Сталінська колективізація та її етапи.

Тема: Суцільна колективізація в Україні.

Агітаційні плакати того час

План

1. Сталінська колективізація та її етапи.

2. Доля приватних сільських господарів та їх господарств

а) Зміна ставлення радянської держави до заможного селянства;

б) «Ліквідація куркульства як класу».

3. Результати та наслідки колективізації.

Результати та наслідки колективізації.

Головними результатами та наслідками колективізації були:

· держава отримала хліб і вже не залежала від індивідуальних господарств у хлібозаготівлі;

· держава отримала кошти для індустріалізації;

· село втратило третину робочої сили;

· завершення одержавлення економіки;

· ліквідація індивідуального приватного господарства;

· злам устоїв селянського життя;

· формування нової системи господарювання на селі;

· відчуження засобів праці та її результатів від самого робітника;

· занепад сільського господарства;

· Голодомор 1932 – 1933 років.

Колективізація селянських господарств була найскладнішим етапом у створенні командної економіки. Щоб здійснити суцільну колективізацію, держава знищила найзаможніший прошарок селян. Голодомор 1932—1933 рр. закорінив у свідомість селянства соціальний страх і політичну апатію. Колгоспний лад становив економічний фун­дамент командної економіки, позбавляючи селян власності на засоби виробництва.

Головним результатом колективізації став здійснений індустріаль­ний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насиль­ницького розкуркулення й голодомору, втратою селянами відчуття господаря, тривалою деградацією й дезорганізацією сільського гос­подарства.

Плакати періоду колективізації.

Тема: Суцільна колективізація в Україні.

Агітаційні плакати того час

План

1. Сталінська колективізація та її етапи.

2. Доля приватних сільських господарів та їх господарств

а) Зміна ставлення радянської держави до заможного селянства;

б) «Ліквідація куркульства як класу».

3. Результати та наслідки колективізації.

Сталінська колективізація та її етапи.

Колективізація – створення колективних сільськогосподарських господарств, яке призвело до відчуження селян від власності на землю і від результатів своєї праці. Рішення про проведення колективізації було прийнято на ХV з’їзді ВКП(б).

Метою проведення колективізації в країні було:

· забезпечення міста коштами на потреби індустріалізації.

· ліквідація «аграрного перенаселення».

· поширення контролю держави за приватним сектором сільського господарства.

· ліквідація куркульства як класу.

· збільшення товарності сільського господарства.

Спочатку радянське керівництво планувало провести колективізацію в період з 1929 по 1937 роки. Але взявши курс на модернізацію країни керівництво зіткнулося з цілою низкою проблем. Найважливішими з них були нестача коштів, сировини і робочих рук.

Одним з наслідків індустріалізації було стрімке збільшення міського населення(з 1926 по 1930 роки воно подвоїлось). Отже різко зросла потреба в продовольчих товарах для населення, а також в продажі зерна за кордон для субсидування індустріалізації.

Єдиним постачальником всього цього було селянство, що становило все ще більшість населення. В таких умовах селянин-власник ставав для влади дуже незручною фігурою. Держава не мала змоги проводити індустріалізацію маючи справу з мільйонами незалежних хазяїв-одноосібників, які мало залежали від державних структур. Тому під виглядом турботи про селянина партія вирішила створити на селі контрольоване колективне господарство.

В сталінських планах селу відводилась роль не лише забезпечення продуктами харчування, а й постачальника сировини для промисловості і робочих рук. З іншого боку колективізація сприяла пролетаризації села, що зміцнювало соціальну базу пролетаріату – опори більшовицької влади.

Спочатку планувалося проводити колективізацію поступово, але вже в 1929 році на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) було взято курс на прискорену суцільну колективізацію. У січні 1930 року Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити до весни 1932 року.

Умовно можна виділити 4 етапи проведення колективізації:

І етап – 1929-1930 рр. – перетворення прискореної колективізації в комунізацію, що призвело до масового знищення селянами худоби та порчі реманенту. У 1928-29 роках в Україні було знищено 50% поголів’я худоби.

