Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Громадянин як суб'єкт господарювання. Особливості статусу благодійних та інших неприбуткових організацій у сфері господарювання

До суб'єктів господарювання належать фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. Це найпростіша форма підприємництва, що здійснюється від свого імені та на свій ризик громадянами, які відповідають за всі наслідки такої діяльності усім своїм майном, що належить їм на праві приватної власності і на яке відповідно до цивільного законодавства може бути звернено стягнення (перелік такого майна встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України).

Відповідно до ст. 128 ГКУ Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність: безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється; із залученням або без залучення найманої праці;самостійно або спільно з іншими особами.

Особливості статусу благодійних та інших неприбуткових організацій. Юридичні особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, благодійні товариства, благодійні установи тощо).

Відповідно до ст. 131 ГКУ юридичні особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо).

Благодійна організація - недержавна організація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності (ч. 2 ст. 131 ГКУ).

Правове становище благодійних організацій та основні напрямки благодійної діяльності, крім статті 131 ГКУ, регулюється Законом України "Про благодійну діяльність та благодійні організації". Частина 7 ст. 131 ГКУ містить посилання на закони України, що регулюють порядок діяльності й визначають особливості господарсько-правового статусу різноманітних неприбуткових організацій, правове становище яких не підлягає спеціальному регулюванню Господарським кодексом України: житлово-будівельних кооперативів, адвокатських об'єднань, об'єднань громадян, творчих спілок, релігійних організації, державних цільових фондів, бюджетних установ, асоціацій, спілок та інших утворень.

Відповідно до статті 12 Закону України "Про оплату праці" компенсація за роботу у святкові (неробочі), вихідні дні є обов'язковою для підприємств (установ, організацій) усіх форм власності і господарювання, в тому числі для закладів охорони здоров'я державної та комунальної форм власності.

Режим роботи (в т. ч. і вихідні дні) затверджує роботодавець або уповноважена ним особа за погодженням з профспілковим комітетом або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом в правилах внутрішнього розпорядку або графіках виходу на роботу.

Вихідні дні визначаються залежно від встановленого на підприємстві для відповідної категорії працівників режиму робочого часу.

При п'ятиденному робочому тижні працівникам надається два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні - один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні визначається графіком роботи підприємства (установи, організації), і як правило, надається підряд з загальним вихідним днем (ст. 67 КЗпП України).

Згідно зі статтею 72 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) робота у вихідний день може компенсуватися за згодою сторін наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі за правилами статті 107 цього Кодексу.

Спосіб компенсації роботи у вихідний день (надання іншого дня відпочинку чи підвищена оплата) визначається за угодою сторін трудового договору в наказі про залучення працівника до роботи у вихідний день.

Підвищеній оплаті у подвійному розмірі підлягає робота у вихідний день, якщо вона не компенсована наданням іншого дня відпочинку.

Робота у святкові та неробочі дні (стаття 73 КЗпП України) також підлягає компенсації відповідно до статті 107 КЗпП України.

Оплата праці за роботу у вихідний, святковий та неробочий день працівникам, які одержують місячний оклад, провадиться у розмірі одинарної годинної або денної ставки понад оклад, якщо робота у вихідний, святковий, неробочий день провадилася у межах місячної норми часу і в розмірі подвійної годинної або денної ставки понад оклад, якщо робота провадилась понад місячну норму. Оплата у зазначеному розмірі провадиться за години, фактично відпрацьовані у вихідний, святковий і неробочий день. При визначенні годинної ставки для оплати відпрацьованих годин у святкові, неробочі, вихідні дні місячний посадовий оклад працівника ділиться на місячну норму тривалості робочого часу, затверджену правилами внутрішнього трудового розпорядку для даного підрозділу (працівника).

На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку.

Ця норма статті 107 КЗпП України використовується у випадку, коли робота у святковий, неробочий день не включається до норми робочого часу.

Для працівників, які працюють за графіками і робота у святкові та неробочі (вихідні) дні включається до місячної норми робочого часу, оплата праці провадиться відповідно до норм зазначеної статті 107 КЗпП України, а саме - у розмірі одинарної годинної або денної ставки зверх окладу, але не може бути замінена іншим днем відпочинку, оскільки в такому випадку працівником не буде повністю відпрацьована встановлена йому норма робочого часу.

