Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Система підприємств по зберіганню зерна

З метою передачі зерна від товаровиробників до споживачів (переробні підприємства, реалізацію, на експорт) існує розвинута система підприємств по зберіганню зерна.

В залежності від міста, яке займає підприємство в переміщенні зерна від його виробництва до споживачів, підприємство умовно відносять до одної з трьох ланок (рис1.1.).

 

Рис.1.1. Схема призначення і взаємного зв’язку підприємств по зберіганню зерна

До І ланки відносять хлібоприймальні підприємства, які розташовані в районах виробництва зерна; до ІІ ланки – підприємства, які займають проміжне положення між виробництвом і використанням зерна – це базисні, перевалочні і фондові; до ІІІ ланки відносять підприємства, які розташовані в районах використання зерна – виробничі, портові і реалізаційні.

Хлібоприймальніпідприємства (заготзерно) приймають зерно від товаровиробників (фермерів, колективних господарств тощо), проводять його первинну обробку (очищення, сушіння), зберігають і відвантажують за призначенням. Приймають зерно переважно з автотранспорту, а відпускають на залізничний і водний транспорт підприємства ІІ і ІІІ ланки. Багато часу в роботі хлібоприймальних підприємств займають операції із насіннєвим зерном.

Базиснізерносховища призначені для зберігання оперативних тобто для текучого використання запасів зерна. Основні операції базисних зерносховищ – приймання зерна із залізничного і водного транспорту, його очищення і сушіння, довготривале зберігання і відвантаження на залізничний і водний транспорт.

На базисні зерносховища зерно поступає головним чином із хлібоприймальних, де воно вже пройшло первинну обробку. Але очищення і сушіння зерна на базисних зерносховищах є основними операціями, що пов’язано з необхідністю зберігати його на протязі тривалого часу. Базисні зерносховища готують крупні однорідні партії, які відповідають визначеним вимогам, що пов’язано з наступним використанням зерна: відвантаженням на експорт або на переробні підприємства. Базисні зерносховища відрізняються великою місткістю і потужністю обладнання. Розташовані вони на крупних вузлових залізничних станціях, на перетині залізничних і водних шляхів.

Перевалочнізерносховища призначені для перевантаження зерна з одного виду транспорту на інший, наприклад з водного на залізничний, із залізничного на водний, з вузької колії на широку та навпаки. Транспортне обладнання таких зерносховищ повинно мати високу продуктивність.

Фондовізерносховища (хлібні бази) призначені для зберігання державних зернових резервів на протязі 3-4 років. Тому вимоги до якості зерна є підвищеними. Цим пояснюється великий об’єм робіт на зерносховищах по очищенню, сушінню та іншим операціям, що пов’язані з поліпшенням якості зерна. Приймання і відпуск зерна пов’язані головним чином із залізничним та водним транспортом.

Виробничі зерносховища призначені для забезпечення сировиною переробних підприємств. Вони обслуговують млинзаводи, крупоцехи, комбікормові і крохмале-патокові заводи, олійні заводи тощо.

Виробничі зерносховища приймають зерно із залізничного і водного транспорту, поліпшують його якість і зберігають на протязі терміну, тривалість якого залежить від співвідношення ємності зерносховища та потужності підприємства, і відпускають зерно на переробку. Призначення обробки зерна в цьому випадку, крім загального для всіх типів зерносховищ, підготовка сировини до переробки і відповідності до вимог технології. Виробничі зерносховища повинні забезпечити підприємства сировиною на строк не менше 3-6 місяців. Потужність обладнання приймально-відпускних пристроїв зерносховища залежить від продуктивності переробного підприємства.

Портові зерносховища призначені для відвантаження зерна на морські судна. Вони виконують наступні операції: приймання зерна із залізничного і водного транспорту, підготовка експортних партій, порівняно не довготривале зберігання і відвантаження на водний транспорт. Очищення і сушіння зерна в цьому випадку носить характер допоміжних операцій. Для забезпечення в короткий термін приймання і відпуску зерна транспортне обладнання портових зерносховищ повинно мати високу продуктивність.

Реалізаційні зерносховища (бази) постачають зерно і продукти його переробки в торгівельну мережу, армію, підприємствам харчової промисловості. Вони приймають продукт із залізничного транспорту, зберігають їх, поліпшують якість і відпускають, головним чином на автотранспорт.

Базисно-перевалочні зерносховища об’єднують функції базисних і перевалочних. Цим вони зменшують недоліки, які є у проміжної 2 ланки. Майже всі типи зерносховищ 2 і 3 ланки розташовані в районах вирощування зерна і тому виконують також функції хлібоприймальних. Функції виробничих зерносховищ додатково виконують не лише хлібоприймальні, а і базисно-перевалочні та портові. Реалізаційні зерносховища виконують функції як хлібоприймальних, так і виробничих.

