Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






РОМАН «ТИГРОЛОВИ» - ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПРИГОДНИЦЬКИЙ РОМАН, ЗВИНУВАЧЕННЯ РАДЯНСЬКОМУ РЕЖИМОВІ

РОМАН «ТИГРОЛОВИ» - ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПРИГОДНИЦЬКИЙ РОМАН, ЗВИНУВАЧЕННЯ РАДЯНСЬКОМУ РЕЖИМОВІ

Ми є. Були. І будем Ми.

Й Вітчизна наша з нами.

Іван Багряний

ПЛАН

1. Життєві стежини поета, прозаїка, драматурга, публіциста

І. Лозов’ягіна (Багряного).

2. «Сміливі завжди мають щастя…»: особливості роману «Тигролови»:

ü історія написання та назви твору

ü жанрова специфіка

ü характеристика персонажів

ü образи-символи роману

3. Стаття Івана Багряного «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»: ключові тези.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Багряний І. Під знаком Скорпіона: З творчої спадщини письменника: Поезія, проза, публіцистика. – К., 1994.

2. Костюк Г. Іван Багряний: Сторінки спогадів// Укр. мова і літ. в школі. – 1993. - №10.

3. Череватенко Л. Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ// Дніпро. — 1990. — №12.

4. Шугай О. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду. – К., 1996.

5. Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — Ч. І. — 1994.

6. Клочек Г. Романи Івана Багряного “Тигролови” і “Сад Гетсиманський”. Навчальний посібник. – Кіровоград, 1998.

7. Мовчан Р. Іван Багряний// Мовчан Р. Українська проза ХХ ст. В іменах. — К., 1997.

1. І. Багряний (справжнє прізвище - Лозов’ягін) народився 2 жовтня 1906 року в селищі Куземин на Полтавщині в родині робітника-муляра Павла Лозов’ягіна.

Змалечку бачив кривду й горе. До кінця своїх літ не міг забути одного сонячного дня 1920 року, коли гостюючи на пасіці у свого однорукого дев’яносторічного діда, бачив на власні очі розправу чекістів над невинними людьми: чекісти «закатували його діда та дядька за приналежність до армії Симона Петлюри. Згодом на Соловки загнали й другого дядька, звідки той не вернувся. У ту ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів й священиків».

Іван Павлович згадує, що замучили його діда за те, що був заможний український селянин, бо мав сорок десятин землі, і був проти «комуни», а дядька за те, що був за часів національно-визвольної боротьби в 1917-1918 роках вояком національної армії УНР. Другого дядька, що вирятувався тоді від смерті втечею, пізніше заарештували і без суду заслали на Соловки на 10 років, де він і загинув.

Ще змалечку мати навчила Івана розмовляти і рахувати українською мовою.

Навчався Іван Багряний спочатку в церковно-приходській школі в Охтирці, до якої пішов шестирічним і, оскільки вже вмів рахувати по-українськи, в російській церковно-приходській школі хлопчикові приклеїли тавро «мазепинець». Але це прізвисько не вибило з колії козацького нащадка; своїми духовними учителями вибрав собі Шевченка і Глібова.

З 1916 по 1918 рік навчається у початковій школі. У 14-річному віці безневинна смерть діда і дядька дуже вразила хлопця.

З 1920 року навчався в Краснопільській художньо-керамічній школі, яку закінчив 1922 року і, рятуючись від голоду в Наддніпрянщині, вирушив на Донбас. З 1922 по 1926 рік займався різними справами: викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а 1924 року вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам’янці-Подільському, де редагував місцеву газету. З 1926 по 1930 рік учився у Київському художньому інституті, але диплома так і не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним», бо мав ще інший фах – літературу, в якій проявив свої антирежимні, антикомуністичні настрої.

І.Багряний був всебічно обдарованою людиною: гарно малював, писав ще зі школи вірші, прозу, міг запальним словом повести людей за собою.

За своїм світобаченням Іван Багряний був романтиком і «невиправним мрійником». «Мій чоловік був життєрадісний і все вірив у щасливе майбутнє», — згадує Галина Багряна.