Договір найму є двостороннім та оплатним. Розмір та порядок оплати встановлюється або органами державної влади в централізованому порядку або органами місцевого самоврядування відповідно до Закону України "Про місцеві державні адміністрації", Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та інших нормативно-правових актів. Плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Коментар:

1. Центральним обов'язком наймача за договором найму житла у приватному житловому фонді та однією з його істотних умов є внесення плати за користування житлом. Мінімального або максимального розміру плати законом не встановлено (хоча сама по собі можливість встановлення максимального розміру плати існує згідно з нормою абзацу другого ч. 1 ст. 820 ЦК), відтак це питання вирішується виключно за угодою сторін.

2. Крім внесення плати за користування житлом, за договором на наймача може покладатися обов'язок сплачувати квартирну плату, а також плату за комунальні послуги. Витрати на квартирну плату, комунальні послуги не охоплюються платою за користування житлом, а сплачуються понад цю суму. Водночас у разі відсутності у договорі відповідної вказівки зазначені виплати продовжує здійснювати наймодавець як власник житла.

3. За ч. 3 ст. 162 ЖК строки внесення квартирної плати та плати за комунальні послуги визначаються за угодою сторін. Таке формулювання є невдалим, оскільки зазначені строки визначаються органами влади та самоврядування в імперативному порядку і вказуються у платіжних квитанціях. Сторони не мають можливості змінювати строки внесення квартирної плати та плати за комунальні послуги, вони можуть лише передбачити обов'язок наймача здійснювати відшкодування цих витрат, понесених наймодавцем. В останньому випадку вони мають передбачити строки відшкодування, а якщо вони не встановлені, слід вважати, що відшкодування сплачується наймодавцеві одночасно із здійсненням оплати за користування житлом.

4. Ні ЖК, ні ЦК не вимагають від сторін обов'язкового погодження строків внесення плати за користування житлом, які, відповідно, не можуть бути зараховані до числа істотних умов договору. Водночас на випадок відсутності погодження таких строків слід застосовувати правило, викладене в абзаці другому ч. 3 ст. 820 ЦК, за яким наймач зобов'язаний вносити плату щомісячно.

5. Систематичне невиконання наймачем зобов'язання щодо своєчасного та повного внесення плати за користування житлом породжує у наймодавця можливість розірвати договір і вимагати виселення наймача та усіх осіб, які проживають разом з ним у судовому порядку (ч. 4 ст. 168, ст. 169 ЖК). Згідно з ЦК підставою для розірвання договору за рішенням суду є невнесення наймачем плати за житло за шість місяців, якщо договором не встановлений більш тривалий строк, а при короткостроковому наймі (на строк менше одного року) - понад два рази (пункт 1 ч. 2 ст. 825 ЦК).

 

Квартирна плата - це плата за користування житловим приміщенням, що є предметом договору найму, яка обчислюється з урахуванням загальної площі квартири (одноквартирного) будинку. Комунальні послуги - це послуги, які надаються водо-, тепло-, газо-, електропостачальниками та іншими організаціями наймачам житлових приміщень за встановлену уповноваженими державними органами плату.

Для відшкодування наймачам та членам їхніх сімей витрат на оплату житла та комунальних послуг в Україні діє Програма житлових субсидій. Субсидія - це один із методів бюджетного регулювання, який передбачає виділення певної грошової суми на фінансування певних заходів. Житлова субсидія - це безготівкова допомога, яка надається державою малозабезпеченим сім'ям з метою відшкодування витрат на оплату житла та комунальних послуг, субсидія є безповоротною і її отримання не пов'язане і не тягне за собою зміни форми власності житла. Ці відносини регулюються Положенням про порядок призначення та надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 р. № 848. Призначення субсидій та контроль за їх цільовим використанням здійснюється управліннями праці та соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, структурними підрозділами з питань праці та соціального захисту населення виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх створення) рад. Ст. 5 Положення закріплює перелік підстав, за наявності яких субсидія не призначається.

Стаття 1. Завдання Сімейного кодексу України

 

1. Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів. 2. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Метою Сімейного кодексу є також забезпечення сімейного виховання, духовного та фізичного розвитку дитини. Для реалізації цієї мети Сімейний кодекс покладає на батьків обов'язок утримувати дитину (Глава 15), визначає особисті немайнові права дитини (Глава 13). В разі відсутності у дітей батьків, такі діти можуть бути усиновлені (Глава 18), взяті у прийомну сім'ю (Глава 201) або над такими дітьми може бути встановлений патронат (Глава

Удовий розгляд адміністративної справи. Судові рішення, порядок і строки їх оскарження. Перегляд рішень за нововиявленими та винятковими обставинами. Виконання судових рішень в адміністративних справах

Судовий розгляд справи провадиться шляхом послідовного вчинення судом і учасниками процесу комплексу процесуальних дій, що складають певні етапи: 1) підготовчий (ст. 124-134 КАСУ); 2) розгляд справи по суті (ст. 135,139, 140-149, 151 КАСУ); 3) судові дебати (ст. 152 КАСУ); 4) ухвалення і оголошення рішення (ст. 153,154,160,167 КАСУ).

