Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Загальна характеристика адміністративних реформ в зарубіжних країнах

 

Серед основних чинників, що справляють домінуючий вплив на хід сучасних перетворень адміністративно-управлінських систем національних держав, слід назвати такі:

• загальносвітова інформаційно-комунікаційна революція як базовий фактор розвитку глобалізації;

• становлення глобальної економіки, поширення ринкової економічної моделі на всі регіони світу, зменшення можливостей держав контролювати внутрішні соціально-економічні процеси;

• розширення інституціалізованих арен політичної мобілізації, нагляду, ухвалення рішень, що перетинають національні політичні юрисдикції; стирання межі між зовнішньою і внутрішньою політикою держав, перспектива формування “глобальної держави”;

• стимулювання процесу демократизації світової спільноти, утвердження демократичних цінностей та інститутів у країнах з відмінними соціально-політичними традиціями та реаліями;

• зростання впливовості розмаїтого конгломерату нових суб’єктів влади – недержавних акторів, зокрема міжнародних організацій і режимів, регіональних утворень, неформальних центрів прийняття світогосподарських та політичних рішень, а також транснаціональних компаній, численних неурядових організацій, кримінальних структур, які частково чи повністю вислизають з-під контролю держави і виступають як чільні агенти змін та забезпечення суспільних послуг зі своїми, нерідко протилежними інтересам держави, імперативами діяльності;

- деформація територіального суверенітету націй-держав. Територіальні політичні громади (національні, регіональні та локальні) все тісніше вплетені в мережі транснаціональних, регіональних утворень та мережеву культуру в цілому;

- втрата національною державою монополії на реалізацію владних функцій, зсув у співвідношенні повноважень з національного на транснаціональний і субнаціональний рівні; взаємозв’язок держави та недержавних акторів стає менш владним та більш кооперативним.

Усі зазначені фактори сучасної динаміки державно-політичних форм є взаємопов’язаними та взаємозумовленими, діють разом та не можуть розглядатись ізольовано один від одного.

Глобальні процеси призводять до серйозних зрушень в організаційно-управлінських системах, трансформуючи не лише владні механізми, а й усю сучасну систему координат існування держави. Переосмислюється роль, структура, функції та авторитет держави. Починає проглядатись тенденція маргіналізації всього корпусу «легальної влади», національної публічної політики, її відчуження від вирішення низки ключових питань, підміна соціальної регуляції альтернативною системою, владою неформальною, транснаціональною, геоекономічною.

Під тиском глобалізації більш зримими стають дисфункції адміністративно-бюрократичної держави. Традиційна модель державного управління мала великий успіх і була впроваджена у більшості країн цивілізованого світу на індустріальному етапі розвитку суспільства. Побудована на засадах дихотомії політики / управління, ієрархічності, централізації, стабільності організацій та державної служби, безособовості, формалізації правил і процедур роботи, прямого постачання урядом товарів і послуг, бюрократична форма адміністрації мала свої переваги та досягнення, але її час, очевидно, закінчується.

Звичними стали звинувачення державного сектора в неефективності надання більшості суспільних послуг та й слово «бюрократія» сьогодні частіше розглядається як синонім неефективності.

В умовах становлення нових форм соціальної архітектоніки уряди багатьох країн вдались до розробки та впровадження програм масштабних реформ власних управлінських систем, намагаючись пристосуватись до стрімко змінюваного глобального політичного та економічного середовища, що функціонує через зв’язок наднаціональних інститутів, національних держав, регіональних і місцевих органів влади та неурядових організацій у межах загальної системи взаємодій і прийняття рішень.

Відомий дослідник Д. Кеттл навіть заявив, що в 80-х роках минулого сторіччя почався глобальний реформаторський рух у сфері державного управління. Про глобальність цього явища можна говорити в двоякому сенсі: по-перше, воно захопило більшість країн світу, причому дуже відмінних за формами держави; по-друге, спостерігається факт транснаціоналізації реформаційних процесів: поширення певної моделі (практики) державного управління поза межі національних кордонів та її застосування в країнах із різною траєкторією розвитку, не в останню чергу завдяки активним зусиллям Світового банку, Організації економічного співробітництва і розвитку та інших міжнародних організацій.

