Тема2: Адміністративне право країн Європи та Америки

Тема2: Адміністративне право країн Європи та Америки

План:

Поняття та система адміністративного права Франції, Германії та Англії

Загальна характеристика організації публічного адміністрування у Франції,Германії та Італії .

Судова система Англії, Канади та Сполучених штатів Америки.

Поняття та система адміністративного права Франції, Германії та Англії

Назва країни, Франція, – по етноніму німецького племені – франки. Площа – 552 тис. км кв. Населення – 58,1 млн. чоловік.

Столиця – Париж. Державний устрій – республіка.

Франція розділена на 96 адміністративних одиниць – департаментів. Особливий статус заморських департаментів мають Гваделупа, Мартініка, Французька Полінезія, Французькі антарктичні території, Гвіана, Реюньон, острови Сен-Пьер, Майотта, Мікелон, Уолліс і Футуна. У Франції 22 історичні провінції . Крім того, Франція володіє заморськими територіями, до яких відноситься ряд островів в Тихому океані. Це Нова Каледонія, Французька Полінезія, Франції належать також острови Уолліс, Футуна, Південні землі і Французька Антарктика.

Глава держави – Президент, обирається строком на 7 років.
Найвищий законодавчий орган. Двопалатний парламент (Національні збори, що обираються на 5 років, і Сенат, термін повноважень якого 9 років).
Найвищий виконавчий орган. Уряд.

Етнічний склад. 94% – французи, 5% – португальці, алжирці, італійці, іспанці, вірмени, марокканці, турки.

Валюта. Євро = 100 центам.

Франція є неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою.

Національний суверенітет належить народу, який здійснює його через своїх представників і за допомогою референдумів. За формою правління Франція – напівпрезидентська, напівпарламентська республіка, за формою територіального устрою – складна унітарна держава (Корсіка – політична автономія, Нова Каледонія – на кшталт асоційованого штату). У Франції існує демократичний державний режим. Основною одиницею адміністративно-територіального ділення Франції є департаменти. В країні вони представлені департаментами. Поділ держави на департаменти було запроваджено в ході Великої французької революції – 4 січня 1790 р. Установча Асамблея замінила попередній поділ на провінції новою, більш раціональною структурою. 4-го березня того ж року були утворені перші 83 департаменти. У 1810 р. в результаті розширення території Французької імперії кількість департаментів було збільшено до 130, але після поразки Наполеона в 1815 році їх кількість склала – 86. Крім того з 1848 р. по 1962 рік Алжир мав статус департаменту Франції. На даний час в складі Франції є 96 департаментів і 5 заморських департаментів[1].

Поняття і джерела

Загальна характеристика

Місцеве самоврядування у ФРН

Місцеве самоврядування у ФРН є прикладом реалізації континентальної системи місцевого самоврядування у країні з федеративним устроєм. Саме засади федералізму в поєднанні з деякими історичними особливостями (поразка у другій світовій війні) зумовили широку компетенцію органів місцевого самоврядування і значну незалежність місцевого самоврядування в цілому.

Особливе місце у забезпеченні самостійності земель відіграють фінансові стосунки з центром та бюджетний процес ФРН. Вони підпорядковані двом провідним принципам, які викладені в Конституції: принципу однаковості життєвого рівня в межах федерації, та самоврядування на земельному та місцевому рівнях взагалі, і у фінансовій галузі зокрема. Протиріччя, що існує між ними, призвело до утворення складної системи фінансових відносин, а також дали федеральному урядові підстави для розширення власних повноважень, що викликало ще більшу централізацію державних фінансів. І хоча ця система залишалась дотепер достатньо мобільною для того, щоб пристосовуватись до змін ситуації, невідомо, чи зможе вона вирішити нові проблеми, що постали після об'єднання Німеччини, і чи здатні властиві їй заходи щодо фінансового вирівнювання успішно подолати величезну різницю у рівні добробуту, що існує зараз між західними та новими східними землями[30].

Основною одиницею політично-територіальної організації земель служать громади.