Суміщення функцій скорочує шлях зерна від виробництва до споживача, поліпшує використання зерносховищ і обладнання, збільшує продуктивність праці, зменшує витрати обігу.

Наявність і кількість зерна в державі на всіх етапах розвитку людства визначали її заможність. Сезонність виробництва зерна змушує створювати і зберігати його запаси для задоволення на протязі року потреб населення в хлібопродуктах, а тваринництва і птахівництва – в комбікормах.

Зберігалось зерно у відповідних сховищах, типи яких відповідають різним епохам розвитку людства.

Так, в часи Трипільської культури (кінець IV – початок ІІ тисячоліття до н.е.), яка була розташована на території теперішніх Київської і Кіровоградської областей України та Краснодарського краю Росії, зерно зберігали в посудинах висотою до 1 м. На території Ольвії – це територія правобережної України, в середині першого тисячоліття до н.е. для зберігання зерна використовували глибокі ями, в яких розташовували посудини із зерном. Вхід в такі ями закривали кам’яною плитою. На території Боспорського царства в районі теперішньої Керчі в період з VI віку до н.е. по IV вік н.е. зерно зберігали в ямах або у великих глиняних посудинах. Підземні сховища мали місце і в інших державах.

В період існування рабовласницького строю та феодалізму зерно зберігали в коморах, які будували з глини, дерева і каміння.

Починаючи з царювання Івана ІІІ (1462-1505 рр.), на Русі неодноразово робились спроби створити державні запаси зерна. Для ослаблення наслідків частих неврожаїв він зробив у всіх містах “житні двори” – склади для зберігання зерна, а також було створене спеціальне урядове утворення – “приказ”, який відповідав за організацію запасів зерна. В кінці XVI віку в Москві, яка стала крупним центром торгівлі зерном, почали будувати кам’яні зерносховища.

У 1601 році при царі Борисі Годунові почався страшний трирічний голод. Його наслідки заставили Годунова створити чотирьохрічний запас зерна, що викликало будівництво хлібних комор. Подальше покращення організації зернових запасів провів Петро І, який створив Провіантський приказ (1760 р), який відповідав за державні запаси хліба.

У 1765 р. в Росії було створено Вільне економічне товариство, метою якого біло збільшення доходів заможніх господарств. Товариство видавало також книжки, в яких опубліковували технічні новини. Так, у 1766 р. у статті Романа Воронцова було описано зерносховище закромного типу. У 1794 р. оберпровіантмейстер російської армії Енгельман розробив конструкцію цегляного силосного зерносховища з 24 силосами.

У 1803 р. Вільне економічне товариство провело конкурс на розробку зручного і дешевого устрою для сушіння і зберігання зерна. Там був представлений проект І.Воцеховича-Пусторецького, який передбачав продування повітрям зерна при його зберіганні.

Таким чином, зерно не лише зберігалось, а й поліпшувалась його якість в процесі зберігання, з’являються також окремі елементи механізації завантаження і розвантаження зерносховищ.

Перший елеватор було побудовано у 1860 р під керівництвом механіка Варшавсько-Віденської залізниці А. Лапанського при млині селища Зележинка Варшавської губернії. У 1880-1881 роки будують Миколаївський елеватор-перевантажувач, а також елеватор військового інтендантства в місті Пінськ.

В кінці XIX віку елеватори в Росії будували в основному залізничні компанії – Рязансько-Уральська, Владикавказька, Харківсько-Миколаївська та ін. В той же час будуються крупні портові елеватори: Петербургський, на морському каналі (1889 р.), Миколаївський (1893 р.), Новоросійський (1894 р.) та інші. Але темпи будівництва елеваторів не відповідали вимогам держави. Збільшуються диспропорції між збільшенням товарності сільського господарства і потребою в попередній обробці зерна і кількістю механізованих зерносховищ в державі. Так, у 1910 р. валовий збір зерна в Росії становив 80 млн. тонн, а кількість елеваторів становила 75 шт., загальна місткість яких була лише 300 тис. тонн.

Експорт зерна із Росії в 1861-1865 роках щорічно становив 1,3 млн. тонн, а в 1906-1910 рр. – 10 млн. тонн. Тому потрібно було впорядкувати будівництво елеваторів. Починаючи з 1911 року будівництво елеваторів проводив Державний банк Росії. В зв’язку з початком у 1917 році І світової війни будівництво елеваторів було призупинено. З 1912 року по 1918 рік було побудовано і введено в експлуатацію 47 елеваторів загальною місткістю 480 тис. тонн. Крім того, в стадії будівництва знаходилось понад 20 елеваторів загальною місткістю 230 тис. тонн.