Всі ці напрями реформування державного управління у різних країнах світу в загальному прояві були спрямовані на заміну традиційних засобів і способів адміністрування (що базуються на правилах, авторитетові й повноваженнях влади) більш ринковими механізмами адміністративного впливу. Проте подібні системні перетворення не означають механічної заміни способів регулювання, адже існує низка сфер адміністративного управління (наприклад, сфери охорони здоров’я і безпеки), у яких неможливо цілковито покладатися на ринкові механізми.

Сьогодні термін «модернізація» стає досить популярним, але й досі відсутнє цілісне бачення цього процесу як в змістовному, так і операційному плані. Модернізація — це, перш за все, комплексний процес реформування існуючих та створення нових політичних, правових, економічних та суспільних інституцій, а також запозичення тих культурних норм, які відповідають кращим стандартам і цінностям розвинутих демократичних країн.

Cуть модернізації — оновлення або створення нових інституцій, що створюють умови для перетворення міжлюдських стосунків у сфері політичних, правових, економічних, суспільних відносин на сучасних засадах визнання принципів демократії, верховенства права та прав людини, ринкової економіки, соціальної держави, усталених міжнародних норм співіснування країн.

Важливим елементом такої модернізації є докорінна зміна формату спілкування держави та громадян. В цьому контексті ключовим завданням модернізації є забезпечення раціональної організації державних інститутів, в тому числі шляхом проведення адміністративної реформи. Вивчення досвіду проведення адміністративної реформи в інших країнах є важливим чинником для оцінки ефективності адміністративної реформи, яка проводиться в Україні.

Наприкінці XX - початку XXI ст. в значній частині держав здійснювалися і продовжують проводитися великомасштабні реформи, спрямовані на перетворення систем державного управління (в Австралії, Бразилії, Великобританії, Угорщини, Німеччини, Канаді, Китаї, Нідерландах, Новій Зеландії, Польщі, США, Фінляндії, Франції, Чилі, Південної Кореї , Японії та ін.)

Адміністративне реформування в усіх країнах світу визнано однією з найважливіших, постійно реалізовуються функцій держави, здійснюваної з метою модернізації всіх сутнісних та змістовних компонентів державного управління. Під адміністративною реформою слід розуміти перетворення виконавчих органів держави (органів управління) з метою створення єдиної системи органів виконавчої влади, покликаної забезпечити нові потреби держави і суспільства, що працює ефективно і оперативно.(1)

Адміністративні реформи у всіх країнах ґрунтуються на принципах доцільності, прагматизму, економічності, законності, відкритості та доступності інформації про діяльність державних органів.

Об'єктом адміністративних реформ можуть бути центральні, регіональні, місцеві органи виконавчої влади залежно від форми правління, встановленої в конкретній країні, та організації адміністративного управління.

Основними цілями будь-якої адміністративної реформи є вдосконалення реалізації наявних у державі законів, механізму застосування підзаконних актів, усунення перешкод у проведенні політики держави в ключових галузях і дублювання повноважень між окремими органам виконавчої влади.

Перераховані цілі адміністративних реформ зарубіжних країн дозволяють вирішувати наступні завдання:

 

- удосконалювати ефективність системи державного управління в умовах нових змін в державі;

- створити найбільш раціональну систему органів виконавчої влади, що охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства;

- забезпечити фінансовий контроль над бюджетними витратами в сфері діяльності виконавчої влади;

- залучити в державне управління найбільш кваліфікованих кадрів або створити оптимальні умови для підвищення кваліфікації працюючих державних службовців;

- оптимізувати інститут відповідальності державних службовців;

- підвищити довіру фізичних та юридичних осіб до діяльності держави та ін.

