Історичний аспект роботи з дітьми з особливими освітніми потребами

Питання про надання допомоги та навчання дітей з особливими освітніми потребами було поставлено досить давно. Як за кордоном, так і на теренах нашої держави піклування про таких дітей спочатку здійснювалося при монастирях, притулках, виховних будинках. Сьогодні в ряді країн світу відбувається реалізація пакету нормативних актів, що сприяють розширенню освітніх послуг для людей з обмеженими можливостями. В Європі та США цей процес активно почав розвиватися в 70-х рр. ХХ століття у вигляді декількох підходів, таких як: widening participation (розширення доступу до освіти), mainstreaming (основний напрям) та inclusion (включення). В нашу вітчизняну термінологію це поняття увійшло під назвою «Інклюзія». Та перш ніж перейти до основних принципів вищезазначеного підходу, варто докладніше розглянути історичний розвиток суспільного світогляду на потреби людей з особливими освітніми потребами. Адже дослідження історичного аспекту соціальної інтеграції надасть змогу правильно оцінити значення цього етапу для подальшого розвитку сучасного стану цієї галузі.

У давні часи, коли ще не було раціональних пояснень людської дії, незрозуміла, а, іноді, навіть страшна поведінка хворих людей вважалася наслідком надприродних містичних сил. Видатний український філософ XVIII століття Григорій Сковорода, говорячи про людей, які уражені хворобою, у «Розмові п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», ставить риторичне запитання: «Невже гадаєш, що примилосердна й дбала матір наша природа зачинила їм двері до щастя, ставши для них мачухою?» [6].

Християнська традиція милосердного, добродійного ставлення до неповносправних людей простежується ще за часів Давньоруської держави. Так, у «Літописі Руському за Іпатським списком» згадується, що князь Володимир «бо любив книжні слова і одного разу почув читане в Євангелії»: «блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» [6]. У пам’ятці слов’янської публіцистики «Стоглаві» привертається увага до убогих, злиденних, які не можуть самостійно заробляти собі на життя через хворобу: «А которые будут чернцы стары или больны, не могут делати й под началом быти» влаштовуються у монастирі, де забезпечуються їжею, одежою разом з іншими братами [6]. У цей час відкриваються богодільні для жінок і чоловіків.

Подібні укази були прийняті при Івані Грозному (про необхідність піклування хворих, убогих і позбавлених розуму). Петро І пропонував будувати госпіталі для психічнохворих, але, на жаль, цей указ широкого розповсюдження не одержав. І лише за царювання Катерини II з’явилися будинки для психічнохворих, відкрилося декілька установ для нагляду за інвалідами і сиротами.

Основні зміни у ставленні суспільства до психічнохворих та осіб із почуттєвими збуреннями можна було спостерігати наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Починає створюватися законодавча база, з’являються спецустанови, поширюється рух на захист аномальних дітей, з’являються органи, контролюючі діяльність спецустанов. Після Другої світової війни в руслі загального руху щодо формулювання й захисту прав людини, в цілому, й окремих категоріях населення, зокрема, відбувається формування поняття «інвалід», що ставиться до всіх осіб, які мають фізичні, психічні або інтелектуальні обмеження життєдіяльності. Це було викликано рядом причин: прогрес розвитку економіки, освіти, культури і соціального життя суспільства зажадав людей з високорозвинутим інтелектом; введення обов’язкового навчання в країнах, що розвиваються, і підвищення загальноосвітнього цензу висунули проблему диференціації навчання за пізнавальними можливостями; у міжнародному масштабі одержала розвиток проблема прав людини.

У 1969 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію соціального добробуту, де визнає необхідним надання розумово відсталим особам допомоги в розвитку їх здібностей, сприяння в залученні їх до нормального життя в суспільстві.

У 1960 р. в Женеві відбулася XXIII Міжнародна конференція з народної освіти, яка прийняла Конвенцію про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти. У Конвенції наголошувалося, що аномальні діти, залежно від своїх можливостей, мають право на освіту в спецустановах і у звичайних школах серед нормальних однолітків.

1969 р. – Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію соціального добробуту, до якої увійшли положення Конвенції про посібники з інвалідності. Передбачався також захист прав і забезпечення добробуту дітей-інвалідів, забезпечення і захист людей з фізичними і розумовими недоліками, наголошувалася необхідність вживання належних заходів щодо відновлення працездатності осіб з розумовими і фізичними недоліками.

1971 р. – приймається Декларація про права розумововідсталих осіб. Декларація визнає необхідним надання розумововідсталим особам допомоги в розвитку їх здібностей, сприяння в залученні їх до нормального життя в суспільстві. Особливо підкреслюється положення про те, що розумововідсталі люди мають ті ж права, що й інші: право на освіту, навчання, лікування, працю, а також мають право на матеріальне забезпечення і на задовільний життєвий рівень.

1975 р. – Генеральна Асамблея ООН проголосила Декларацію про права інвалідів. У цьому документі уточнені і розширені права аномальних осіб, дане визначення поняття «інвалід». 1983 р. – проголошена Конвенція про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів.

1989 р. – прийнята Конвенція про права дитини – «світова конституція прав дитини», документ проголосив правову відповідальність держав, що прийняли її, за дії по відношенню до дітей. Вона визначила чотири основні вимоги, що забезпечують права дітей: виживання, розвиток, захист і забезпечення активної участі в житті суспільства та сформулювала два основоположних принципи: дитина є самостійним суб’єктом права; інтереси дітей мають пріоритет перед потребами сім’ї, суспільства, релігії.

Конвенція ООН про права дитини, як документ міжнародного рівня, автоматично висуває вимоги до кожної держави щодо проведення національного законодавства у відповідність з цією «всесвітньою конституцією прав дитини» [15].

Таблиця 1.1.