Ось якою можна побачити його мрію в ремарці до сатиричної п’єси «Генерал»:

«І приснився мені неймовірний сон:

...2041 рік... Київ... Сонячний Київ —серце сонячної, свобідної і, нарешті, радісної моєї Країни... Це буцімто вже настала епоха всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА панування людської гідності і людського права — дихати, жити, думати і одверто говорити... ЕПОХА культу матері і дитяти... Епоха торжества людського щирого серця, вільного, нестероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт...».

ЗАВДАННЯ (письмові)

Чому Іван Лозов’ягіна не допустили до захисту дипломної роботи в і нституті?

Як змінилося життя Багряного після 1932 року?

Чому значну частину свого еміграційного життя був прикутий до ліжка?

Як поставився до батька син Борис?

ЗАВДАННЯ (ПИСЬМОВІ)

1. Укладіть таблицю «Творчість Івана Багряного»(з такими пунктами: 1) назва твору та рік виходу; 2) жанр твору; 3) тематика).

2. Випишіть із поетичних творів Багряного 4 цитати, поясніть їх.

3.Характеризуючи повоєнну еміграцію, серед якої залунав голос

Багряного, польський поет Ю. Лободовський назвав книгу «Тигролови» гімном на честь людини та її духовних якостей. Ю. Лавріненко відзначав: «Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли з радянського раба шкуру зека, оста, «советского человека» і показали під нею незламну, горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби. Для старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що подолав і тигрів, і НКВД, і вирвався у вільний світ, здався зухвалим і перебільшеним“. Роман «Тигролови» («Звіролови») написаний всього за півмісяця, 14 днів (1944). Як-то кажуть, на одному подихові. Все було до найдрібніших деталей продумано. Точніше: відновлено. У серці і пам’яті. Домислено, узагальнено.

Епіграфомдо роману можна поставити слова Олега Лупія:

Якби усіх перевезти

Кого в Сибіру закопали,

На Соловках, на Колимі,

Що в Україні поховали,

То був би цвинтар на весь світ

Нехай би світ і подивився,

Чим із Росією союз

Для України закінчився?

 

Сам автор інтуїтивно відчував силу свого дітища і при перекладі цього твору Терезою Слонь пильно стежив, щоб, бува, не трапилась якась неточність. «Тигролови» - в німецькому перекладі «Закон тайги», до речі, назва більш відповідна змістові - видавався в Німеччині трьома накладами. Німці читали книгу з великим захопленням, купували для молоді до дня народження або до дня першого причастя. Якщо врахувати педантизм, відсутність сентиментальності в представників цього етносу, особливо після війни, то таке ставлення німців до роману є чи не най­більшим виявом високої оцінки.

Роман не автобіографічний. Але негаразди і страждання самотньої людини в непрохідній тайзі не вигадані Іваном Багряним, а ним пережиті).

Твір має проекцію не тільки на сучасне авторові, а й на минуле й на майбутнє. Образи українців – представників колись славних козацьких родів Многогрішних, Сірків, Морозів – не просто типові, вони – яскраве підтвердження, що генеалогічне дерево не втратило потужності через століття, що в жилах нових поколінь тече та ж гаряча, непокірна козацька кров.

За жанром цей роман тяжіє до пригодницького. Подорожі, незабутні враження, небезпека від зіткнення з дикою природою, втечі, погоні, двобої, романтичне кохання – все це постає перед читачем яскраво і зримо, захоплююче. Не вигадкою є і лови тигрів та ставлення до цих страшних звірів українців-переселенців. Як приклад, що підтверджує даний у романі факт, можемо згадати книги П.Ловецького «Враження від подорожі Приамур’ям» і «Зелений Клин» О.Довженка. Олександр Петрович з величезною цікавістю вислуховував розповіді своїх етнічних земляків, які буденно вели мову про те, що спочатку тигри крали в них телят, але молодиці й дівчата часто тільки з коромислами ганялися за хижаками, таким способом віднаджуючи їх від худоби, і зневажливо говорили, що тигри – це всього лише кішки, якщо їх добре стукнути по лобі чи хребті, більше не посміють зазіхати на чуже, а от оленів-ізюбрів жінки боялися (рогаті, як чорти).

