Де похований письменник? Хто спроектував пам’ятник на могилі Багряного? Який напис викарбувано поруч з барельєфом?

«Друже мій любий!

Прошу, не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині – це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом, бо слово „поет“ скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантюрник, ледар … Не іменуй же мене поетом, друже мій! Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі …»

Цих нищівних характеристик представників „пролетарського мистецтва“ Радянської Країни, поданих у вступі до поеми „Аве Марія“ у формі уявного листа до друга, не могли пробачити можновладці 22-річному початківцю

Іванові Багряному. І почалося „ходіння по лінії найбільшого опору“, по лезу бритви чоловіка, який за спогадами сучасників „був необережний у висловах“, „базікав“, „молов язиком“.

Літературою Іван Павлович почав займатися дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші він почав писати ще в російській церковно-приходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які його злісно називали «мазепинцем», бо він рахував в арифметиці не так, як вони веліли. І от під впливом байок Глібова і «Катерини» Шевченка, які він дістав нелегально, почав писати войовничі вірші в другому класі, восьмирічним хлоп’ям, в 1915 році.

У 1916 – 1919 роках був редактором шкільного журналу «Надія», що виходив українською мовою у місті Охтирка, де він продовжував освіту у Вищій початковій школі.

Перші твори письменника з’явилися 1926 року в журналах «Глобус» та «Життя й революція», де вперше виринає псевдонім Іван Багряний. У київському журналі «Глобус» було видрукувано його перший вірш «В місто». У цей час пориває з «ПЛУГом» і вступає до «МАРСу», до якої входили письменники «непролетарські». Його приятелями були Микола Хвильовий, Остап Вишня, М.Куліш, М.Яловий, О.Досвітній.

Згодом вийшли збірка віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія» і «Аве Марія».

У поемі «Монголія» він показав жалюгідне становище далекої східної країни у контрасті з її величним минулим.

«Аве Марія» - це гімн бунтарству і заперечення духовного рабства. Обидві поеми містили досить прозорі натяки на тогочасну дійсність, і саме неординарний характер творчості молодого поета, як і його незалежна вдача та належність до запідозреної в нелояльності літературної спілки «МАРС», привернули увагу чекістів. А в тім, під підозрою була вся українська інтелігенція.

1928 – 1930 роки – це зоряний час Багряного-письменника: виходять друком поеми «Батіг», «Вандея», «Собачий бенкет», «Гутенгберг», епопея «Калита», виразно заявляє він про себе й у царині прози: журнал «Всесвіт» опублікував два його оповідання «В сутінках» та «З оповідань старого рибалки».

У 1930 році харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики – «Скельку» було конфісковано. Наступного року з’явилась стаття О.Правдюка «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного Багряного. Після цієї статті твори письменника було вилучено з бібліотек і книжкових крамниць.

У 1932 році Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В.Поліщука і О.Слісаренка «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці…», засуджений на 5 років концтаборів БАМЛагу (Байкало-амурский лагерь).

Його звинувачували в тому, що він хотів, насамперед, працювати для української культури, критикував національну політику СРСР, закликав українців орієнтуватися у своєму культурному розвитку на Європу, а не на Москву.

Арешт і засудження не паралізували вольової вдачі І.Багряного. Він не став заляканою безмовною жертвою, а вів ідеологічний і психологічний двобій зі слугами Системи.

У 1936 році І.Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у харківській в’язниці два роки й сім місяців.

З початком війни – нові випробування. Опинившись на окупованій території, письменник намагається віддатися національно-культурній роботі, але, пересвідчившись, що фашистське «визволення» - це геноцид українського народу, пробує знайти своє місце в УПА серед бандерівців.

1940 року з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції 1942 року мав бути розстріляний, але випадково врятувався.

Багряного сприймаємо як опозиціонера від літератури, його поезія – емоційно розкута, експресивна, напоєна народним мелосом, «заправлена» їдкою іронією й сарказмом.

У 1944 році І.Багряний розійшовся у поглядах із керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом – до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. З 1946 року переходить на легальне становище, живе у таборі для переміщених осіб, а далі наймає приватне житло у місці Новий Ульм. Завдяки І.Багряному це місце перетворюється на центр українського культурного відродження, демократично-визвольного руху.

Багряний веде в цей час активне творче і політичне життя: заснував газету «Українські вісті», яка, за його словами, була «трибуною нової

з-підрадянської робітничо-селянської еміграції, бідної матеріально, але сильної духом» (це видання залишається й досі однією з найкомпетентніших газет діаспори, організував МУР) став ініціатором створення, а згодом лідером Української Революційно-Демократичної Партії.

При газеті «Українські вісті» почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з’являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою.

Емігрувавши на захід, письменник не міг забрати сім’ю, яка залишилася в Радянському Союзі. У Німеччині він після війни одружується вдруге, з українкою Галиною Тригуб, яка стала йому доброю порадницею, найвірнішою опорою «в цій страшній людській пустелі». Сім’я ростила двох обдарованих дітей – Нестора та Роксолану.

Життя не милувало письменника і в еміграції. У Німеччині його не розуміли українці-емігранти, звинувачували в комуністичних переконаннях, бо у своїх статтях Багряний писав, що у боротьбі за незалежну демократичну Україну треба орієнтуватися не на розхитування режиму ззовні, а на трудові та національно-свідомі елементи в самій УРСР. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників і селян, трудову інтелігенцію.