Громадські союзи в рамках встановленої законом сфери своїх завдань також мають право самоврядування (нагадаємо, що громадські союзи створюються самими громадами для кращого здійснення своїй компетенції, здійснюють тільки ті повноваження, якими їх наділили громади, що беруть участь в союзі, і витрачають тільки передані громадами кошти). Гарантія самоврядування охоплює також основи власної фінансовій відповідальності. Частина 3 вказаної статті покладає на Федерацію обов'язок забезпечити відповідність конституційного ладу земель вказаним принципам. З цих положень можна зробити висновок, що політично-територіальний устрій земель ґрунтується на автономії громад, що включає їх фінансову автономію, і що громади в межах своєї компетенції можуть створювати громадські союзи. В іншому ця проблематика регулюється конституціями і законами земель.

Так, відповідно до ст. 137 Конституції землі Гессен 1946 р., громади є винятковими володарями всіх повноважень місцевої публічної адміністрації, здійснюваній на основі їх власної відповідальності. Вони можуть вирішувати будь-яку задачу публічної влади, крім випадків, коли це в суспільних інтересах особливим розпорядженням закону віднесено до ведення іншого органу. Аналогічний статус і громадських союзів. Право громад і їх союзів на самостійне управління своїми справами гарантується державою, яка обмежує свій нагляд лише забезпеченням відповідності такого управління законам.

На громади та громадські союзи, а також на їх правління можуть бути покладені і державні завдання, що вирішуються відповідно до вказівок вищестоящих державних органів. Держава зобов'язана гарантувати отримання громадами і їх союзами грошових коштів, необхідних для виконання їх завдань, і надати їм джерела доходів, якими вони можуть розпоряджатися під власну відповідальність. Громади є сільські населені пункти або їхні групи і міста. Землі Берлін і Гамбург є одночасно громадами. Відають вони розвитком інфраструктури, громадським транспортом, туризмом, житловим будівництвом, шкільними і дошкільними закладами, утриманням доріг, лікарень, театрів, бібліотек музеїв, соціальних і спортивних установ. Вони можуть встановлювати і стягувати визначені законом податки і збори.

На початок 1993 р. в Німеччині було понад 16 тис. громад. У сільській місцевості громади об'єднані в повіти, які мають своє самоврядування.

Іноді громадські союзи на практиці територіально збігаються з повітами, і самоврядування громадського союзу є в цьому випадку самоврядування повіту. В той же час великі міста або міста-повіти які, будучи громадами, мають повіти. Вони можуть ділитися на міські округи. Берлін, наприклад, ділиться на 23 самоврядних округа. Іноді на округи діляться великі сільські громади, населення яких перевищує 100 тис. жителів. Всього у ФРН 543 повітів, зокрема 117 міст поза повітами. Громади і повіти приймають свої статути У ряді земель між повітом і центром знаходиться проміжна адміністративно-територіальна одиниця - урядовий округ, в рамках якого вирішуються місцеві державні завдання і здійснюється державний нагляд за місцевим самоврядуванням. Таких одиниць 29.

Як вже зазначалось, основною одиницею політично-територіальної організації земель служать громади. Оскільки конституція визначає право громад вирішувати всі питання місцевого життя під свою відповідальність, то громади не обмежені якимись наперед визначеними специфічними завданнями, і можуть вирішувати всі питання місцевого життя. Правда норма Конституції передбачає і факт, що здійснюють вони в свою діяльність в межах закону, значить в різних землях закон може по-різному визначати коло питань, що вирішуються громадами, чи передбачити певні заборони чи право контролю діяльності. Незважаючи на різні підходи до законодавства про місцеве самоврядування, що існують в різних німецьких землях, фактично в усіх землях самоврядування є досить розвинутим і в громадах вирішується понад 80% питань, коли громадянин має стосунки з владою.

Головними функціями самоврядування на рівні громад можна визначити:

1) забезпечення діяльності інфраструктури: житло, вулиці, виробничі майданчики, вода, вивезення сміття, електрика, газ;

2) побутове обслуговування: громадський транспорт, культура, лазні, спорт, дозвілля;

3) соціальні питання: соціальний захист, інтеграція меншин, забезпечення участі в громадському житті, підтримання соціальної злагоди(миру);

4) формування життєвого середовища і перспективне планування: планування розвитку міста, якість життєвого середовища, екологія, розвиток культури і засобів комунікації;

5) громадський порядок: пожежна служба, поліція, служба зв'язку, охорона навколишнього середовища;

Стосовно влади на місцях виділяють декілька типів організації:

1. Магістратний тип (Гессен, великі міста Шлезвіг-Гольштейна та Бремен):

- Громадяни обирають на прямих виборах міські збори (представницький орган). Міські збори вибирають для керівництва адміністрацією колегіальний орган (магістрат), який складається з бургомістра та завідувачів відділами (штатних та сумісників). Магістрат приймає рішення більшістю голосів.