Роман має надзвичайно захоплюючу зав’язку, яскраву кульмінацію, щасливу розв’язку. Постійно прослідковується хронотоп дороги: всі події відбуваються саме під час подорожування. Доцільні й усі позасюжетні композиційні елементи: екскурси в минуле, паралелі у спогадах Сірків і Многогрішного про покинуту рідну землю, портрети, ліричні відступи, вставні частини розділів, наприклад, про Дядорова, цікаві побутові деталі.

У «Тигроловах» дві сюжетні лінії. Перша, пригодницька, - це лінія перебування у тайзі Григорія Многогрішного, яка часто сприймається за єдину. Але це не так. Є ще одна лінія - лінія сталінських репресій, вона подекуди уривчаста, штрих-пунктирна, але цікава і об’єктивна.

Саме перша лінія стане тлом до другої і дасть змогу глибше зрозуміти не тільки трагедію основного героя, але й усіх громадян СРСР, у тому числі й мешканців тайги, над якими теж нависла караюча десниця сталінщини.

Саме з першої сюжетної лінії роман починається і нею ж закінчується. Потяг-дракон з шістдесятьма вагонами-домовинами вимальований так фантастично-зримо, що зацікавлений читач мимоволі очікує чогось фатального й страшного.

Наче в протиставлення до першого ешелону, ав­тор подає інший, комфортабельний, призначений для радянської еліти. Але навіть і в цьому ешелоні живе страх, живе інтуїтивне чуття, що все може змінитися в одну мить і від місця в концтаборі ніхто не застрахований. Саме тому картина в'язнів вражає всіх пасажирів комфортабельного експресу «Нєгорелоє – Владивосток».

«Либонь вони встали з-під землі - цілі ті покоління каторжників, арміях їх!.. Вони вишикувалася обабіч колії, вздовж насипу безконечною хмарою і стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки… По коліна у воді і в болоті… У ровах і ямах…

- Рєбята!!! Сматрі!!! Бамлаг!!!

Все кинулося до вікон…

А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною юрбою – вимучені, виснажені... В химерних і страмних бамлагівських одностроях: в ганчір’яних шапочках-ушанках , в такім лахмітті , що здавалося, ніби їх рва­ли всі собаки всього світу і тріпали всі сибірські й транссибірські вітри та буревії.

Стояли і дивились… Проводжали експрес - мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого світу…»

Здається, вищі радянські чини, авантюристи, бюрократи, хапачі повинні бути байдужими до нещасних. Але чи дійсне співчуття, чи страх перед своїм майбутнім, чи спроба відкупитися перед невблаганною долею і всевидячим Богом спричиняють неймовірне.

«З вагон-експресу нагло починають летіти речі… Спершу від паротяга, - як сигнал, кілька пачок махорки. А потім, мов на команду, з усіх вікон полетіли: цигарки, плитки шоколаду, цитрини, черевики, шматки хліба, пакунки, загорнені в папір… - ціла веремія найрізноманітніших речей».

Безумовно, репресії в СРСР не минали жодну сім’ю: від найбільш заслужених верхів до найбільш заниканих низів. Ось чому і в привілейованому поїзді з кимось стається істерика, хтось уявляє серед таких же нещасних в’язнів рідну людину.

Поїзд «Нєгорєлоє – Владівосток» дійсно стає маленькою копією «шостої частини світу». Серед пасажирів є і агенти, і сексоти, і провокатори. Показовою є надто гостра політична розмова за столиком у ресторані. Четверо друзів легко приймають у своє товариство п’ятого – «того, що у френчі й галіфе кольору кави – пристав у дорозі». Безтурботні й самовпевнені, вони не зауважують, що новий приятель «більше за всіх і зухваліше від усіх регочеться та сипле приперченими словами», але «іноді раптом уриває, хмурить брови і підозріло позирає навколо спідлоба». Розмова переходить на політичні теми, і двоє необачних гуляйпільців та кубанець, а з ними всезнайка – «професор», виливають наболіле. «…так уже заведено на цій землі – як десь нема кому дати ради, то запорожців туди! Або принаймні їхніх нащадків. На Кубань? – Запорожці. На Терек? – Запорожці. Під Петроград? – Запорожці! І тут теж …»

Тільки помилковий арешт провокатора, якого енкаведисти сприйняли за Григорія Многогрішного, розкриває перед компанією роль нового попутника.