 

До ключових напрямків адміністративних реформ в зарубіжних країнах відносяться:

- визначення ролі держави в суспільстві;

- структуризація органів державного управління;

- визначення їх функціональної компетенції;

- підвищення ефективності та результативності діяльності державного апарату;

- управління державною службою;

- реформа фінансового управління;

- підзвітність і прозорість державного апарату

.

Здійснення адміністративних реформ в будь-яких країнах може базуватися на застосуванні зарубіжного досвіду, який позитивно зарекомендував себе в конкретній країні; вивченні останніх змін у власній державі протягом останніх 10-20 років; дослідженні найбільш «проблемних» сфер в управлінському механізмі; проведенні опитування громадян, збору статистики звернень громадян або порушень державної дисципліни і правопорядку.

Слід погодитися з думкою вчених, які стверджують, що в одних країнах адміністративні реформи характеризуються як радикальні (повна перебудова системи органів, «новий державний менеджеризм» - Австралія, Нова Зеландія, Великобританія), інші ж характеризуються більш вираженим прагматизмом і поступовістю - Німеччина, Фінляндія, Нідерланди. Держави з радикальними підходами і держави, що йдуть шляхом поступових реформ, виявляють бажання запозичити у приватного сектора моделі та методи управління (цілком або більш цілеспрямованими частинами).

 

Таке прагнення пов'язано з усвідомленням необхідності відмови в сучасних умовах від чисто бюрократичних принципів, форм і методів як основи державного управління.

Адміністративні реформи приймаються і реалізуються політичними елітами та державними службовцями (наприклад, у Великобританії, Новій Зеландії, Австралії) або розробляються політичною елітою і центральними державними органами, але проводяться починаючи з нижніх щаблів управління шляхом експериментів і різноманітних нововведень (наприклад, деякі аспекти адміністративних реформ в США, Німеччині, Фінляндії та ін.) У Канаді, наприклад, використовувалися обидва підходи. Ключовими факторами є структура держави, її політична система і конституційний порядок.

Необхідність проведення адміністративних реформ, на думку реформаторів, зумовлюється особливостями постіндустріального суспільства: процесами прискорення суспільного розвитку, технологічною революцією, наполегливістю споживачів, високим рівнем освіти працівників. Централізовані бюрократичні вертикалі виявилися нездатними вирішувати нові державні завдання. У зв'язку з цим у багатьох країнах переглядається роль міністерств у системі державного управління.

З кінця XIX ст.. міністерська система західних країн виявила обмеженість своїх можливостей в керівництві економікою і вирішенні соціальних проблем. Для допомоги міністерствам були створені функціональні децентралізовані установи - незалежні агентства в США, публічні корпорації у Великобританії, публічні установи у Франції і т.п. Децентралізовані структури отримували широкі управлінські повноваження і тому ставали суб'єктами публічного права, наприклад Федеральна торгова комісія в США. Але до задач децентралізованих установ входила і конкретна комерційна, господарська діяльність, тому вони діяли і як суб'єкти приватного права. Отримуючи повноваження, надані їм за законом, вони були вільні у виборі методів і форм своєї діяльності, відповідали перед державними органами лише за законність своїх дій. Вони не підпорядковувалися міністерствам у своїй поточній діяльності, але оцінювалися ними за кінцевими результатами(2)

Протягом усього XX ст. міністерства залишалися основними, а децентралізовані установи - допоміжними структурами державного апарату.

З середини XX ст. багато держав переглянули основні підходи до організації міністерств у зв'язку з ускладненням управлінських завдань і впровадженням в державне управління досягнень науково-технічної революції. Найбільш перспективним був визнаний не галузевий, а предметно-цільовий принцип організації центральних органів управління. В результаті для вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем (ефективного функціонування економіки, створення комфортного навколишнього середовища тощо) створювалися суперміністерства. Нові органи об'єднували роботу колишніх галузевих міністерств і тим самим заощаджували як фінансові, так і кадрові ресурси. Змінювалися функції міністерств: головними ставали координація і контроль, а не керівництво.