ІІ етап – 1930 р. — маневр сталінського керівництва з перекладенням відповідальності на місцеві партійні й радянські органи (стаття Й. Сталіна на початку березня 1930 р. «Запаморочення від успіхів», постанова ЦК ВКП(б) від 14 березня 1930 р. «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі»). Почався масовий вихід із колгоспів, але вже наприкінці 1930 р. боротьба з «перегинами» закінчилася, процес відтоку селян із колгоспів був призупинено. У 1930 р. вільну торгівлю фактично було заборонено, практично вся товарна продукція колгоспів йшла в розпоряджень держави. Колгоспники, щоб вижити, могли розраховувати тільки на присадибні ділянки.

Відсутність матеріальної зацікавленості селян позначалася на продуктивності їхньої праці й призводила до занепаду сільського господарства в цілому.

ІІІ етап – 1931-1933 рр. — новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів. Щоб виправити становище, що уклалося після першої спроби загнати насильно селян до колгоспів, а також надати технічну допомогу колгоспам, держава починає створювати машинно-тракторні станції (МТС). І хоча їх мережа швидко зростала, наприкінці 1932 р. діяло лише 592 станції, які обслуговували тільки половину колгоспів республіки, і то, переважно, великих. Решта колгоспів могла розраховувати тільки на власні сили. Не задовольняла і якість цих тракторів. Так, восени 1932 р. у Дніпропетровській області працювало 90 % тракторів.

Примусова праця в колгоспах була низькопродуктивною. Колгоспникам нараховувалися трудодні, але на них вони нічого не отримували, оскільки практично все вироблене в господарстві йшло в рахунок поставок державі. Продовжувала діяти продрозкладка. Становище селян було злиденним. За результатами хлібозаготівельної кампанії 1932 р., запасів продовольства в селі не залишалося. До цього додавалося невміле керівництво, яке давало розпорядження, де і що сіяти. Не дивно, що селяни вдалися до саботажу хлібозаготівель. Ці фактори вкрай негативно позначилися на рівні продуктивності праці селян та призвели до деградації сільськогосподарського виробництва. Щоб провчити селянство, сталінське керівництво вдалося до терору голодом (голодомор 1932 —1933 рр.). Як наслідок було зламано опір селянства і до кінця 1933 р. було, в основному, завершено колективізацію в Україні (колективізовано 70 % дворів).

ІV етап – 1934-1937 рр. — завершальний етап колективізації. У 1933 Сталін відмовляється від прискорених темпів колективізації. Це було викликано, звичайно, не гуманними цілями. Необхідно було рятувати посівну кампанію 1933 р. після страшенного голодомору.

Постановок РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами» скасо­вувалася продрозкладка. Лишки можна було продавати на ринку, що дещо стимулювало працю людей. Разом із матеріальною зацікавленістю запроваджувалися й «особ­ливі» методи керівництва. Були створені політичні відділи МТС і радгоспів. Оскільки їх влада була необмеженою, то часто вона вико­ристовувалася для репресій. Із метою підвищення персональної відповідальності за вирощування врожаю створювалися бригади з пос­тійним складом працюючих.

У квітні 1933 р. надійшло розпорядження про передачу селянам частини стратегічних запасів хліба. До роботи на селі залучалися студенти, жителі міст, військові частини. У безлюдні села України переселялися селяни з Росії.

У 1935 р. на Донеччині з ініціативи бригадира Старобешівської МТС П.Ангеліної виникло змагання тракторних бригад. У цей же час ланкова буряковод М. Демченко з Черкаської області взяла зобов'язання виростити 500 центнерів цукрових буряків із гектара, що поклало початок всесоюзному змаганню п'ятисотенниць.

Зміцнювалася матеріально-технічна база колгоспів. У 1938 р. МТС обслуговували вже понад 97 % колгоспів. Усе це привело до збіль­шення хлібопоставок в Україні (з 317 млн. пудів в 1933 р. до 496 млн. пудів у 1937 р.). Більшість господарств почали заводити підсобне виробництво — птахівництво, бджільництво, садівництво. У 1937 р. колгоспи мали 96,1 % посівних площ.