Арешти і розстріли панують усюди, навіть у найвіддаленіших куточках радянської імперії.

Починаються репресії і в тайзі. Старий Мороз розповідає Григорієві Многогрішному «про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачувань костями українськими», про Комсомольськ, де гне спину і його син. А зять Морозів згадує про облаву чекістів на родину українських переселенців.

«П’ять років пошукували і не могли дати ради. А вони вчотирьох мали штаб там, де сам дідько не дістанеться. І цілий цехавуз зброї та припасів усяких… Аж поки їх не вистежили та не оточили… це минулої зими було. Три дні билися…але не взяли ні одного. Билися, як на позиції… А тоді Кирпиченки з боєм перейшли в Китай».

Радянська влада несе розтління і смерть корінним жителям тайги. Довірливі й наївні тунгузи бояться «шибко сердитого начальника», кидають полювання і виконують вказівки чекістів. Із співчуттям змалював письменник корінного жителя Пятра Дядорова, якого зраджує дружина-старовірка і женуть з хати на пошуки «їроплани» жінчині любовники-чекісти.

Містом в’язнів і чекістів подає письменник Хабаровськ. Все ширше і ширше охоплює НКВД територію навіть цього дикого краю. Григорій Многогрішний стає очевидцем обшуку в переповненому експресі, котрий «возит дрова и лес» - єдиному засобі транспорту в непрохідних і диких місцях.

І в самому Хабаровську те ж саме, та ж картина переслідувань, репресій. Добрий знайомий Сірків старший «охотінспектор на цілий край» Вася Потаюк із жалем і відчаєм розповідає: …(ЗАЧИТАЙТЕ)

Нові закони, за якими мисливці мали зареєструвати зброю і одержати на неї дозвіл не деінде, як в НКВД, змусив Грицька Сірка придурюватися перед чекістами, удавати примітивну, темну людину. І це було єдиним способом порятунку, щоб не запідозрили в нелояльності або не змусили стати сексотом.

У Хабаровську Многогрішний бачить виселених українських дівчат, які хоч не за колючим дротом концтабору, але без жодних засобів на існування в чужому холодному ворожому місті: «Та це ж вони! – дочки розкуркулених батьків, розкиданих по Сибірах! Це ж вони, втікаючи, рятуються! Рятуються від голоду й холоду, від безправ’я і смерті, - рятують життя ціною краси молодості, ціною честі і материнського щастя».

Знаходиться кому вислідити й спробувати заарештувати двох Григоріїв – НКВД не дрімає. Але й козаки не такі, що б їх легко налякати, а арештувати й поготів.

Пригодницька сюжетна лінія надзвичайно цікава. Читачі, захопившись нею, часто навіть забувають, що мова в романі ведеться не стільки про тигроловів, скільки про людоловів.

Делікатно і переконливо показано в романі побут, високі моральні чесноти українців, їх естетичні смаки. Стара Сірчиха розповідає, як корінні росіяни спочатку сміялися з мазаних та білених українських хаток, а потім дивувалися чистоті в цих помешканнях. Наче в добрій українській казці прокидається Многогрішний, коли бачить далеко від України рідний національний інтер’єр.

Старий Сірко порівнює закони тайги, за якими ніхто нічого не торкнеться, хоч би й на стежці лежало, з одвічними українськими, які уже, виявляється, занепали в радянський час.

Дотримується народної моралі й Григорій Многогрішний. Навіть маючи від Наталки дозвіл взяти коня, він не користується ним, хоча в далекій і небезпечній втечі кінь би міг ой як стати в пригоді. Суто українська вдячність за гостинність і доброту примушує Григорія вернутися до Сірків, щоб належно подякувати й розпрощатися, хоч це приходиться робити з великим ризиком для самого себе.

Як ми бачимо, звичаї, традиції засновані насамперед на ментальності українського характеру, який відзначається доброзичливістю, совісністю, романтизмом, показані не даниною віками усталеною, а дійовою, спонукальною силою.

