Розділ 8. М ЕТА Й ЗАВДАННЯ СЛУЖИТЕЛІВ

Мета  й завдання служителів. Перелічивши служителів Церкви, Павло говорить про мету, до якої вони повинні прагнути й про те, що вони повинні робити. Ціль їх полягає в здійсненні в повному ретельному спорядженні святих, тобто членів Церкви. Зроблений по-гречески катартисмон - цікаве слово й походить від дієслова катартицейн яке вживається в медицині, коли треба вправити зламані члени або вивихнуті суглоби. У політику воно означає встановити мир між опозиційними фракціями (у парламенті) для забезпечення роботи уряду. У Новому Завіті це дієслово вживається в значенні лагодити мережі й виправити людину, що впала в гріх, щоб він міг знову бути прийнятим у церковне братерство. Ідея цього слова - привести об'єкт у належний стан. Таким чином, церковні служителі повинні піклуватися про те, щоб члени братерства були належним чином навчені, і спрямовані, щоб про їх так піклувалися, щоб і заблудших шукали й знаходили, і щоб вони знову стали гідними членами братерства. Їх мета спрямована на те, щоб справа служіння могло йти далі. Для служіння Павло вжив слово диакониа, в основі якого лежить ідея практичного служіння. Церковні служителі не повинні займатися тільки питаннями богослов'я й церковного права; вони повинні стежити за продовженням практичного служіння бідних і самотніх людей Божиих. Служителям доручено стежити за розвитком тіла Христова. Їхня праця завжди повинена бути творчою , а не руйнівною. Ціль їхньої роботи не в створенні неприємностей, а в тім, щоб проблеми були б дозволені, і єдність духу в союзі миру зміцнили б структуру Церкви. Але в служителів Церкви є й більше значні цілі. Вищенаведені цілі - їхні найближчі завдання. Але крім них вони намагаються досягти зробленої єдності членів Церкви. Вони не повинні заохочувати створення партій у Церкві й не робити нічого, що викликало б розбіжності в ній. Наставлянням і прикладом вони щодня намагаються зблизити членів Церкви в більше тісну єдність. Їх ціль - зроблений вік членів Церкви. Церква не може задовольнятися тим, що її члени ведуть благопристойний спосіб життя, а щоб вони стали зразками зробленої християнської зрілості. Отже, Павло закінчує незрівнянною великою метою. Церква прагне до того, щоб її члени стали такими, щоб їх можна було з мірою повноти Христа, щоб створити братів і сестер, які відбивали б Ісуса Христа. Один раз під час Кримської війни Флоренс Найтингейл проходила вночі по лікарняній палаті. Вона зупинилася й схилилася над постіллю важко пораненого солдата. Коли вона подивилася вниз, поранений глянув на неї й сказав: "Ви для мене - Христос". Святого визначили як того, "у кому живе Христос". От ким повинні бути щирі члени Церкви. [15]

Основне служіння здійснюють не ті, хто згаданий а ті, кого вони підготовляють. Досвідчені наставники допомагають кожному віруючому знайти своє власне покликання, яким він може принести користь всій Церкві. Павло використовує тепер аналогію з людським тілом. Віруючі одержують дарунки не для того, щоб користуватися ними одноосібно, для власного повчання. Павло охоплює своїм баченням всіх християн Пішовши далеко вперед у своєму збагненні глибин Христових, він прагне до такого пізнання Сина Божого, до такої зрілості, які будуть йому дані, лише коли всі інші віруючі досягнуть того ж.

ВИСНОВКИ

У концепції церкви як Божого народу підкреслюється Божа ініціатива у виборі людей. Відповідно до Старого Завіту, Бог не прийняв в, Свою родину якийсь уже існуючий народ, а фактично створив народ для Себе. Він обрав Авраама й через нього викликав до життя народ Ізраїля. У Новому Завіті концепція Божого народу розширилася, й у церкву, входять уже не тільки юдеї, але і язичники.

