Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Суб'єкти права власності на землю. їх права, обов'язки. Захист права власності на землю

Відповідно до ст. 80 Земельного Кодексу України (далі - ЗК) суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності (ст.ст. 81, 82 ЗК); б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності (ст. 83 ЗК); в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Суб'єктами права власності на землю можуть бути іноземні юридичні особи на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна (ч. 2. ст. 82 ЗК), іноземні держави (ст. 85 ЗК).

Поняття суб'єкта права власності як учасника відповідних відносин на землю тісно пов'язано з поняттями правоздатності та дієздатності.

Власники земельних ділянок мають право:а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати ЇЇ в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; г) споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі, споруди тощо. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом (ст. 90 ЗК).

Власники земельних ділянок зобов'язані:забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добро сусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон тощо. Законом може бути встановлено інші обов'язки власників земельних ділянок (ст. 91 ЗК).

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхами, передбаченими ст. 152 ЗК, ст. 16 ЦК. Власника не може бути позбавлено права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених ЗК та іншими законами України. У законодавчо встановлених випадках допускається викуп земельної ділянки для суспільних потреб, при цьому відшкодовується ЇЇ вартість.

Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатися у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати не передбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. Натомість ці органи несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою (ст. 154 ЗК).

. Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

2. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

3. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів. Стаття 5
Право на свободу та особисту недоторканність

2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

Стаття 6
Право на справедливий суд

Салов проти України» (Salov v Ukraine), 65518/01, 6 вересня 2005 року. 80. Суд повторює: для того, щоб встановити, чи можна суд вважа- ти «незалежним» відповідно до пункту 1 статті 6, необхідно, зокрема, звернути увагу на спосіб призначення його членів та строки їхніх повноважень, наявність гарантій проти зовніш- нього тиску та наявність зовнішніх ознак незалежності… 82. У цій справі важко розмежувати поняття неупередженості та незалежності, оскільки докази заявника щодо оскарження як незалежності, так і неупередженості суду базуються на одних і тих самих фактичних обставинах. Відповідно, Суд розгляда- тиме обидва питання разом… 86. Беручи до уваги вищезазначене зауваження щодо недостатніх юридичних та фінансових гарантій проти зовнішнього тиску на суддю, що розглядає справу, та, зокрема, з огляду на недо- статні гарантії щодо можливого тиску з боку голови облас- ного суду, обов’язковий характер вказівок президії обласного 229 C. СТАДІЯ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ суду та мову викладення відповідних процесуальних рішень, винесених під час судового розгляду, Суд вважає, що сумніви заявника щодо неупередженості судді Куйбишевського ра- йонного суду м. Донецька можна вважати об’єктивно виправ- даними. «Вітфілд і інші проти Сполученого Королівства»

«Салов проти України» (Salov v Ukraine), 65518/01, 6 вересня 2005 року. 92. … Суд вважає, що заявник не міг скористатися перевагами справедливого судового розгляду, оскільки національні суди не надали обґрунтованої відповіді, чому Куйбишевський ра- йонний суд м. Донецька спочатку не знайшов доказів засу- дження заявника за обвинуваченнями, йому інкримінованих, та 7 березня 2000 року повернув справу на додаткове розслі- дування, а 6 липня 2000 року визнав заявника винним у пере- шкоджанні здійсненню громадянами України своїх виборчих 432 C. СТАДІЯ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ прав. Брак обґрунтованого рішення суду завадила заявнику порушити ці питання на апеляційній стад

A. Доводи сторін

 

52.Скаржник скаржився на те, що він утримувався під вартою незаконно протягом 18 днів без будь-якої юридичної перевірки затримання. Це тривало з 1 листопада 1999 р., дня арешту заявника, до 17 листопада 1999 р., дня, коли Ворошиловський районний суд м. Донецька розглянув його скарги. Він скаржиться на порушення § 3 статті 5 Конвенції, відповідно до якої:

 

"Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту c пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд впродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в судове засідання".