Сюжетна лінія Григорія Многогрішного, і вона ж – пригодницька, цікава складовими елементами. Зав’язкою в ній є порятунок Наталки від розлюченої ведмедиці, кульмінацією – вбивство Медвина і його друга-чекіста, (якого, до речі, Григорій не збирався вбивати, але той пробував застрелити Многогрішного). Розв’язка у романі подвійна: це благословення батьками Наталки і Григорія на шлюб і перехід кордону. І перша, і друга розв’язки, як того вимагає пригодницький жанр - щасливі.

ЗАВДАННЯ (ПИСЬМОВІ)

Розділ І «Дракон»

· Про якого дракона розповідає письменник на початку твору? Що уособлює ця істота?

· Кого, на вашу думку, І. Багряний називає людоловами?

· Чому потяг з ув’язненими повсякчас порівнювався то з драконом, то з хробаком, то ще з будь-якою потворою?

За допомогою тексту твору відтворіть асоціативний малюнок потяга-дракона .

· Чим пояснити те, що дракон-потяг далеко не є казковою істотою?

· Чому кожний вагон, за свідченням автора, це домовина, а потяг у цілому – ешелон смерті?

· Як називає письменник тих, хто знаходився у череві дракона?

· Яку долю передбачає І.Багряний в’язням?

· Чим була викликана стрілянина вартових, що охороняли потяг?

· Яким чином здійснювався суворий і ретельний контроль за в’язнями потягу?

· Що автор зазначає про Сибір, як смертельну прірву? Чим це пояснити?

· Чому вартові приділяли надмірну увагу до Григорія Многогрішного?

· Через що охоронцю не сподобався спів ув’язнених?

· З яким співчуттям жалю і смутку І. Багряний описує тих, хто перебував у вагонах поїзда? Про що це свідчить?

· Як зреагував начальник на відсутність Г. Многогрішного серед ув’язнених?

· Яким чином герой втік з ешелона смерті?

· Як сприйняли в’язні вагона №32 знервованість начальника охорони щодо втечі Григорія?

· У чому полягала мораль арештантської дружби?

· Як втечу Григорія сприйняли його товариші?

· Якою могла бути доля Многогрішного-в’язня?

· Що уособлював той, хто втік від охоронців?

Розділ ІІ. «Світ на колесах»

- Яким чином І. Багряний характеризує тих, хто їхав до Сибіру в експресі?

- Чому експрес названий у творі чудом цивілізації, вершком людської вибагливості і фантазії?

- Кого письменник у творі називає тиграми? Чим це викликано?

- Що свідчить про різне ставлення пасажирів експресу до наявності тигрів у потязі до Сибіру?

- Чому женьшень міг протистояти тиграм?

- Як у творі описано Байкал? Що вплинуло на пасажирів експреса, в результаті чого в них змінився режим життя?

- Хто, за розповідями професора, були першими політичними засланцями Сибіру і їх наступниками?

- Про що свідчить авторська характеристика життєвої долі Дем’яна Многогрішного?

- У яких умовах перебували каторжники?

- Як пасажири експресу намагалися «висловити власне співчуття» каторжникам?

- Чим розважалися ті, хто їхав у експресі? Про що це свідчить?

- Які враження виникають у вас від першого знайомства з майором ОГПУ-НКВД?

- Для чого письменник протиставляє пасажирів салону-вагону?

- Чому молодь у творі – «прожигателі життя й кишень»?

- Через що Далекий Схід у романі названий золотим ельдорадо?

- Яку легенду з Біблії розповів один із молодців?

- Що зіпсувало Медвину настрій, коли він їхав у салоні-вагоні?

- Яких страждань зазнав Многогрішний від майора НКВД?

- У чому полягала мужність, витримка, невимовна сила волі Григорія під час його допиту Медвиним?

- Чим Григорій налякав майора? Чи відчував небезпеку Медвин, дізнавшись про втечу Многогрішного?

- Поясніть назву розділу «Світ на колесах»

Розділ V. «П’ятнування»

- Як Григорій сприйняв подарунок від Сірка?

- За яких обставин у старого з’явилася гвинтівка, подарована ним пізніше Многогрішному?