Адміністративна справа має бути розглянута і вирішена протягом розумного строку, але не більше місяця з дня відкриття провадження у справі, якщо інше не встановлено КАСУ. Справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби розглядаються та вирішуються протягом розумного строку, але не більше двадцяти днів з дня відкриття провадження у справі (ч. 1 ст. 122). Судовий розгляд адміністративної справи здійснюється в судовому засіданні з викликом осіб, які беруть участь у справі, після закінчення підготовчого провадження. Особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності.

Судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови (ст. 158). Судове рішення, яким суд зупиняє чи закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право подати заяву про перегляд судових рішень в адміністративних справах після їх перегляду в касаційному порядку (ст. 236) упродовж трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, щодо якого заявлено клопотання про перегляд, або з дня ухвалення судового рішення (ст. 238).

Постанова або ухвала суду, що набрала законної сили, може бути переглянута у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 245). Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами в разі прийняття нових законів, інших нормативно-правових актів, якими скасовані закони та інші нормативно-правові акти, що діяли на час розгляду справи, не допускається, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність фізичної особи.

Особи, які брали участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, мають право подати заяву про перегляд судового рішення суду будь-якої інстанції, яке набрало законної сили, за ново-виявленими обставинами (ст. 246).

Заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами може бути подано протягом одного місяця після того, як особа, яка звертається до суду, дізналася або могла дізнатися про ці обставини. При цьому заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами з підстави, передбаченої п.1 частини другої ст. 245 КАСУ, може бути подана не пізніше ніж через три роки з дня набрання судовим рішенням законної сили. У разі якщо така заява подана до адміністративного суду після закінчення цього строку, адміністративний суд відмовляє у відкритті провадження за нововиявленими обставинами, незалежно від поважності причини пропуску цього строку (ст. 247).

Порядок виконання судових рішень в адміністративних справах визначено ст. 257 і Законом України "Про виконавче провадження". Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах, вирішує судця адміністративного суду одноособово, якщо інше не встановлено КАСУ. Виконавчий лист про стягнення судового збору надсилається судом до місцевих органів державної податкової служби. КАСУ передбачено можливість відстрочення і розстрочення виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення (ст. 263 КАСУ). Крім того, ст. 265 КАСУ передбачено поворот виконання судових рішень. Питання про поворот виконання судового рішення вирішує суд апеляційної чи касаційної інстанції, якщо, скасувавши судове рішення (визнавши його нечинним або таким, що втратило законну силу), він закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або відмовляє у задоволенні адміністративного позову чи задовольняє позовні вимоги у меншому розмірі.

Правове регулювання місцевих податків та зборів. Правова допомога в цих питаннях

Місцеві податки і збори - це обов'язкові платежі юридичних та фізичних осіб до місцевих бюджетів, які встановлюються відповідно до закону органами місцевого самоврядування (ст. 143 Конституції України). Перелік місцевих податків і зборів міститься у ст. 10 Податкового кодексу України від 02.12.2010 р. із змінами та доповненнями. Правове регулювання місцевих податків та зборів здійснюється на підставі ст.ст. 265-268 розділу XII (податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності; збір за місця для паркування транспортних засобів; туристичний збір), а також ст.ст. 291-300 глави 1 розділу XIV Податкового кодексу України (єдиний податок).

До 5 місцевих податків і зборів належать (ст. 10 Податкового кодексу України):

1) податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;

2) єдиний податок;

3) збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;

4) збір за місця для паркування транспортних засобів;

5) туристичний збір.

Місцеві податки та збори встановлюються відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених Податковим кодексом України, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

Місцеві ради обов'язково установлюють податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності. Також ці органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених Податковим кодексом України, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.

Установлення місцевих податків і зборів, не передбачених Податковим кодексом України, забороняється. Зарахування місцевих податків і зборів до бюджетів відповідного рівня здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України.

Справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, запроваджено з 1 січня 2013 року.

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-08

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...