Письменник залишив чималий доробок у різних жанрах, але найбільшу популярність здобув своїми романами.

Першим великим твором були «Тигролови». В основу роману покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Для Багряного головне переконати читача в тому, що за будь-яких обставин особистість може й повинна бути Людиною з великої літери, не втрачати людських рис, не полишати боротьбу за волю й завжди прагнути бути незалежною.

Роман «Сад Гетсиманський» Багряного називають «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності. Багато що з пережитого описано в романі, який можна вважати автобіографічним. «Всі прізвища в цій книзі, як-то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених), є правдиві», - такими словами починає автор свій твір. Головний герой роману – Андрій Чумак, але все, що витримав у в’язниці Чумак, пережив сам автор.

На думку Багряного «Людина – це найвеличніша з істот. Людина – найнещадніша з істот. Людина – найпідліша з істот». Але за будь-яких обставин він не показує людину жертвою. Особистість – завжди непереможний герой, що уособлює у собі весь вільнолюбивий український народ.

У 1953 році письменник пише роман «Огненне коло» про трагедію української молоді, яка воювала під Бродами в складі дивізії «Галичина».

1965році вийшов друком роман «Людина біжить над прірвою» (про події Другої світової війни), присвячений другій дружині Галині Єлизарівні, українці, родом з містечка Здолбунів, дівоче прізвище Тригуб, з котрою ростив двох обдарованих дітей – Нестора і Роксолану.

ЗАВДАННЯ (ПИСЬМОВІ)

1. Укладіть таблицю «Творчість Івана Багряного»(з такими пунктами: 1) назва твору та рік виходу; 2) жанр твору; 3) тематика).

2. Випишіть із поетичних творів Багряного 4 цитати, поясніть їх.

3.Характеризуючи повоєнну еміграцію, серед якої залунав голос

Багряного, польський поет Ю. Лободовський назвав книгу «Тигролови» гімном на честь людини та її духовних якостей. Ю. Лавріненко відзначав: «Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли з радянського раба шкуру зека, оста, «советского человека» і показали під нею незламну, горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби. Для старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що подолав і тигрів, і НКВД, і вирвався у вільний світ, здався зухвалим і перебільшеним“. Роман «Тигролови» («Звіролови») написаний всього за півмісяця, 14 днів (1944). Як-то кажуть, на одному подихові. Все було до найдрібніших деталей продумано. Точніше: відновлено. У серці і пам’яті. Домислено, узагальнено.

Епіграфомдо роману можна поставити слова Олега Лупія:

Якби усіх перевезти

Кого в Сибіру закопали,

На Соловках, на Колимі,

Що в Україні поховали,

То був би цвинтар на весь світ

Нехай би світ і подивився,

Чим із Росією союз

Для України закінчився?

Сам автор інтуїтивно відчував силу свого дітища і при перекладі цього твору Терезою Слонь пильно стежив, щоб, бува, не трапилась якась неточність. «Тигролови» - в німецькому перекладі «Закон тайги», до речі, назва більш відповідна змістові - видавався в Німеччині трьома накладами. Німці читали книгу з великим захопленням, купували для молоді до дня народження або до дня першого причастя. Якщо врахувати педантизм, відсутність сентиментальності в представників цього етносу, особливо після війни, то таке ставлення німців до роману є чи не най­більшим виявом високої оцінки.

Роман не автобіографічний. Але негаразди і страждання самотньої людини в непрохідній тайзі не вигадані Іваном Багряним, а ним пережиті).

Твір має проекцію не тільки на сучасне авторові, а й на минуле й на майбутнє. Образи українців – представників колись славних козацьких родів Многогрішних, Сірків, Морозів – не просто типові, вони – яскраве підтвердження, що генеалогічне дерево не втратило потужності через століття, що в жилах нових поколінь тече та ж гаряча, непокірна козацька кров.

За жанром цей роман тяжіє до пригодницького. Подорожі, незабутні враження, небезпека від зіткнення з дикою природою, втечі, погоні, двобої, романтичне кохання – все це постає перед читачем яскраво і зримо, захоплююче. Не вигадкою є і лови тигрів та ставлення до цих страшних звірів українців-переселенців. Як приклад, що підтверджує даний у романі факт, можемо згадати книги П.Ловецького «Враження від подорожі Приамур’ям» і «Зелений Клин» О.Довженка. Олександр Петрович з величезною цікавістю вислуховував розповіді своїх етнічних земляків, які буденно вели мову про те, що спочатку тигри крали в них телят, але молодиці й дівчата часто тільки з коромислами ганялися за хижаками, таким способом віднаджуючи їх від худоби, і зневажливо говорили, що тигри – це всього лише кішки, якщо їх добре стукнути по лобі чи хребті, більше не посміють зазіхати на чуже, а от оленів-ізюбрів жінки боялися (рогаті, як чорти).