- Що означало поняття «плямування»?

- У чому відбувалося змагання між членами родини Сірків? Якою була їх результативність?

- Для чого Сірки, на думку старого, проводили олімпіаду в тайзі?

Розділ VІІ. «Memento mori»

- Ким вважав Сірко тунгуза Пятра Дядорова?

- Що розшукував Дядоров у тайзі?

- Через що Сірко виявив радість?

- Яка улюблена пісня Наталки?

Розділ Х. «Рейд на Хабаровськ»

- Через що у Григорія виникло велике бажання разом з Грицьком вирушити до Хабаровська – «глянути на той заборонений світ»?

- Чому не так просто було тайожним мешканцям дістатися до міста?

- Як І. Багряний характеризує експрес?

- Чим Хабаровськ вразив хлопців?

- Що трапилося з хлопцями, коли вони залишили ресторан?

Розділ ХІ. «На кішку»

- Через що полювання на кішку було небезпечним?

- Яке враження справив на Григорія напис, що був на снігу?

- Про які особливості полювання на кішок розповів старий Сірко Григорію?

- Для чого під час полювання на тигрів необхідно було голосно кричати?

- Що змусило Григорія вирушити на пошуки того, хто порушив закони тайги?

- Який самосуд вчинив многогрішний над Медвиним?

- Як Григорій охарактеризував свого ката?

Автор

Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ.

Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині (тепер Сумщина), зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну».

Я не хочу вертатись на ту «родіну».Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і навязують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.

Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас на ту «родіну».При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною».

Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись на неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед своєю Вітчизною?

Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю.

Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де народився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.

Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і може більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік в федерації, званій СРСР.

Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.

Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї.

Чому?

Бо там більшовизм.

Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно. Ми прожили там чверть століття, а, говорячи тепер страшну правду про тамтешній світ, ми робимо це з повною свідомістю, що ставимо під загрозу смерті-терору і каторги всіх наших близьких і рідних, що ще залишилися там і що на них Сталін буде виміщати свою ненаситну злобу і кровожерну зненависть до нас, українців.

Одначе це не спиняє нас від бажання розказати світові хоч частину тієї страшної правди, що жене нас по світах крізь нужду, холод і голод геть далі,

як страшна примара, правди про «родіну», про країну сталінського соціалізму і про нашу українську трагедію в ній. Отже:

І

Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 р. розкрийте її на букву «у» і прочитайте в рубриці «УРСР»,що там написано.

Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 р. мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 р., цебто по 12 роках… 28 мільйонів.

Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 р.?

А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?

Разом це становить понад десять мільйонів. Де ж вони ділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»?

Ось через це я не хочу вертатись під більшовизм.

Я пройшов увесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділися ті мільйони. Того не можна розповісти в короткій статті докладно, але я хочу хоч стисло про те розказати.

Причому підкреслюю, що я робітник (пролетар), цебто представник «панівного» в СРСР класу, іменем якого Сталін і його партія здійснюють т.зв. «пролетарську диктатуру». Але я є сином українського пролетаря, а, крім того, мати моя селянського походження — дочка селянина Івана Кривуші з села Куземин на Полтавщині — ось це є нещастя цілого мого життя в «найдемократичнішому» СРСР.

І саме через те я був не тільки свідком, де ділися 10 мільйонів українського населення, а й часткою тих мільйонів, що разом з нами була мордована і знищувана послідовно через усі роки більшовизму.

ІІ

Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якість озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина ( а мого дядька).Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались… Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коли ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього його радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.

Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни»,а дядька за те ,що він був за часів національної визвольної боротьби — в 1917-1919 рр. — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те,що боровся за свободу і незалежність українського народу.

Другого мого дядька, що врятувався тоді від смерті втечею, пізніше заарештували й без суду заслали на Соловки (радянське Дахау) на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув.

Пізніше тими самими шляхами пішов і я, і вся моя родина.

Ось так я вперше побачив зблизька більшовизм. Це було на світанку мого життя і на початку існування УРСР, цебто України, підгорненої під радянський режим, колонізованої червоним московським імперіалізмом.

Пізніше таким кривавим і жорстоким бачив я його все життя там.