- Бургомістр – голова магістрату, і, за рівністю голосів, його голос є вирішальним.

2. Тип з посиленим бургомістром (Рейнланд-Пфальц, Саарланд, громади Шлезвіг-Гольштейна до 10 000 мешканців):

- Громадяни обирають муніципальну чи міську раду, як вищий орган місцевого самоврядування.

- Рада обирає бургомістра, а в окремих випадках і завідувачів відділами.

- Бургомістр є головою муніципальної ради(як правило з правом голосу) та керівником адміністрації (виконавчого органу).

- В окремих випадках бургомістр та завідувачі відділами складають президію, яка готує проекти рішень ради з питань статуту, розвитку та персоналій.

3. Північно-німецький тип самоуправління (Нижня Саксонія, Північний Рейн-Вестфалія):

- Громадяни обирають муніципальну раду, яка із свого складу вибирає голову як бургомістра. Він є представником громади.

- Муніципальна рада обирає муніципального директора як керівника виконавчого органу та завідувачів відділами. Керівник адміністрації є законним представником громади. Муніципальна рада може відкликати директора, а в окремих випадках взяти на себе повноваження муніципального директора.

4. Південно-німецький тип самоуправління (Баден-Вюртемберг, Баварія):

- Громадяни обирають муніципальну раду та одночасно прямими виборами обирають бургомістра.

- Бургомістр є головою муніципальної ради та керівником адміністрації.

- Муніципальна рада обирає завідувачів відділами, які підпорядковуються розпорядженням бургомістра.

5. Комунальний устрій нових земель:

- Громадяни прямими виборами обирають муніципальну раду.

- Муніципальна рада обирає голову, або правління, або президію. В президію входить і бургомістр.

- Бургомістра на 5 років обирає муніципальна рада. 100 000 мешканців може бути створено магістрат як колегіальний орган.

- В невеликих громадах за рішенням ради почесний бургомістр може бути одночасно головою муніципальної ради, але представницький та виконавчий органи чітко розрізняють.

Представницькі органи мають різні назви, муніципальна рада, міська рада чи муніципальні збори, є місцевим законодавцем, до головних повноважень якого відноситься:

1) прийняття комунальних статутів та постанов, якими регулюються основні правові питання організації місцевого життя;

2) поставлення завдань перед виконавчими органами самоврядування, по вирішенню конкретних важливих питань;

3) право обрання керівників виконавчого органу;

4) контроль діяльності роботи виконавчого органу;

5) створення умов громадської підтримки дій і рішень органу самоврядування.

Крім того, орган самоврядування приймає досить різні статути, але головним статутом є конституційний статут громад, який доповнює визначене законом про місцеве самоврядування комунальне право специфічними місцевими правилами. Хоча цей статут формально не є законом, але його виконання на місцевому рівні (громада) є таким же обов'язковим як і виконання земельних законів. До статуту включаються різні норми, які не визначаються законом про самоврядування і віднесені до компетенції статуту.

Це може стосуватися:

· форми оповіщення громадян про роботу органів самоврядування;

· різні форми участі людей в діяльності самоврядування;

· розподіл громади на дрібніші одиниці з власними представництвами;

· затвердження договорів між різними громадами та громадою і членами представницького органу;

· зарплати і компенсації для членів муніципальних зборів і комісій;

· створення комісій;

· структура виконавчого органу і кількість керівників відділів;

· правила прийняття і звільнення з роботи муніципальних службовців та правила оплати їх праці;

· право осіб чи їх груп знайомитись з адміністративними актами самоврядування.

Крім статутів загального конституційного чи організаційного характеру: головний статут громади, статут для приватних підприємств, статут для ощадних кас тощо, представницький орган може схвалювати статути:

1) Господарський статут громади – особливий статут правового характеру який встановлює фінансові ресурси громади. Важливою частиною цього статуту є кошторис бюджету який являє собою правову основу видатків на управління, але не надходжень. Доходи бюджету не піддаються точному плануванню.

2) Статут про підключення до загальних мереж (каналізації).

