Олсновні риси етапів формування краєзнавства в Україні

1 етап - стихійно-описовий- з X по XVIII ст.

- Першим географічно-краєзнавчим описом нашої батьківщини єукраїнський літопис «Повість врем'янних літ», який датує початок «руської землі» 860 роком. Є всі підстави вважати одного з його головних авторів — Нестора Літописця — першим вітчизняним географом і краєзнавцем.

- У Київському літописі вперше вжито назву «Україна» (1187р.), подано багато інформації про окремі землі і події, явища природи, рослинний і тваринний світ нашого краю, про його народ.

2 етап - початку (зародження) наукового краєзнавства - з XVIII ст. до середини XIX ст.

- Було здійснено комплексний опис більшості територіальних одиниць Російської імперії, зокрема й українських.

- В Україні сформувався ряд місцевих культурно-просвітницьких, у т.ч. етнографічних, центрів: Полтава, Одеса, Ніжин, Харків, провідним з яких згодом став останній.

3 етап — становлення українського краєзнавства — охоплює останню третину XIX ст. — початок XX ст.

- Було організовано етнографічно-статистичну експедицію Географічного товариства до Південно-Західного краю, тобто на всю Правобережну Україну. Керував експедицією видатний український етнограф, автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла України», географ-краєзнавець Павло Чубинський. Експедиція зібрала величезний краєзнавчий матеріал — 12 томів. під загальною назвою «Труды атнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край», 1872— 1878рр.

4 етап — певний застій у зв'язку з репресіями царизму щодо української мови і культури - з кінця XIX ст. до початку XX ст.

- Провідним центром українознавства на цьому етапі стає Львів. У 1868р. серед університетської молоді Галичини зароджується ідея створення товариства «Просвіта. 2 вересня 1968 р, розпорядженням Віденського Міністерства освіти дозволено заснування Товариства «Просвіта».

- М. Грушевський був одним з організаторів Української Видавничої Спілки(1899 р.) і Товариства Прихильників української науки й літератури (1904 р.), організував публічні університетські курси у Львові. У 1898 р. вийшов І том його монументальної праці «Історія України-Русі», доведеної в подальшому до 9 томів, що вийшли друком у Львові та Києві в 1889 - 1937 рр., видав «Ілюстровану історію України» (1904р.), «Історію української літератури» в 5 томах.

5 етап — розвиток історичного краєзнавства - початок XX ст. - початок XX ст.

- Цей етап тісно пов'язаний з іменем Івана Крип'якевича, учня М. Грушевського, який з 1905 р. до 1914 р. опублікував понад 20 праць, присвячених історії Галичини. Усього ж у творчій спадщині І. Крип'якевича близько 200 праць з історії нашого краю. Це був період комплектування й оформлення збірок про пам'ятки матеріальної і духовної культури регіонів, створення місцевих музеїв.

- Особливого розвитку набула діяльність Ф. К. Вовка, який видав 455 праць з найважливіших проблем етнографії, антропології, мистецтвознавства, фольклористики, і серед них перший узагальнюючий нарис «Етнографічні особливості українського народу». Учений-краєзнавець світового рівня Ф.К. Вовк був професором Сорбонського, Санкт-Петербурзького і Київського університетів.

6 етап - період «культурної революції» - 1920-1930 рр.

- Перші заходи радянської влади з українізації мали на меті розширити вживання української мови. Зросла кількість українців в урядових установах. Кампанія українізації охопила всі царини життя України. Найбільший вплив вона справила на освіту.

- Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник — голова комісаріату освіти з 1927 р, по 1933р. Працюючи з одержимою завзятістю, він домігся того, що в 1929р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою, 97 % українських дітей навчалися рідною мовою.

- Аналогічне відродження переживала україномовна преса. До 1927 р. українською мовою друкувалось більше як 50 % книжок, а в 1933р. з 426 газет 373 виходило рідною мовою.

- Бурхливо в 1920-ті рр. розвивався краєзнавчий рух. Успішно впроваджувались як наукові, так і громадські форми краєзнавства. Краєзнавство стає масовим. Краєзнавчий рух в Україні у 1920-ті рр. вели Київське товариство природознавців, Історичне товариство Нестора Літописця та Українське Наукове товариство. На кінець 1920-х рр. в Україні налічувалося 30 тис. краєзнавців, працювало 51 товариство, 658 гуртків краєзнавства.

- Систематичну роботу в галузі краєзнавства в Україні розпочато після Першої Всеукраїнської краєзнавчої наради (Харків, 1925р.), де було визначено напрям роботи та обрано перший Український комітет краєзнавства (УКК). Він керував роботою 32 регіональних краєзнавчих товариств. УКК мав свій друкований орган — журнал «Краєзнавство». За період 1927 - 1930 рр. вийшло 28 номерів.