ІІІ

Підгорнувши Україну, більшовизм поставив своїм завданням зденаціоналізувати її, знищити її духовно й національно, прагнучи зробити з багатонаціонального СРСР єдину червону імперію. А через те, що Україна була найбагатшою в СРСР республікою й другою по величині після Росії, — більшовизм прагнув утримати її за всяку ціну. А через те, що добровільно народ того не хотів, то московський більшовизм став на шлях провокацій, терору і фізичного винищення цілих людських мас, що й робив упродовж всього свого панування й робить тепер. Це знищення провадилося в грандіозних масштабах, як і личить режимові, опанованому манією великості.

IV

В 1929-1932 рр., в так званій «колективізації», більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом «знищення куркуля як класу».В практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей, чесних трударів-хліборобів. І насамперед винищення українського селянства. Це знищення «куркуля як класу» в дійсності було для нас знищенням України як нації, бо вона на 70 % селянська. Під цим гаслом фізичного знищення винищено буквально мільйони українського народу. І не т.зв. «куркулів»,а бідняків, інтелігентів і робітників.

Бо на Україні це знищення проводилось не в соціальнім плані, а в політичнім і національнім. Куркулів знищувано за те, що вони заможні, за те, що вони «куркулі». Бідняків, інтелігентів і робітників знищувано за те, що вони співчували «куркулям»,а значить були «підкуркульниками».В цю категорію вносили всіх тих, хто був проти радянської влади і колективізації.

Всі ті маси людей, приречених на жертву, засилали в сніги Сибіру і Крайньої Півночі на смерть, де вони й загибали від голоду, холоду, хвороб, позбавлені всіх, навіть найелементарніших людських прав.

Висилали їх геть з усім, вириваючи з коренем, цебто зі стариками і з маленькими дітьми. А женучи через цілий СРСР етапами, цькували їх, як тільки могли, ? живим словом і в пресі. А догнавши десь до понурої Печори чи Мурманська, кидали там напризволяще. Хто не вмер в дорозі, той загибав і на місці. Маленьких дітей, що вмирали в дорозі, матері не мали як хоронити й загрібали в снігу без священики і без домовини. А невдовзі і самі лягли там же. Кістьми цих українських дітей і матерів Сталін вимостив усі шляхи й нетрі тої «необ’ятної родіни».

Так загинуло й чимало з моєї рідні. Але від того в Україні нікому не стало легше жити.

V

В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні.

Перед очима цілого світу українське селянство вимирало цілими селами й районами, понад 5 мільйонів українського селянства згинуло тоді страшною голодною смертю. Допомогу, яку зорганізовано було в Західній Україні під проводом митрополита Шептицького, братню допомогу від тієї частини українського народу, що жила поза межами СРСР, під Польщею, Сталін відкинув і навіть нічого не сказав про це вимираючим українцям в СРСР. Навіщо? То небезпечно, бо то є національна солідарність, така страшна для більшовизму. Сталін прирік українське селянство на наглядну смерть свідомо, щоб змусити його до покірності, до примирення з заведеним колгоспним рабством.

Елеватори в цілому СРСР тріщали від українського хліба запрацьованого українським народом, і здобутками того народу більшовики завоювали за безцінь світові ринки, творячи демпінг, постачали ним китайську революцію тощо… В цей час умираючих українських селян, що їхали до столиць просити на вулицях милостиню ,виловлювала червона жандармерія, звана робітничо-селянською міліцією, і викидала геть за місто вмирати на шляхах.

Український народ в цій страшній трагедії був доведений до людожерства, до найвищого ступеня людської трагедії. Збожеволілі від голоду матері з’їдали своїх дітей…

Ви, матері цілого світу, чи можете уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли з’їсти власну дитину?

Ні!

Ви не можете цього навіть збагнути, ані в це повірити!

А це було в Україні в 1933.

Адже ви не думаєте, що наші матері, наші жінки й сестри з племені ботокудів, чи бушменів, чи інших диких племен Африки?

Ні, наші матері й сестри є зі Східної Європи, з роду великої княгині Ольги, що насаджувала християнство ще на світанку європейської цивілізації.