У завдання суперміністерства входив і контроль над законністю діяльності децентралізованих установ, які стали вдалою формою установ змішаної економіки. В одних країнах (наприклад, у Великобританії) децентралізовані структури успішно справлялися з керівництвом націоналізованими галузями; в інших (наприклад, у Франції) вони широко використовувалися для вирішення соціально-політичних конфліктів, але в переважній більшості країн вони стали головною сполучною ланкою між державою і приватним бізнесом.

Багатьом децентралізованим структурам держава делегує свої функції з регулювання суспільних процесів. В окремих сферах стихійно створені регулюючі організації настільки успішно справлялися із завданнями встановлення загальних правил ведення бізнесу, що держава стала лише санкціонувати вдало знайдені норми. Так, у США принципи добросовісної реклами були розроблені так званими комітетами пильності, створеними ще на початку XX ст. Пізніше вони були перетворені в бюро кращого бізнесу (Better Business Bureau). Оскільки їм вдалося створити ефективну систему контролю над рекламою, відпала необхідність приймати загальне федеральне законодавство про рекламу.

У країнах англосаксонської правової сім'ї (перш за все, у Великобританії, Австралії, Нової Зеландії) була створена трьохланкова система центрального управління: міністерства – відомства – децентралізовані структури. Міністерствам відведені функції стратегічного управління у відповідній сфері. Відомства, що укладають з міністерствами договори, покликані організовувати виконання конкретних програм. Децентралізовані структури, які можуть бути як державними, так і приватними установами, безпосередньо надають громадянам та юридичним особам публічні послуги. Таким чином, переглянувши міністерську систему, англосаксонські країни відмовилися від класичних централізованих вертикалей бюрократичного типу[1].

В даний час загальновизнано, що адміністративні традиції в англосаксонських країнах сприяють формуванню більш гнучких і результативних форм управління. Країни континентальної правової сім'ї в цілому проводять реформи такої ж спрямованості, але менш кардинальні по суті і більш консервативні за формою. Однак у всіх західних країнах формується система взаємного співробітництва централізованих та децентралізованих, державних і приватних установ, перерозподіляються їх ролі в рамках єдиної системи публічного управління.

Структурним реформам західних країн передував тривалий період змін у взаємозв'язках органів управління, суспільства і приватних осіб. Структурні реформи виявилися наступним етапом перетворень державного апарату після вдало проведених процедурних і функціональних реформ.

Спочатку Закон про адміністративну процедуру США, а потім і відповідні закони в європейських державах встановили обов'язки державних службовців перед громадянами, визначили загальні принципи та порядок розгляду адміністративних справ. Якщо раніше принцип анонімності державної служби вважалися основоположним, то з другої половини XX ст. діяльність державного апарату стає все більш відкритою(3).

Процедурні реформи змінюють статус державних службовців. Державним службовцям ставиться в обов'язок надання приватним особам інформації про хід розгляду адміністративних справ. Формуються правові інститути, що забезпечують оцінку праці державних службовців за новим критерієм - якістю надаваних населенню послуг.

Переглядається концепція державної служби, закріплюється принцип служіння суспільству. Розробляються механізми забезпечення відкритості державної служби та можливості контролю суспільства за діями державних службовців.

Удосконалюється робота адміністративних судів в одних країнах (Німеччина), систематизується і регламентується діяльність органів адміністративної юстиції - в інших (Великобританія).

В Україні структурні адміністративні реформи повинні були проходити в рамках глибокого комплексного реформування державного апарату. Але функціональні реформи апарату управління в даний час ще не реалізовані, а завдання проведення процедурних адміністративних реформ тільки ставляться.

Таким чином, наприкінці XX – початку XXI ст. в західних країнах вже визначилися основні умови ефективності структурних адміністративних реформ:

 

• комплексний характер, що враховує складність і взаємопов'язаність різних ланок і рівнів управління;

• передача багатьох управлінських функцій децентралізованим установам, ефективніше працюють з конкретними клієнтами на правах агента, який надає публічні послуги;

• перерозподіл управлінських функцій з урахуванням необхідності виділення рівня стратегічного керівництва сферою управлення.