Роман має надзвичайно захоплюючу зав’язку, яскраву кульмінацію, щасливу розв’язку. Постійно прослідковується хронотоп дороги: всі події відбуваються саме під час подорожування. Доцільні й усі позасюжетні композиційні елементи: екскурси в минуле, паралелі у спогадах Сірків і Многогрішного про покинуту рідну землю, портрети, ліричні відступи, вставні частини розділів, наприклад, про Дядорова, цікаві побутові деталі.

У «Тигроловах» дві сюжетні лінії. Перша, пригодницька, - це лінія перебування у тайзі Григорія Многогрішного, яка часто сприймається за єдину. Але це не так. Є ще одна лінія - лінія сталінських репресій, вона подекуди уривчаста, штрих-пунктирна, але цікава і об’єктивна.

Саме перша лінія стане тлом до другої і дасть змогу глибше зрозуміти не тільки трагедію основного героя, але й усіх громадян СРСР, у тому числі й мешканців тайги, над якими теж нависла караюча десниця сталінщини.

Саме з першої сюжетної лінії роман починається і нею ж закінчується. Потяг-дракон з шістдесятьма вагонами-домовинами вимальований так фантастично-зримо, що зацікавлений читач мимоволі очікує чогось фатального й страшного.

Наче в протиставлення до першого ешелону, ав­тор подає інший, комфортабельний, призначений для радянської еліти. Але навіть і в цьому ешелоні живе страх, живе інтуїтивне чуття, що все може змінитися в одну мить і від місця в концтаборі ніхто не застрахований. Саме тому картина в'язнів вражає всіх пасажирів комфортабельного експресу «Нєгорелоє – Владивосток».

«Либонь вони встали з-під землі - цілі ті покоління каторжників, арміях їх!.. Вони вишикувалася обабіч колії, вздовж насипу безконечною хмарою і стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки… По коліна у воді і в болоті… У ровах і ямах…

- Рєбята!!! Сматрі!!! Бамлаг!!!

Все кинулося до вікон…

А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною юрбою – вимучені, виснажені... В химерних і страмних бамлагівських одностроях: в ганчір’яних шапочках-ушанках , в такім лахмітті , що здавалося, ніби їх рва­ли всі собаки всього світу і тріпали всі сибірські й транссибірські вітри та буревії.

Стояли і дивились… Проводжали експрес - мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого світу…»

Здається, вищі радянські чини, авантюристи, бюрократи, хапачі повинні бути байдужими до нещасних. Але чи дійсне співчуття, чи страх перед своїм майбутнім, чи спроба відкупитися перед невблаганною долею і всевидячим Богом спричиняють неймовірне.

«З вагон-експресу нагло починають летіти речі… Спершу від паротяга, - як сигнал, кілька пачок махорки. А потім, мов на команду, з усіх вікон полетіли: цигарки, плитки шоколаду, цитрини, черевики, шматки хліба, пакунки, загорнені в папір… - ціла веремія найрізноманітніших речей».

Безумовно, репресії в СРСР не минали жодну сім’ю: від найбільш заслужених верхів до найбільш заниканих низів. Ось чому і в привілейованому поїзді з кимось стається істерика, хтось уявляє серед таких же нещасних в’язнів рідну людину.

Поїзд «Нєгорєлоє – Владівосток» дійсно стає маленькою копією «шостої частини світу». Серед пасажирів є і агенти, і сексоти, і провокатори. Показовою є надто гостра політична розмова за столиком у ресторані. Четверо друзів легко приймають у своє товариство п’ятого – «того, що у френчі й галіфе кольору кави – пристав у дорозі». Безтурботні й самовпевнені, вони не зауважують, що новий приятель «більше за всіх і зухваліше від усіх регочеться та сипле приперченими словами», але «іноді раптом уриває, хмурить брови і підозріло позирає навколо спідлоба». Розмова переходить на політичні теми, і двоє необачних гуляйпільців та кубанець, а з ними всезнайка – «професор», виливають наболіле. «…так уже заведено на цій землі – як десь нема кому дати ради, то запорожців туди! Або принаймні їхніх нащадків. На Кубань? – Запорожці. На Терек? – Запорожці. Під Петроград? – Запорожці! І тут теж …»

Тільки помилковий арешт провокатора, якого енкаведисти сприйняли за Григорія Многогрішного, розкриває перед компанією роль нового попутника.