3) Статут про відрахування за користування окремими послугами (музична школа, басейн тощо).

4) Статути про міську забудову. Основним документом, який регулює діяльність представницького органу є регламент. Регламент, як правило має містити відповіді на такі питання:

· періодичність проведення засідань місцевого представницького органу;

· правила підготовки і проведення зборів, а також порядок обговорення пропозицій;

· правила створення фракцій;

· форму і терміни подання фракціями і окремими депутатами пропозицій;

· регулювання роботи комісій;

· форма і порядок голосування;

· визначення відкритих і закритих засідань;

· правила проведення роботи з громадськістю і т. п.

Особливо слід відзначити умову відкритості засідань і оголошення заздалегідь про час і місце проведення такого засідання. Коли відповідно до головного статуту такого оголошення зроблено не було, то всі рішення прийняті на такому засідання вважаються не дійсними.

На чолі виконавчого органу місцевого самоврядування, в залежності від типу самоврядування, стоїть бургомістр або директор. Керівник виконавчого органу відповідальний перед представницьким органом та громадою за виконання покладених на нього завдань:

· виконання рішень представницького органу;

· підготовку проектів рішень для представницького органу;

· виконання державних(делегованих) повноважень; - виконання завдань поточного управління і забезпечення нормального функціонування всієї місцевої адміністративної системи.

Структура виконавчих органів у різних громадах і землях може бути дещо різною і визначається, як правило місцевими статутами, проте, виходячи із спільності завдань всіх виконавчих органів можна визначити такі основні управління виконавчого органу:

1. Загальний відділ в якому об'єднані відділи кадрів, прес-служба, статистика, ревізійний відділ.

2. Фінансове управління: міська скарбниця, міська каса, податкова служба, відділ нерухомості, служба витрат на охорону.

3. Правове управління: правовий відділ, поліція, служба громадського порядку, служба оповіщення, служба страхування, РАЦС, цивільна оборона.

4. Управління освіти і культури: відділ освіти, відділ культури.

5. Управління соціального забезпечення та охорони здоров'я: служба соціального забезпечення, відділ молоді, відділ спорту, відділ охорони здоров'я, відділ лікарень, відділ компенсацій.

6. Будівельне управління: будівельний відділ, відділ міського планування, відділ кадастру, відділ будівельного нагляду, квартирний відділ, відділ надземного будівництва, відділ підземного будівництва, відділ зеленого господарства.

7. Управління громадських установ: комунальна служба, бойня, відділ ринків, ломбард, лазні.

8. Управління економіки і транспорту: відділ економіки і транспорту, відділ підприємництва, служба лісу.

Звичайно в залежності від кількості мешканців у громаді та її фінансової спроможності кількість відділів і кількість їхніх працівників є різною, проте існують приблизні штатні розписи, що регулюють цю проблему. Структура служб, персонал та тарифні ставки є одним з додатків до щорічного бюджету громади.

Основні принципи служби в органах місцевого самоврядування:

- служіння територіальній громаді;

- поєднання місцевих і державних інтересів;

- верховенства права, демократизму і законності;

- гуманізму і соціальної справедливості;

- гласності;

- пріоритету прав та свобод людини і громадянина;

- рівних можливостей доступу громадян до служби в органах місцевого - самоврядування з урахуванням їх ділових якостей та професійної підготовки;

- професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

- підконтрольності, підзвітності, персональної відповідальності за порушення дисципліни і неналежне виконання службових обов'язків;

- дотримання прав місцевого самоврядування;

- правової і соціальної захищеності посадових осіб місцевого самоврядування;

- захисту інтересів відповідної територіальної громади;

- фінансового та матеріально-технічного забезпечення служби за рахунок коштів місцевого бюджету;

- самостійності кадрової політики в територіальній громаді.

Італія

Італійська Республіка – держава на півдні Європи, в Середземномор’ї. На території Італії розташовані також такі державні утворення: Сан-Марино, Ватикан,Суверенний Мальтійський орден.

Столиця Італії – Рим.

Державний прапор – прямокутне полотнище з трьох рівномірних вертикальних смуг зеленого, білого та червоного кольору.

Етнічний склад: на території Італії проживають італійці, німці французи словенці.