 

Суть сукупного зарубіжного досвіду полягає в тому, що адміністративні реформи поставили за мету трансформацію філософії та культури державного управління у відповідність з культурою бізнесу.

 

. У всіх країнах, в яких проведено або продовжує проводитися адміністративна реформа, мова йде про впровадження в державний сектор духу

підприємливості, ініціативи, турботи про клієнта на противагу старій бюрократичній культурі управління.

Позитивні результати проведених адміністративних реформ у Великобританії, Греції, Італії, Японії та інших країнах свідчать про тісний взаємозв'язок і державну підтримку приватного сектора, наявності високопрофесійного, дисциплінованого, законослухняного державного апарату, скорочення чисельності держслужбовців і т.д.

Однак слід зазначити, що в багатьох зарубіжних країнах (наприклад, у Великобританії, Японії) залишаються невирішеними багато питань:

-державне управління та політика продовжують бути тісно пов'язаними між собою;

-в адміністративному управлінні залишається домінувати службова ієрархія; обмежені можливості використання ринкових механізмів для реформування державного управління та державної служби.

Методологічні основи адміністративних реформ будуть постійно змінюватися і вдосконалюватися з урахуванням розвитку зарубіжних країн.

Спільними підставами адміністративних реформ в 80-90 роки XX ст. були криза держави загального добробуту і зростаючий обсяг публічного сектора, нестійкість економічного і соціального розвитку, інтернаціоналізація і глобалізація процесів розвитку, зростання інформаційних потоків і технологій, різке падіння довіри з боку населення до держави і бюрократії, перехід до постматеріальних цінностей в культурі і способі життя.

Разом з практичними кроками по реформуванню державної адміністрації в цей час зростає розуміння необхідності посилити їх новими теоретичними підходами і аналізом інтернаціональної практики адміністративних перехідних процесів; проявляється все більше уваги до зміни ставлення практиків до адміністративної науки та до включення потенціалу науки в реформаторський процес. Змінюється також ставлення до емпіричних досліджень адміністративного процесу і до використання порівняльного методу.

Особливий вплив на цей процес інтернаціоналізації досліджень і практики реформування державного управління надають такі міжнародні організації, як Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), Міжнародний валютний фонд, Світовий банк.

Хоча досвід різних країн у сфері адміністративних реформ відрізняється за рядом ознак, але тим не менше він дає можливість сформулювати деякі загальні (певною мірою необхідні) характеристики змін, що проводяться, а значить, він дозволяє чіткіше позначити реформаторські принципи і тенденції.

Виникає питання чи є деякі загальні показники адміністративних реформ в західних країнах? Відмінності між чотирма групами країн і внутрішньо-групові диференціації змушують шукати своєрідність у стилі і структурах змін в державному управлінні.

Ряд досліджень свідчить про те, що при загальній спрямованості адміністративних реформ між групами країн і між країнами є багато відмінностей у ставленні до реформ, ступеня їх глибини і способах здійснення.

 

 

Безумовно слід відзначити відсутність певної загальної та одночасної хвилі в проведенні адміністративних реформ але, разом з тим чітко виявляються і деякі спільні риси, про це свідчать результати досліджень багатьох вчених з різних країн.

Вже той факт, що практично всі уряди пішли на часткову або більш радикальну перебудову системи управління публічним сектором, говорить про те, що адміністративні реформи виявилися загальною потребою, хоча і проводилися в різний час і з різною інтенсивністю.

Вони здійснювалися урядами, формованими політичними силами різного спрямування: консерваторами, лібералами, соціалістами.

У всіх країнах реформи перебували під впливом двох основних факторів – ринку і демократії. Про обґрунтованість реформ свідчить той факт, що адміністративні реформи ще не завершилися ні в одній країні, хоча вже завершується другий десяток років з того часу, як про них дізналося суспільство.