Арешти і розстріли панують усюди, навіть у найвіддаленіших куточках радянської імперії.

Починаються репресії і в тайзі. Старий Мороз розповідає Григорієві Многогрішному «про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачувань костями українськими», про Комсомольськ, де гне спину і його син. А зять Морозів згадує про облаву чекістів на родину українських переселенців.

«П’ять років пошукували і не могли дати ради. А вони вчотирьох мали штаб там, де сам дідько не дістанеться. І цілий цехавуз зброї та припасів усяких… Аж поки їх не вистежили та не оточили… це минулої зими було. Три дні билися…але не взяли ні одного. Билися, як на позиції… А тоді Кирпиченки з боєм перейшли в Китай».

Радянська влада несе розтління і смерть корінним жителям тайги. Довірливі й наївні тунгузи бояться «шибко сердитого начальника», кидають полювання і виконують вказівки чекістів. Із співчуттям змалював письменник корінного жителя Пятра Дядорова, якого зраджує дружина-старовірка і женуть з хати на пошуки «їроплани» жінчині любовники-чекісти.

Містом в’язнів і чекістів подає письменник Хабаровськ. Все ширше і ширше охоплює НКВД територію навіть цього дикого краю. Григорій Многогрішний стає очевидцем обшуку в переповненому експресі, котрий «возит дрова и лес» - єдиному засобі транспорту в непрохідних і диких місцях.

І в самому Хабаровську те ж саме, та ж картина переслідувань, репресій. Добрий знайомий Сірків старший «охотінспектор на цілий край» Вася Потаюк із жалем і відчаєм розповідає: …(ЗАЧИТАЙТЕ)

Нові закони, за якими мисливці мали зареєструвати зброю і одержати на неї дозвіл не деінде, як в НКВД, змусив Грицька Сірка придурюватися перед чекістами, удавати примітивну, темну людину. І це було єдиним способом порятунку, щоб не запідозрили в нелояльності або не змусили стати сексотом.

У Хабаровську Многогрішний бачить виселених українських дівчат, які хоч не за колючим дротом концтабору, але без жодних засобів на існування в чужому холодному ворожому місті: «Та це ж вони! – дочки розкуркулених батьків, розкиданих по Сибірах! Це ж вони, втікаючи, рятуються! Рятуються від голоду й холоду, від безправ’я і смерті, - рятують життя ціною краси молодості, ціною честі і материнського щастя».

Знаходиться кому вислідити й спробувати заарештувати двох Григоріїв – НКВД не дрімає. Але й козаки не такі, що б їх легко налякати, а арештувати й поготів.

Пригодницька сюжетна лінія надзвичайно цікава. Читачі, захопившись нею, часто навіть забувають, що мова в романі ведеться не стільки про тигроловів, скільки про людоловів.

Делікатно і переконливо показано в романі побут, високі моральні чесноти українців, їх естетичні смаки. Стара Сірчиха розповідає, як корінні росіяни спочатку сміялися з мазаних та білених українських хаток, а потім дивувалися чистоті в цих помешканнях. Наче в добрій українській казці прокидається Многогрішний, коли бачить далеко від України рідний національний інтер’єр.

Старий Сірко порівнює закони тайги, за якими ніхто нічого не торкнеться, хоч би й на стежці лежало, з одвічними українськими, які уже, виявляється, занепали в радянський час.

Дотримується народної моралі й Григорій Многогрішний. Навіть маючи від Наталки дозвіл взяти коня, він не користується ним, хоча в далекій і небезпечній втечі кінь би міг ой як стати в пригоді. Суто українська вдячність за гостинність і доброту примушує Григорія вернутися до Сірків, щоб належно подякувати й розпрощатися, хоч це приходиться робити з великим ризиком для самого себе.

Як ми бачимо, звичаї, традиції засновані насамперед на ментальності українського характеру, який відзначається доброзичливістю, совісністю, романтизмом, показані не даниною віками усталеною, а дійовою, спонукальною силою.

Сюжетна лінія Григорія Многогрішного, і вона ж – пригодницька, цікава складовими елементами. Зав’язкою в ній є порятунок Наталки від розлюченої ведмедиці, кульмінацією – вбивство Медвина і його друга-чекіста, (якого, до речі, Григорій не збирався вбивати, але той пробував застрелити Многогрішного). Розв’язка у романі подвійна: це благословення батьками Наталки і Григорія на шлюб і перехід кордону. І перша, і друга розв’язки, як того вимагає пригодницький жанр - щасливі.

ЗАВДАННЯ (ПИСЬМОВІ)