Офіційна мова: італійська, але досить значні мовні меншини розмовляють фріуланською, ладинською, сардською та німецькою мовами. Крім того, є компактні осередки поширення таких мов, як франко-провансальська, грецька, албанська й каталанська.

Населення: за переписом 2011 року – 59 464 644 жителів.

Валюта: євро ? (EUR)

Публічна адміністрація Італії

Центральні адміністративні установи Італії. Рада Міністрів.Систему виконавчої влади в Італії очолює Рада Міністрів, статус якої визначається Законом № 400 від 23 серпня 1988 року «Про діяльність уряду і організацію Бюро Ради Міністрів», а внутрішня організація і діяльність – регламентом, затвердженим декретом Голови Ради Міністрів 10 листопада 1993 року. Італія є парламентською республікою, тому уряд країни формується на підставі результатів виборів в Палату депутатів. Згідно Конституції, Президент Республіки призначає Голову Ради Міністрів і за його пропозицією міністрів. На відміну від інших країн схвалення парламенту повинен отримати весь склад уряду, а не тільки його голова. На практиці підбір міністрів здійснюється перемогою на виборах політичними партіями, які визначають своїх представників до складу уряду. Список для подання Президенту, складений за партійним принципом, передається Голові Ради Міністрів, якого, як правило, визначають в останній момент, тому він може лише доповнити вже погоджений список кандидатом на посаду будь-якого міністра.

Рада Міністрів визначає загальну політику уряду та напрямки адміністративної діяльності, приймає рішення з усіх аспектів політичного курсу, визначеного на основі довіри спільно з парламентом країни, вирішує спори про компетенції між окремими міністрами. У законодавстві визначено питання, рішення по яких в уряді приймаються колегіально.

Згідно Конституції Раду Міністрів утворюють голова і міністри, проте на практиці склад уряду істотно трансформувався. Нині її повноправними членами є заступники голови, міністри, заступники міністрів, генеральний секретар Бюро Ради Міністрів. Відповідно до Конституції на засіданнях уряду також можуть бути присутні голови обласних джунт п’яти областей, наділених більш широкою автономією: Сардинії, Балі д’Аоста, Фріулі-Венеції Джулії, Трентіно-Альто Адідже – з дорадчим голосом, Сицилії – з вирішальним.

Голова Ради Міністрів керує загальною політикою уряду, підтримує єдність політичного та адміністративного курсу, заохочує і координує діяльність міністрів. З урахуванням думки членів уряду він може пропонувати кандидатури своїх заступників, формувати Раду кабінету у складі визначених ним міністрів.

Всі служби, взаємодіють безпосередньо з головою уряду, утворюють загальний секретаріат Бюро Ради Міністрів на чолі з генеральним секретарем, що призначається главою уряду. Голова Ради Міністрів також власним декретом утворює департаменти Бюро Ради Міністрів, визначає їх компетенцію, організаційну структуру і керівників. Посади генерального секретаря та керівників департаментів є політичними призначеннями, тому після приведення до присяги нового уряду припиняються повноваження осіб, призначених раніше.

Конституція не встановила перелік міністерств, тому їх склад може змінюватися відповідно до розпоряджень звичайних законів. В Італії виділяють два різновиди міністрів: 1) які стоять на чолі міністерства; 2) є кураторами по певних напрямках, але не є керівниками відомств. Останні – «міністри без портфеля» – здійснюють свої функції на підставі доручення Голови Ради Міністрів, який також уповноважений призначати даних осіб керівниками департаментів, утворених в рамках Бюро Ради Міністрів.

Голова Ради Міністрів може створювати спеціальні комітети міністрів, які до своєї діяльності можуть залучати експертів, у тому числі, що не входять в склад публічної адміністрації.

Заступники міністрів, що входять до складу уряду, є секретарями зі зв’язків з парламентом. Вони можуть брати участь в дискусіях, відповідати на запитання і інтерпеляції тільки відповідно до вказівок міністра, який несе персональну відповідальність за діяльність свого відомства і самостійно визначає коло повноважень заступника шляхом видання декрету. Заступники міністра призначаються на посаду декретом Президента, проте їхні кандидатури голова уряду повинен погодити з відповідним міністром.