 

Доводи Уряду

 

53. Уряд стверджував, що заявник утримувався під вартою згідно санкції прокурора. Він наполягав на тому, що прокурор, відповідно до застереження, зробленого Україною до статті 5 Конвенції, може вважатися "... іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу" (див. §§ 46 - 47 вище). В цій якості прокурор, який санкціонував затримання заявника, розглянув питання тримання заявника під вартою негайно. Уряд також наголошував, що санкція прокурора на арешт заявника підлягала суворому судовому контролю, який може ініціюватися, та ініціювався заявником. Судовий контроль, встановлений в українському законодавстві, полягає в тому, що скарга затриманого на санкцію на арешт повинна розглядатися негайно та в тому, що суд вирішує питання щодо звільнення затриманого. Відповідно, Уряд зробив висновок, що кримінально-процесуальне законодавство, чинне на час арешту заявника, повністю відповідало вимогам § 3 статті 5 Конвенції. В цьому зв'язку Уряд зробив висновок про відсутність порушення статті 5 Конвенції.

 

54. З огляду на вимогу статті 5 § 3 Конвенції негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, Уряд стверджував, що період, який передував розгляду питання затримання заявника, не був тривалим. Уряд зауважував, що відповідно до українського законодавства, скарга на санкцію на арешт може бути подана навіть у день його видачі. Далі зазначалося, що законодавство встановлює суворі часові рамки для розгляду скарг щодо арешту та що наданий час не є надмірним. Проте можливі затримки могли статися, якщо затриманий або його адвокат затримали подачу скарги на санкцію на арешт. Зокрема, Уряд зазначив, що 3 листопада 1999 р. прокурор санкціонував арешт заявника. Скарга на ці дії була датована 6 листопада 1999 р. та, згідно постанови суду, подана лише 10 листопада 1999 р. 17 листопада 1999 суд розглянув скаргу та підтвердив законність арешту. Він зауважив, що 8 листопада 1999 заявник подав клопотання про зміну адвоката, що призвело до затримки у розгляді його скарги.

 

55. Уряд зауважив, що затримка у поданні скарги на ордер на арешт сталася з вини заявника. Зокрема, апеляція була подана через 7 днів після ухвалення санкції. З огляду на вищезазначене, Уряд зробив висновок, що в цьому випадку порушення статті 5 Конвенції щодо невідкладності розгляду питання затримання заявника, не було.

 

Доводи заявника

 

56. Заявник стверджував, що згідно українського законодавства, прокурор належить до правоохоронних органів та ні в якому разі не може вважатися службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу. Зокрема, згідно ч. 1 статті 124 Конституції, судові функції в Україні здійснюються лише судами. Передавати судові функції іншим органам або посадовцям заборонено (див. § 38 вище). Відповідно, заявник прийшов до висновку, що в Україні прокурор не може вважатися особою, "якій закон надає право здійснювати судову владу". Єдиною функцією прокурора згідно статей 121 - 122 Конституції є підтримка державного обвинувачення в суді. Крім того, українські прокурори не були незалежними при розгляді кримінальних справ (він наводить як приклад рішення Huber v. Switzerland від 23 жовтня 1990 р., серія A, N 188, с. 18, ч. 42 та Niedbala v. Poland, заява N 27915/95, §§ 48 - 50, від 4 липня 2000 р.), оскільки вони були стороною обвинувачення у справі (тут він посилається на рішення Assenov and Others v. Bulgaria від 28 жовтня 1998 р., Reports of Judgements and Decisions 1998-VIII, с. 3298, § 146 та Nikolova v. Bulgaria, заява N 31195/96, §§ 49 - 50, ECHR 1999-II).

 

57. Заявник робить висновок, що його тримання під вартою було незаконним та що він не постав негайно перед суддею для перевірки його арешту та тримання під вартою. Він додав, що жодна з затримок не сталася з його вини.