За період І світової та громадської воєн значна частина елеваторів біла знищена і в державі залишилось лише 122 елеватора загальною місткістю 950 тис. тонн.

Разом з відновленням елеваторів, які були побудовані до революції 1917р., почалося будівництво складів і заготівельних елеваторів. Будувало елеватори АО “Хлібопродукт”. Перший елеватор було побудовано у 1924 році Е = 1000 т. Він мав 2 норії Q = 16 т/год кожна, 2 зерноочисні машини Q = 6-7 т/год. Зерно подавали і відвантажували із силосів самопливом. Але його приймальна здатність, місткість та продуктивність обладнання були низькими і тому елеваторів такого типу більше не будували.

Починаючи з 1925 року АО “Хлібопродукт” будує нові елеватори Е = 1000 т з двома норіями Q = 30 т/год і сепаратором №5.

У 1926-1927 рр. продовжується будівництво заготівельних елеваторів, збільшується їх ємкість і потужність приймальних устроїв.

У 1927 році почалося будівництво стрічкових елеваторів Е = 3500 т і гнучкою технологічною схемою.

В той час провідна роль у розвитку науки і техніки елеваторно-складського господарства належить професору Шумському Д.В., який у 1927 році перший теоретично обґрунтував і розробив метод розрахунку виробничих процесів, які використовуються на виробництві під назвою “Оперативний розрахунок елеваторів”.

Проектування елеваторів з 1927 року проводилось у всесоюзному АО “Хліббуд”, а з 1938 року в ДІ “Промзернопроект”, що дозволило узагальнити досвід будівництва елеваторів в державі і створити нові типи складів і елеваторів.

У 1930-1931 рр. – заготівельний елеватор типу ДЛ-66 Е = 5000 т з двома норіями Q = 66 т/год кожна, коморою, в який можна було приймати велику кількість зерна, що поступало гужовим і автомобільним транспортом.

У 1932 році цей елеватор удосконалюють і заміняють елеватором ДЛ-75, який залишається незмінним до 1937 року.

Разом з будівництвом заготівельних елеваторів з 1926 року почалось будівництво портових і виробничих елеваторів.

В 1926 році почалося будівництво крупного портового елеватора в Миколаєві Е = 41000 т з використанням найсучаснішої техніки;

1927 рік – виробничого елеватора в Ташкенті;

1928 рік – виробничого елеватора в Москві (млинкомбінат ім. Цюрупи);

1930 рік – портового елеватора П-6´500 Е = 50000 т.

В 1938-1940 рр. були розроблені типові проекти заготівельного елеватора Е = 5500+5500 т з двома норіями Q = 100 т/год кожна з відповідними устроями для приймання зерна.

В 1938 р розроблено новий тип елеватора при млині М-2´175 Е = 24000 т з двома норіями Q = 175 т/год кожна.

В період після Великої Вітчизняної війни з 1946 по 1950 р стояла задача відновлення і розвитку порушеного війною елеваторно-складського господарства за рахунок будівництва з місцевих матеріалів складів, як більш дешевих і простих зерносховищ. Водночас будувались елеватори, які розробив ДІ “Промзернопроект” : заготівельний Л-2´100 Е = 11000 т; виробничий М-2´100, М-3´100, М-2´175, М-3´175 єдиної конструкції з силосними корпусами Е = 8000 т в кожній секції; портові П-5´350 Е = 95000 т та інші.

У 1951-1968 рр.: хлібоприймальні елеватори Л-3´100 Е = 25000 т (1953 р), Л-4´175 Е = 50-100 тис. т (1955 р.), Л-3´175 Е = 50000 т (1956 р.), ЛВ-4´175 Е = 84000 т (1959-1961 рр.), в монолітному виконанні – ЛМ-4´100 Е = 12-24 тис. т та збірному виконанні ЛС - 3´175 Е = 12-24 тис. т (1964-1965 рр.); повнозбірні залізобетонні ЛС-6´100 і ЛС-4´175 Е = 20-50 тис. т; монолітні ЛМ-8´175 Е = 50-100 тис. т (1966-1968 рр.). Розроблені також проекти портових елеваторів П-5´350 Е=100-150 тис. т, базисно-перевалочних БП-4´175 Е = 100000 т, виробничих М-3´175 і М-3´100 в монолітному і збірному варіантах.

В Україні в поточний час налічується 695 хлібозаготівельних (у т.ч. 489 хлібоприймальних) підприємств загальною ємністю 29,9 млн. т для зерна і насіння олійних культур, що можуть прийняти за добу до 1,5 млн. т зерна

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-08

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...