Якщо в Старому Завіті Божим народом була нація Ізраїлю, у Новому Завіті членство в Божому народі вже не визначається національною приналежністю: "Тому що не всі ті Ізраїльтяни, які від Ізраїлю" (Рим. 9:6). Божий народ тепер відрізняє входження в Божий Завіт, він складається з тих, "яких, Він призвав не тільки з Юдеїв, але й з язичників"

Для Ізраїлю завітом був Авраамов завіт, для церкви - це завіт, установлений Христом і ви - тіло Христове, а порізно - члени (1 Кор. 12:27).Образом тіла Христового підкреслюється також зв'язок церкви як співтовариства віруючих із Христом. Будучи тілом Христа, церква - продовження й розвиток Його служіння. При вираженні цієї думки не слід заходити занадто далеко й важати церкву буквальним втіленням Христа, тому що це, по суті, веде до пантеїзму. Замість цього нам треба звернутися до Великого Доручення Христа. Указавши, що Йому дана всяка влада на небі й на землі. Петро говорить про віруючих як про "будинок духовний" (1 Пет. 2:5). Перебуваючи в церкві, Святий Дух передає їй Своє життя. Якості, властиві Його природі й названі "плодом Духа", присутні й у церкві: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, помірність (Гал. 5:22-23). Наявність цих якостей указує на роботу Святого Духа й у певному змісті на дійсність церкви. Саме Святий Дух надає церкві силу: Він наставляє їх: "Отже йдіть, навчіть всі народи". У Діях. 1:8 Він говорить: "Але ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий, і будете Мені свідками в Єрусалимі й у всієї Юдеї й Самарії й навіть до краю землі". Це були останні слова Ісуса учням. Тим самим вони одержали право йти й учити всі народи. Далі, Ісус обіцяв учням, що на них зійде Святий Дух і що вони приймуть силу. Таким чином, вони отримали дозвіл і здатність для виконання покладеної на них завдання. Більше того, Він завірив їх, що вони будуть не одні. Хоча тілесно Він ішов від них, духовно Він буде залишатися з ними довіку (Мф. 28:20). Зверніть увагу й на масштаби доручення.

Церква зобов'язана вчити Божій істинні, розкритої у Священному Писанні, а тим самим мається на увазі, що вона сама повинна зростати в розумінні цього відкриття. Таким чином, на церкву покладають дослідницькі задачі-завдання. Вони здійснюються фахівцями, що володіють особливими дарунками в цих питаннях. Але церква повинна вивчати не тільки особливе Боже відкриття, але й загальне відкриття, а також взаємозв'язок між ними. Проповідь - ще один засіб, що християнська церква використає із самого початку свого існування. Під пророцтвом, про яке мова йде в 1 Кор. 14, Павло, ймовірно, має на увазі проповідь. Ще одна функція церкви - проведення богослужінь. У той час як повчання спрямоване на віруючим і має на меті їхній духовний ріст, при богослужінні увага зосереджує на Господеві. Члени ранньої церкви регулярно збиралися для поклоніння, до цього призивав й апостол Павло.

     Якщо ми хочемо зрозуміти пророків, ми повинні завжди пам'ятати, що вони були у своєму розумі, органічно богодухновенным і мали певне поняття про зміст своїх пророцтв. Якщо ми врахуємо ці біблійні навчання, то наше розуміння пророчого Писання набагато поглибиться. Іншими словами пророк може бути людиною, що і пророкує й проголошує. У Біблії пророки дійсно займалися й тим й іншим. Вони говорили про майбутнє, але вони також і проповідували про теперішній час. Основний термін "пророк" указує на різні функції, які виконувалися пророками. Коли ми читаємо Старий завіт, ми бачимо, що пророча посада містила в собі різні функцій. Коли ми читаємо Старий Завіт єврейською мовою, стає ясно що слово "нави" мало ще більш широке значення. Грецьке слово "профетейс" - термін, використаний для перекладу єврейського "нави". У родинних мовах Близького Сходу "нави" означає покликана людина. Це дуже гнучкий термін, що вказує на те, що пророк був покликаний Богом. Вони мали унікальний доступ до того, що відбувалося на небесах. Вони чули голос Бога. вони були свідками діалогів між Богом й ангелами. Іноді пророки самі розмовляли з Богом.

    Інший елемент служіння євангелиста - це подорожування. Спочатку ми бачимо Пилипа в Самарії, потім на дорозі в Газі, і пізніше в Азоті, де він "проходячи, благовествовал всім містам". Ефективність служіння євангеліста полягає не просто в стилі його проповіді, але в наявності сили Духа Святого. Служіння євангелиста схоже на служіння апостола, але відрізняється від нього тим, що євангелист зосереджує на проповіді грішникам, а апостол на відкритті нової церкви. Помітьте, що хоча Павло заснував багато церков, не згадується, що Пилип відкрив хоч одну.

Євангелісти. Це були мандрівні проповідники. Їх можна порівнювати з нашими місіонерами.

    Пресвітери (від греч. presbuteros) - це люди, яким довірено піклуватися про церкву.