- Питаннями вивчення культури і побуту населення України займалися різні комісії, кабінети, Музей антропології та етнології Ф. К. Вовка у Києві, етнографічні секції УКК. Слід відзначити також діяльність Етнографічного товариства (Київ, 1925 р.), яке після об'єднання у 1927 - 1928 рр. місцевих етнографічних гуртків перетворилося на Всеукраїнське етнографічне товариство.

- Краєзнавчими дослідженнями займалися науково-дослідні кафедри історико-географічного профілю. У Чернігові був створений Інститут краєзнавства — єдиний навчальний заклад у республіці такого профілю (діяв у 1924 - 1925 рр.). Упродовж 1924—1925 рр. функціонував Чернівецький інститут краєзнавства, що об'єднав зусилля багатьох українських дослідників Буковинського краю.

- Старанням багатьох галицьких краєзнавців (С. Старосольський, К. Паньківський) у жовтні 1924 р. у Львові було засновано Українське крайове краєзнавчо-туристичне товариство «Плай», яке працювало до 1939р. і мало філії у Перемишлі, Самборі, Стрию і Тернополі. Це товариство розгорнуло широку екскурсійну, видавничу і пропагандистську діяльність.

7 етап - період занепаду краєзнавства - 1929-1945.

- У.1929р. в Україні налічувалося 51 товариство та 658 гуртків у 32 округах республіки. І з цього ж року розпочалося репресивне нищення краєзнавчого руху й братовбивче цькування одними вченими-краєзнавцями інших прогресивних учених і цілих наукових шкіл — М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Багалія, М. Слабчека — українського краєзнавства.

- У роки Другої світової війни краєзнавчий рух на українських теренах був фактично припинений.

8 етап - період відродження краєзнавства - 1946-1990.

- По завершенню Другої світової війни (й остаточної інтеграції Галичини до складу Української РСР) Академія наук України виступила ініціатором відродження краєзнавчого руху.

- У 1947 р. у Києві було створено Український філіал Всесоюзного географічного товариства, відкрито його відділення в Чернівцях (1945 р.), Криму (1945 р.), Харкові (1946 р.), Львові (1947 р.), Одесі (1953 р.), Мелітополі (1955 р.), Луганську (1959 р.).

- У другій половині XX ст. значно пожвавилися етнографічні дослідження. Велика заслуга в цьому належить академіку М.Т. Рильському та члену-кореспонденту К.Г. Гуслистому, які своїми теоретичними працями та практичною діяльністю сприяли розгортанню етнографічних досліджень в Україні.

- Основними науковими етнологічними осередками у республіці стали Відділ етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії в Києві та Відділ етнографії Музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові (зараз це Львівський філіал Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського НАН України).

- У цей період українськими етнографами-краєзнавцями підготовлено ряд фундаментальних монографій, наприклад: «Украинцы» (1964р.), «Бойківщина: історико-етнографічні дослідження» (1983 р.), «Гуцульщина. Історико-етнографічні дослідження» (1967 р.), «Карпатский сборник» (1976 р.), «Этнография восточных славян» (1987 р.) тощо.

- З початку 1960-х рр. спостерігається помітне піднесення краєзнавчого руху, музейного будівництва. Створено ряд історико-етнографічних музеїв просто неба. Такі музеї почали діяти в Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Львові, Чернівцях, Києві. У 1966 р. у Львові в Шевченківському гаї був створенийМузей етнографії та народного промислу.

- У другій половині XX ст. відбувається процес диференціації наукового краєзнавства, особливої ваги стало набирати історичне краєзнавство. Зростає інтерес до історії міст і сіл, до охорони пам'яток історії та культури, створюється мережа громадських історико-краєзнавчих музеїв. Численна когорта талановитих українських науковців, працівників культури й освіти, краєзнавців-аматорів була залучена до написання фундаментальної «Історії міст і сіл Української РСР» у 26 томах.

- Масового характеру у 1960—1980 рр. набрало шкільне краєзнавство, туристично-краєзнавча робота школярів.

- Координації краєзнавчих досліджень значною мірою сприяло проведення протягом 1980-х рр. чотирьох Всеукраїнських краєзнавчих конференцій у Полтаві, Вінниці, Чернігові, Миколаєві, а також Першої Всесоюзної краєзнавчої конференції з історичного краєзнавства, яка відбулася в Полтаві. На основі їх практичних рекомендацій були розроблені комплексні плани краєзнавчих досліджень, для реалізації яких потрібно було об'єднати всі краєзнавчі сили України.

- Інститутом історії України Академії Наук було видано ряд фундаментальних краєзнавчих праць: «Памятники истории й культури Украинской УССР» (Київ, 1987) та «Історичне краєзнавство в Українській РСР» (Київ, 1989).