Наші матері й сестри є з одного найшляхетнішого слов’янського племені, з України, і вони такі ж шляхетні й предобрі, як матері й дівчата Італії або Франції, або Англії. Але… До того ступеня трагізму вони були доведені більшовизмом. До найвищого ступеня трагедії, що не піддається навіть охопленню нормальним розумом. Вони були поставлені перед жахливою альтернативою: або страшна голодна смерть, або …і це друге «або» було вже вислідом божевілля вмираючого. І за цим «або» все одно стояла смерть. І поставив її більшовизм. І сам він став її символом. І людожерство — його породження і його суть. Він є його символом. Тут можна зібрати таку силу фактів, і матеріалів, і живих свідків, що висвітлили б цю жахливу сторінку нашої історії. Щоби лише тим, хто поцікавився. Та ніхто в світі тим не поцікавився, і в цьому наша, українського народу, ще більша трагедія.

Цей штучно створений голод забрав колосальні жертви від народу, що нічого не хотів, крім свободи й незалежності.

Ось чому я ненавиджу більшовизм і не хочу вертатись на «родіну».

VI

В роках 1932-1939 більшовизм знищив усю українську інтелігенцію: вчених, письменників, митців, військових, політичних діячів — тисячі і десятки тисяч людей, що становили собою верхівку народу. Багато серед них було комуністів, тих, що героїчно боролися в Жовтневу революцію за її гасла про свободу і справедливість, про рівність і братерство і були весь час вірні тим гаслам.

Сталін, потоптавши всі ті гасла своєю антинародною політикою, нищив і тих людей, що були їм до кінця вірні.

Більшовизм винищив їх саме для того, щоб позбавити український народ духовної верхівки, що змагалася до свободи й соціальної справедливості.

А винищив він їх, спершу піддавши страшній інквізиції, таким катуванням, що його знали лише часи середньовіччя, потім постріляв та позасилав на каторгу: в далеку Колиму, Соловки, на землю Франца-Йосифа і т.д., і т.д.

Так загинуло багато моїх друзів і товаришів, так загинули письменники: Григорій Косинка, Д. Фальківський, Б. Антоненко-Давидович*, Є.Плужник, Б.Тенета, Д. Загул, М. Йогансен, М.Куліш, С. Пилипенко, О. Слісаренко, М. Драй-Хмара, Г. Брасюк, М. Івченко, Г. Шкурупій, О. Влизько, Ю. Шпол, Гр. Епік, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Зеров і інші…і інші…

Художники: І. Падалка, Седляр, І. Врона і інші…

Полководці: Якір, Дубовий, Тютюнник тощо…

Так загинули професори: Гермайзе, С. Єфремов, О. Дорошкевич…

Цей реєстр такий довгий, цей реєстр такий безконечний, як безконечна наша трагедія. Багато українських діячів-комуністів покінчили життя самогубством, як Скрипник, письменник-комуніст Хвильовий, голова Раднаркому УРСР Любченко тощо.

Серед усіх замучених діячів українського мистецтва, літератури й науки багато великих імен, непересічних талантів, знаних і шанованих в Україні.

Багато з них було моїх товаришів і друзів, і я можу запевнити, що вони не були ворогами народу, а навпаки — були популярними патріотами, високоінтелектуальними, порядними синами робітників і селян і бездоганно чесними людьми. За це їх знищено.

З ними я пройшов тернистий шлях більшовицьких тюрем і таборів.

З багатьма сидів в одній камері, був однаково битий і катований…

До речі — до уваги канадців, американців, а особливо тамошніх українців-комуністів.

Так загинув в числі інших і відомий ваш письменник-комуніст М. Ірчан! Так загинули й всі українці-комуністи галичани, що повірили Сталінові й пішли до СРСР будувати радянську Україну в «братнім союзі» з червоною Москвою. Вони були знищені за те, що були українські комуністи й, повіривши в облудні більшовицькі кличі про право націй на свободу аж до «відокремлення», сподівалися те «право» здійснити.

Багато живих свідків можуть сказати всім, де лежать їхні кості, таких як Грицай, Бадан, Крушельницький тощо.

І коли кана

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-09

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...