Більше того, є переконливі доводи, що адміністративні реформи перетворюються в постійний елемент державного управління в умовах нестабільного постіндустріального суспільства.

Потреба в проведенні адміністративних реформ ставала все більш нагальною в кінці 70-80-х років у зв'язку з низкою економічних, соціальних і політичних обставин. Найбільш очевидно вона виявилася в англосаксонських країнах, звідки в подальшому були запозичені багато теоретичних ідей та практичний досвід.

Насамперед потреба адміністративних змін визначалася економічними і соціальними причинами, які були зрозумілі консервативними урядами, які прийшли до влади в цей час у ряді західних країн. Мабуть, основною причиною виступив зростаючий тиск на державні витрати комбінації факторів соціального порядку, викликаних збільшенням числа пенсіонерів при катастрофічному зниженні економічно активного населення, зростанням безробіття і постійним зростанням споживчих очікувань населення не тільки щодо загальних стандартів життя, а й щодо стандартів громадських послуг, що надаються державою[2].

Хоча ці положення стосуються насамперед Великобританії, але і в інших країнах на перший план були висунуті економічні і соціальні питання, пов'язані з потребами населення та фінансовими, організаційними можливостями держави щодо їх задоволення. Зростаючий дефіцит державного бюджету в цих умовах змушував уряд йти на рішучі заходи щодо реформування державного управління з метою більш раціонального витрачання ресурсів і підвищення ефективності їх використання. Економічний підхід до державного управління та державної служби став домінантою політики їх реформування. У центр реформ було поставлено проблему ефективності у всіх її формах - економічної, соціальної, організаційної.

Необхідно зазначити, що термін “публічне управління” (англ. public management), який замінив термін “публічне адміністрування” (англ. public administration), вперше використовує англійський державний службовець Десмонд Кілінг у 1972 р. “Публічне управління – це пошук у найкращий спосіб використання ресурсів задля досягнення пріоритетних цілей державної політики” (визначення Кілінга). Поява нової форми управління у публічній сфері була спричинена потребою модернізувати організаційні структури і процедури, які вони використовують, для того, щоб усі інституції публічної сфери працювали краще. Публічне управління стосується ефективного функціонування всієї системи політичних інституцій. У літературі можна знайти багато різних визначень публічного адміністрування та публічного управління. У глосарії Програми розвитку ООН знаходиться твердження про те, що термін “публічне адміністрування” має два тісно пов'язаних значення:

1) цілісний державний апарат (політика, правила, процедури, системи, організаційні структури, персонал тощо), який фінансується за рахунок державного бюджету і відповідає за управління і координацію роботи виконавчої гілки влади та її взаємодію з іншими зацікавленими сторонами в державі, суспільстві та зовнішньому середовищі;

2) управління та реалізація різних урядових заходів, що пов’язані з виконанням законів, постанов та рішень уряду та управління, що пов’язане з наданням публічних послуг. Щодо терміна “публічне управління”, то Програма розвитку ООН послуговується визначенням, запропонованим американським ученим Джеєм М. Шавріцом у Міжнародній енциклопедії державної політики та адміністрування: “Публічне управління – це галузь практики та теорії, яка є ключовою для публічного адміністрування та зосереджена на внутрішній діяльності державних установ, зокрема на вирішенні таких управлінських питань, як контроль, керівництво, планування, організаційне забезпечення, забезпечення інформаційними технологіями, управління персоналом, та оцінка ефективності”.

Відповідно до теорії публічного управління діяльність уряду і неприбуткових організацій в деяких важливих питаннях є подібною до діяльності установ приватного сектора. Таким чином, одні й ті самі управлінські інструменти, що максимізують ефективність та результативність роботи, можуть використовуватись як у приватному, так і у публічному секторі. Належне публічне управління має бути сфокусоване на забезпечення спроможності задля досягнення результатів. Роль менеджерів у публічному секторі полягає у тому, щоб заохочувати працівників, а також представників широкої громадськості та окремих організацій, працювати разом для досягнення результатів, на які вони, можливо, мають незначний безпосередній вплив, зважаючи на децентралізацію влади[3].