- Поряд із цим, на перешкоді повноцінному та об'єктивному розвитку краєзнавства стояли формалізм, заорганізованість класово-партійний підхід, командні методи управління культурою, наукою і освітою, підміна справжньої творчості і самодіяльності мас їх імітацією.

9 етап - період розвиток краєзнавства у незалежній Україні- 1946-1991.

- Після здобуття Україною державної незалежності краєзнавча робота в країні активізувалася. Знаковими науковими працями цього періоду стали монографії Р. В. Маньківської «Музейництво в Україні» (Київ, 2000), Л. В. Баженова «Історичне краєзнавство Правобережної України у XIX — на початку XX ст. Становлення. Історіографія. Бібліографія» (Хмельницький, 1995), Я. Серкіза «Історичне краєзнавство» (Львів, 1995) тощо та низка праць академіка П. Т. Тронька.

- Про зростання ролі краєзнавства в розбудові незалежної України свідчить факт відродження в березні 1990р. Всеукраїнської Спілки краєзнавців. 27 березня 1990р. відбувся Перший установчий Всеукраїнський краєзнавчий з'їзд, який проголосив відродження Всеукраїнської спілки краєзнавців (ВСК), затвердив її Статут, обрав керівні органи Спілки: Правління та Ревізійну комісію, а також президію правління Спілки. Основне місце в діяльності Спілки посідає:

- виховання у громадян почуття національної самосвідомості, глибокої поваги до історії, культури, мови, традицій українського народу, а також інших народів, пов'язаних з ним своєю долею;

- шанобливе ставлення до скарбів рідної природи і культури;

- всебічне спри­яння розвиткові державності незалежної України;

- відродження духовності та історичної пам'яті українського народу.

- Після першого з'їзду Спілки розпочався активний процес утворення місцевих краєзнавчих організацій. Зокрема, були створені і плідно запрацювали Черкаська, Харківська, Полтавська, Тернопільська, Житомирська, Волинська, Рівненська, Чернігівська, Донецька, Дніпропетровська, Івано-Франківська, Одеська, Миколаївська, Хмельницька, Чернівецька обласні організації Спілки.

- 9 грудня 1995 р. Президент України видав Указ "Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історії та культури", засновано Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара, який, акумулюючи добродійні кошти, сприяє відродженню україн­ських святинь, що були в різний час знищені (зокрема, Михайлівського Золотоверхого собору початку XII ст. і Успенського собору Києво-Печерської лаври початку XI ст.).

- За роки незалежності України справжніми науково-методичними краєзнавчими центрами стали: Музей народної архітектури та побуту України, Чернігівський музей імені В. Тарнавського, Дніпропетровський музей імені Д. Яворницького та ін.

- Велику роль у становленні географічного краєзнавства в Укра­їні на сучасному етапі відіграє тижневик "Географія. Краєзнавство. Туризм", заснований у 1996 р. спільно з Асоціацією вчителів України

- Важливою ділянкою роботи Української спілки краєзнавців є видавнича діяльність. Першим набутком у цьому напрямі став фундаментальний збірник "Репресоване краєзнавство", що побачив світ у 1992 р. В Україні з'являються регіональні краєзнавчі періодичні видання — щорічники, збірники, альманахи: "Краєзнавець Черкащини", "Відродження", «Січеславщина», "Волинські дзвони", "Джерело" та ряд інших.

- Непересічною подією для всієї географічної науки та українського краєзнавства став вихід у світ першої в історії нашої держави Географічної енциклопедії України у трьох томах.

- Своєчасними стали Указ Президента України "Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні" від 23.01.2001 р. № 35, а також відповідна Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року" від 10.06.2002р. № 789. Ці законодавчі акти окреслили стратегічні напрямки розвитку на­ціонального краєзнавства.

Націона́льна спі́лка краєзна́вців Украї́ни (НСКУ) — всеукраїнська громадська добровільна творча організація, що об'єднує краєзнавців.

26 травня 1925 року в приміщенні Харківського ветеринарного інституту зібралися представники 22 регіональних краєзнавчих осередків, щоб створити Український комітет краєзнавства як постійно діючий орган. Закипіла робота: збиралися конференції, відкрито було журнал «Краєзнавство», вивчалася історія у 32 округах. Тоталітарний режим швидко згорнув цю діяльність, знищивши 30 тис. дослідників рідного краю. І тільки в повоєнні роки життя українського краєзнавства відродилося.

16 жовтня 2008 року Кабінет Міністрів України видав постанову, в якій зазначено: «Враховуючи видатні заслуги у забезпеченні розвитку української національної культури, надати статус національної Всеукраїнській спілці краєзнавців і надалі іменувати її — Національна спілка краєзнавців України»