 

B. Оцінка Суду

 

58. Суд спочатку зауважує, що звернення Уряду до застереження до § 3 статті 5 Конвенції не може прийнятися (див. "Салов проти України", ухвала щодо прийнятності від 27 квітня 2004 р., заява N 65518/01; щодо чинності застережень до статті 5 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Фалькович проти України" від 29 червня 2004 року, заява N 64200/00). Щодо доводів Уряду відносно статусу прокурора (див. § 53 вище), Суд відмічає, що згідно українського законодавства прокурор не може вважатися посадовою особою, "якій закон надає право здійснювати судову владу" в сенсі статті 5 § 3 Конвенції (див. "Меріт проти України", заява N 66561/01, §§ 62 - 63 від 30 березня 2004 р. та "Невмержицький проти України", наведений вище, § 125). Більш того, його статус не може дати гарантій проти будь-якого свавільного або невиправданого позбавлення волі (див. зазначене вище рішення у справі Niedbala, §§ 48 - 57), оскільки він не наділений рисами "незалежності" та "неупередженості" відповідно до статті 5 § 3 (див. рішення Schiesser v. Switzerland від 4 грудня 1979, серія A, N 34, стор. 12 - 17, §§ 27 - 41). Крім того, Прокуратура не тільки відноситься до виконавчої гілки влади в державі, вона одночасно здійснює слідчі функції та функцію обвинувачення у кримінальній справі та є стороною у цій справі. Тому Суд повторює свою позицію щодо статусу прокурора, який не може вважатися особою, "якій закон надає право здійснювати судову владу", та відхиляє доводи Уряду у цьому зв'язку.

 

59. Відповідно, Суд повинен розглянути, чи відповідає період часу, який сплинув перш ніж заявник постав перед суддею чи іншою особою в сенсі § 3 статті 5 Конвенції, вимогам цієї статті. У цьому зв'язку Суд зауважує, що заявник був затриманий міліцією 1 листопада 1999 р., проте питання його затримання не переглядалося судом до 17 листопада 1999 р., тобто протягом 16 днів після його арешту. Суд вважає, що пояснення Уряду щодо затримки перегляду питання про арешт заявника є несуттєвими, оскільки Уряд виходив з того, що перегляд судом затримання не є автоматичним, а що такий перегляд залежить від наявності скарги затриманої особи щодо законності її арешту (див. згадуване вище рішення у справі Niedbala, § 50). Навіть якщо припустити, що аргументи Уряду щодо відповідальності заявника за затримку в поданні скарги на арешт обґрунтовані, Суд, тим не менше, дотримується думки, що тримання заявника під вартою протягом семи днів без будь-якого судового контролю випадає з чітких часових меж, встановлених статтею 5 § 3 Конвенції (див. Brogan and Others v. The United Kingdom, рішення від 29 листопада 1988 р., серія A, N 145-В, стор. 30 - 35, §§ 55 - 62).

 

60.З огляду на вищенаведене, Суд приходить до висновку, що мало місце порушення статті 5 § 3 Конвенції.

 

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 § 1 КОНВЕНЦІЇ

61. Заявник скаржився на несправедливість кримінального провадження, порушеного проти нього. Він стверджував, зокрема, що національні суди не дотримувалися принципів верховенства права та правової певності, враховуючи той факт, що президія Донецького обласного суду скасувала остаточну та юридично обов'язкову постанову районного суду м. Донецька, відповідно до якої справу заявника було направлено на додаткове розслідування, тим самим піднімаючи питання законності первісного обвинувачення, пред'явленого проти заявника прокурором за частиною 2 статті 127 КК України. При цьому заявник посилався на статтю 6 § 1 Конвенції, яка у відповідній частині проголошує:

 

"Кожен... при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий судовий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом...".

 

A. Застосовність статті 6 § 1 Конвенції

В Україні принцип «non bis in idem» закріплено в ч. 1 ст. 61 «Конституції України» – «ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення». ч. 2, ст. 7 КК України передбачено: «якщо особи зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини».

ч. 2 ст. 7 КК України передбачено: «якщо особи зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини».

Частина 1, ст.19 КПК України – «ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили», містить конкретизацію принципу.

 

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-08

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...