Економічний підхід до адміністративних реформ виразився в понятті переходу від державного адміністрування до державного менеджменту, що спричинило за собою серйозні зміни в теорії та практиці державного управління. Хоча реформи шляхом державного менеджменту не всіма приймаються і, за оцінками деяких дослідників, наприклад Джеймса Томпсона, «не працюють» в США, проте в цілому в західних країнах явно домінують риторика менеджменту і такі ж засоби управління в публічній сфері.

Які ж основні цілі та напрямки адміністративних реформ в західних країнах? В цілому слід зазначити, що вони концентруються навколо наступних основних тем:

 

- Де має бути межа між громадським та приватним секторами?

- Де знаходяться межі між політикою і управлінням?

- Які існують власне обмеження на адміністративну свободу?

- Як повинні бути спроектовані громадські інститути, щоб вони могли відповідати на особливі потреби та інтереси культурних меншин?

- Який існує і який має бути баланс між централізацією і децентралізацією?

- Чи є найкращою структурна організація, коли один виконавець служить одному начальнику?

- Як можна ефективно скоординувати роботу безлічі формально автономних і функціонально незалежних організацій, які становлять громадський сектор?

- Як можна вимірювати ефективність діяльності суб’єктів владних повноважень?

- У чому полягає обов'язок і відповідальність державних службовців?[4]

 

Ці проблеми теорії і практики державного управління виступили на перший план і породили серйозну дискусію серед фахівців.

Було висунуто численні конкуруючі концептуальні схеми, але в центрі все ж залишався менеджеріальний підхід: глобальний тиск ефективності і продуктивності в громадському секторі є, можливо, найбільш вираженим у літературі з державного управління, кажуть Ерік Вельш і Вільсон Вонг. Цей підхід отримав найменування нового державного менеджменту, в основі якого лежать передумови теорії раціонального вибору та ринкових установок в цілому. Хоча є різні менеджеріальні підходи, але кожен з них знаходиться під впливом «менеджерістської ідеології», або «менеджеризму», заснованому на економічній науці.

Якщо охарактеризувати напрямки спільних змін в державному управлінні, які знайшли вираз в його менеджеріальній реформі в різних країнах, то всі вони можуть бути зведені до спроб введення ринкових механізмів, інститутів і настанов в організацію і діяльність сучасної держави.

Криза адміністративної держави, що виразилася у втраті керованості суспільними справами, неефективному використанні грошей платників податків, зниженні якості послуг населенню, зростанні бюрократизму і неповороткості при прийнятті рішень, різкому падінні довіри з боку населення до органів державної влади і державної служби, посилення дисфункціональсті в управлінні, корупції і т.д., призвела до перегляду ідеології державного управління та концепції держави.

Концепція адміністративної держави стала замінюватися концепцією ефективної держави.

Загальні менеджеріальні настанови на державне управління призвели до зміни ряду традиційних постулатів, що лежать в основі цієї сфери діяльності і організації.

 

По-перше, різко зросла увага до фінансового менеджменту в державній сфері. Адміністративні реформи були спрямовані на підвищення цінності суспільних грошей, економію державних фінансів і підвищення зацікавленості державних службовців та структур в їх зароблянні, а не просто витраті.

Те положення, коли кожна бюрократична організація прагнула отримати якомога більше грошей при формуванні державного бюджету, має бути замінено, за змістом нового державного менеджменту, на прагнення до економії державних ресурсів і їх зростання за рахунок підвищення ефективності та продуктивності діяльності державних інституцій[5].

 

По-друге, реформа була спрямована на підвищення значущості оцінки діяльності державних службовців, установ та організацій за отриманими результатами, а не лише через їх активність або кількість дій. Результативність, продуктивність управлінської діяльності спрямовується проти порожньої витрати часу, формальної активності, захопленням складанням різноманітних програм. При цьому результат включає в себе не тільки економію засобів досягнення цілей, але і якість послуг, що надаються населенню.

