну трудову діяльність, створення кооперативів нових видів, перехід державних підприємств на пов­ний госпрозрахунок і самофінансування, розвиток орендних відно­син тощо не руйнували святу святих існуючої системи — суспільну власність, планомірну організацію народного господарства.

На думку відомого американського економіста Мартіна Шніцера, головною причиною провалу перебудови було те, що вона охоплювала одночасно забагато реформ, які були некоордино­вані між собою і почались занадто пізно. Чимало адміністратив­них методів, які традиційно застосовувались для регулювання планової економіки, було відкинуто до того, як повинні були за­працювати децентралізовані механізми. Незважаючи на те, що підприємства отримали більшу економічну свободу, це не приве­ло до підвищення обсягів реалізації продукції, оскільки за нових умов роботи підприємства закладали у ціни вироблених ними то­варів високі норми прибутку, що за відсутності конкуренції про­вокувало постійне зростання цін. У результаті роздрібні ціни, які в 1990 р. зросли на 5,6%, підскочили у 1991 р. на 86 %. Водно­час, обсяг промислового виробництва знизився на 7 %. У зв'язку з цим значно зросли масштаби банківського кредитування з ме­тою підтримки підприємств, які опинились у скрутному фінансо­вому становищі. Все це зумовило інфляцію, каталізатором якої стала грошово-фінансова криза, викликана збільшенням дефіциту державного бюджету до рівня понад 100 млрд крб, що становило 12 % радянського ВНП. Вал кризових явищ стрімко наростав, що засвідчувало необхідність кардинальних змін у економіці.

Отже, підводячи підсумки функціонування централізовано ке­ровано економічної системи, можна зазначити наступне.

Централізоване планування економіки було неефективним і пра­цювало без жодного зв'язку з потребами споживачів. Домінуюча державна власність щораз більше ставала неефективною, не стиму­люючи колективи підприємств і не задіюючи достатньо особисті стимули працівників. Централізований розподіл ресурсів породжу­вав волюнтаризм і відгукувався швидше на особисті контакти керів­ників міністерств та підприємств, аніж на необхідність задоволення певних потреб. Високі виробничі витрати покривалися державними дотаціями та масовим списуванням боргів, що призводило до масш­табного марнування ресурсів. Зрозуміло, що за таких умов життє­вий рівень населення не міг бути високим, поступаючись високоро-звинутим країнам у декілька разів.

Таким чином, криза центрально-керованої економічної систе­ми — це криза її саме як системи. Сутність її полягає у нездатно­сті, неспроможності цієї системи забезпечити ефективне функці­онування і розвиток суспільного виробництва. Конкретно-економічними формами цієї кризи є:

— несприйняття досягнень науково-технічної революції, що зумовило технічну й технологічну відсталість країни;

— екстенсивний тип відтворення як домінуюча форма розвит­ку суспільного виробництва;

— витратний характер функціонування економіки;

— нездатність задіяти стимули до продуктивної праці;

— низький рівень народного споживання.

За цих умов хворе суспільство потребувало не терапевтично­го, а хірургічного втручання.

 

Последнее изменение этой страницы: 2016-07-23

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...