Міністри колегіально відповідальні за дії Ради Міністрів і індивідуально – за дії керованих ними відомств. Формою відповідальності міністра є його відставка з посади. Відставка конкретного міністра, як правило, не призводить до відставки всього уряду, якщо тільки це серйозно не порушує баланс політичних сил в урядовій коаліції. Згідно з Конституційним законом № 1 від 16 січня 1989 р. за злочини, скоєні при виконанні своїх обов’язків, міністри постають перед судом загальної юрисдикції (раніше звинувачення, висунуті проти міністрів, були підсудні органу конституційної юстиції).

Публічна адміністрація. В Італії немає спеціального закону про центральну адміністрацію або про організацію та діяльність публічної адміністрації. У самому загальному вигляді принципи, що стосуються утворення державних установ, підбору кадрів та організації їх діяльності, встановлюються в Конституції: установи створюються на підставі приписів закону, набір персоналу, як правило, відбувається на конкурсній основі, критерієм оцінки діяльності є високі показники у роботі, професіоналізм, принциповість у вирішенні важливих питань тощо. В італійській доктрині до публічної адміністрації відносять всі структури, створені переважно для здійснення хоча б одного з двох завдань: 1) сприяння політичним інститутам в сфері управління; 2) здійснення діяльності по досягненню цілей державного характеру, визначених політичними інститутами.

До основних державних посадовців в Італії відносять: Президента Італії, Прем’єр міністра, Міністра закордонних справ, Міністра оборони, Міністра фінансів, Міністра Юстиції, Міністра Внутрішніх справ, Посла США[31].

До органів публічної адміністрації відносять: Бюро Ради Міністрів, міністерства і міжміністерські комітети, національні і вищі ради, незалежні агенції та адміністрації, автономні служби.

При здійсненні своїх повноважень Голова уряду спирається на апарат Бюро Ради Міністрів. Основною структурою є загальний секретаріат Бюро, що складається з департаментів і служб, на чолі з генеральним секретарем, які поділяються на відділи і секції, а очолюють їх генеральні директори. У деяких міністерствах (оборони, зовнішніх відносин, фінансів) є пост генерального секретаря з координаційними повноваженнями. Управління персоналом здійснюється Адміністративною радою на чолі з міністром, до складу якого входять представники профспілок та генеральні директори. Цей орган приймає рішення про оголошення конкурсу для заміщення вакансій і просування по службі. У кожному міністерстві є дисциплінарна комісія, яка готує матеріали і дає юридичні консультації щодо застосування заходів дисциплінарного характеру.

В італійських міністерствах є центральна бухгалтерія, яка підпорядковується головній бухгалтерії Міністерства казначейства, господарське управління, а також допоміжні підрозділи – архів, бібліотека, бюро обробки електронних даних тощо.

Периферійні підрозділи створюються, як правило, на провінційному, рідше – на обласному та комунальному рівні. Після здійснення обласної реформи частина територіальних служб була передана на місцевий і регіональний рівень, тому більш гостро постало питання про координацію повноважень.

Особливістю еволюції центральної адміністрації Італії є створення міжміністерських комітетів для координації діяльності. Вперше такий орган був утворений в 1936 р. – комітет кредиту і заощаджень на чолі з головою уряду. До його складу увійшли три міністри. В даний час число подібних органів збільшилося: функціонують міжміністерські комітети з цінової політики, зовнішньоекономічної політики, координації промислової політики, економічного програмування, продовольчої і сільськогосподарської політики. Міжміністерські комітети створюються, як правило, на базі законодавчих приписів. До їх складу можуть входити або тільки міністри, або керівники відомств і фахівці в певній сфері. Деякі міжміністерські комітети приймають рішення тільки одноголосно, однак найбільш поширеною є наступна практика: якщо до складу цього органу входять лише міністри, то меншість підкоряється рішенням більшості. Міжміністерські комітети повинні інформувати про свій порядок денний Голову Ради Міністрів, при цьому останній може винести деякі питання на розгляд уряду.

Автономні служби поділяються на підприємства, адміністрації з обслуговування, дослідні інститути. В Італії відсутній єдиний нормативний акт, що стосується статусу даних суб’єктів, однак у самому загальному вигляді можна виділити наступні риси. Головою автономної служби є міністр, в безпосередньому підпорядкуванні якого перебуває генеральний директор служби. У раді з управління служби досить широко представлені працівники міністерства. Персонал служби відноситься до розряду державних службовців, а майно передається державою у тривале користування. До числа автономних служб, зокрема, відносяться державні монополії, Вищий інститут профілактики і безпеки праці, Автономна служба зі сприяння польотів на повітряному транспорті.