По-третє, реформа намагається змінити відношення між державним службовцем і людиною, яка звертається зі своїми проблемами до держави і має користуватися державними послугами.

Перш за все відзначається прагнення підвищити роль держави, її виконавчих структур. Надання послуг населенню, розвиток системи послуг, підвищення їх якості стає метою адміністративних реформ.

Слід зазначити, що економічний підхід до цієї проблеми ставить питання про рівень ефективності надання послуг державою в порівнянні з приватним сектором і про необхідність визначення меж експансії держави в сферу послуг. Далі, через орієнтацію на послуги та їх якість важливе значення надається відношенню до споживачів цих послуг як до клієнта, інтереси якого мають стояти на першому місці.

 

По-четверте, серйозній критиці піддається традиційний принцип монополії в організації та діяльності державних установ та організацій з надання низки послуг і виконання ряду функцій. Ця критика супроводжується переглядом відносини як приватного і публічного секторів, так і самої структури державних установ та організацій.

Адміністративна реформа спрямовується на впровадження в систему державного управління принципу конкуренції. Цей принцип використовується і при формуванні державної служби. Поряд з цим в державне управління вводяться і інші ринкові елементи, такі як контрактна система, тендер, маркетинг, реклама і ін.

 

По-п'яте, ринковий підхід до державного управління був спрямований проти бюрократичної ієрархічності в його організації. Тому реформування організації управління з боку держави включало в себе тенденції децентралізації та деконцентрації структур і функцій.

Плюралізація входить складовим елементом в адміністративні реформи і передбачає створення різноманітних агентств з відносно більшою свободою, ніж колишні структурні елементи державної організації. У зв'язку з цим змінюється відношення між різними рівнями управління: національним, середнім і місцевим. Значна увага приділяється розвитку місцевого самоврядування.

 

По-шосте, важливе значення в процесі реформи державного управління надається удосконаленню підзвітності та контролю за діяльністю державних структур, організацій та державних службовців при тому, що реформа спрямовується на підвищення свободи в їх діяльності.

У широкому сенсі проблема вирішується як формування нових відносин між державою і громадянським суспільством. Відносини з громадськістю перетворюються за змістом реформи в постійну функцію держави, її установ, організацій та службовців.

 

По-сьоме, адміністративна реформа включає в себе також перебудову механізму прийняття управлінських рішень і проведення політики держави шляхом підвищення ступеня гнучкості структур і функцій, розвитку їх адаптивної здатності реагування на середовище, яке постійно змінюється, виникнення інновативної культури та формування орієнтації на стратегію і політику, які постійно розвиваються.

В цілому реформа спрямована на зміну характеру і стилю управлінської діяльності відповідно до проблемами нестійкого розвитку, конкурентних відносин, ринкових орієнтирів і оцінок[6].

Моделі адміністративних реформ

В країнах Європи

Групування країн на основі деяких загальних характеристик культур та історичних особливостей може бути використана при вивченні рис адміністративних реформ, які проводяться в цих країнах. Незважаючи на диференціацію в середині самої групи, в групі країн реформи характеризуються єдністю щодо часу виникнення, інтенсивності і спрямованості.

Можна провести розмежування між цими групами країн за такими показниками:

- ступенем приватизації громадських послуг і функцій;

- рівнем впровадження ринкових елементів в державному управлінні;

- особливостям реорганізації структури державного управління;

- рівнем децентралізації і деконцентрації владних повноважень і функцій;

- змінами в положенні державних службовців.

 

Адміністративні реформи в англосаксонських країнах проводяться консервативними - принаймні в перший період (Великобританія, США; в Сполучених Штатах - найбільш активно з 1993 р. реформи проводяться демократами) - або лейбористським (Австралія, Нова Зеландія) урядами з початку 80-х років.

У Великобританії «менеджериальна революція» починається з 1979 р. серйозними змінами в громадському секторі, спрямованими консервативним урядом, який п

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-09

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...