Як і в більшості західних країн, в Італії разом з державними органами територіальних суб’єктів – областей, провінцій, комун окремі функції публічної адміністрації можуть бути покладені на інших суб’єктів публічного права, що користуються правами юридичної особи.

Регіональне та місцеве самоврядування. В Італії наступна система територіального устрою: муніципальний рівень – комуни і провінції, регіональний рівень – області. Ця країна є типовим представником французької моделі місцевого самоврядування. Разом з тим необхідно враховувати, що в Італії була розроблена оригінальна модель адміністративно-територіального устрою, в основі якої лежали два принципи – політичної децентралізації і автономії територіальних колективів у рамках єдиної держави (ст. 5 Конституції). Ця модель одержала найменування «обласна держава». Вона передбачає надання самостійності всім територіальним колективам, але в найбільшому обсязі нею наділялися області.

В Італії немає комплексних актів про адміністративно-територіальний устрій, регіональне і місцеве самоврядування. Статус провінцій та комун визначається в Законах «Про місцеві автономії» (№ 142 від 8 червня 1990 р.) і «Про прямі вибори Сіндіка, голови провінції, провінційних і комунальних рад» (№ 81 від 25 березня 1993 р.). П’ятнадцять італійських областей діють на підставі приписів Конституції (розділ V) та законів держави, з яких найбільш важливими є Закони «Про утворення і діяльності обласних органів» (№ 62 від 10 лютий 1953 р.) та «Про обрання обласних рад» (№ 108 від 17 лютого 1968 р.). П’ять областей, перелічених у ст. 116 Конституції, діють на базі власних статутів.

Комуни – самі дрібні адміністративно-територіальні одиниці. В Італії їх налічується 8100. При утворенні комун їх населення не може бути менше 10 тисяч жителів. Центральна влада вживає заходів щодо укріплення існуючих комун, виділяючи адміністративно-територіальним одиницям протягом 10 років додаткові фінансові кошти в разі злиття комун з населенням не менш 5 тисяч жителів. Комуни наділені адміністративними повноваженнями у сфері соціального обслуговування, благоустрою та використання території, її економічного розвитку.

Провінція збирає пропозиції комун, бере участь у розробці обласних планів і програм розвитку, а також бере участь у розробці власних багаторічних секторальних програм і плану розвитку території. На підставі відповідних програм провінція координує діяльність комун і самостійно діє в області економіки, виробництва, комерції, туризму, а також соціальної сфери, спорту і культури. До її функцій належать: охорона навколишнього середовища, природного шару ґрунту, флори, фауни, природних парків та заповідників; використання гідро-і енергоресурсів, культурних цінностей; транспорту і дорожньої мережі; полювання і рибальства у внутрішніх водах; переробки відходів, санітарної служби, гігієни і профілактики; забезпечення середньої та професійно-технічної освіти, якщо повноваження у цій сфері передбачені державними та обласними законами; адміністративно-технічне сприяння місцевим органам і збір інформації.

Законодавством Італії передбачено створення районів, до складу яких включаються території столиці держави чи області і прилеглих комун, нерозривно пов’язаних з економічною діяльністю і службами столиці. Поки подібні райони створюються на базі 8 міст: Туріну, Мілана, Венеції, Генуї, Болоньї, Флоренції, Рима, Барі, Неаполя. Територіальні межі району головного міста встановлює обласний закон з урахуванням думки зацікавлених провінцій та комун. У районах головного міста існують два рівні управління: місто-метрополія (відповідає провінційному рівню) і комуни.

Найбільші адміністративно-територіальні одиниці – області, можуть створюватися за наявності не менше 1 млн. жителів. Вони мають законодавчу, адміністративну та фінансову самостійність. За Конституцією 1947 року їм передані повноваження, які раніше входили до компетенції держави. Найважливіші з них – це повноваження в законодавчій сфері. Проте тільки п’ять областей володіють винятковими законодавчими повноваженнями, решта областей можуть видавати закони тільки в рамках принципів, розроблених національним парламентом. Закони областей не можуть суперечити принципам державного правопорядку, соціально-економічній реформі, міжнародним зобов’язанням країни, інтересам держави та інших областей. Область здійснює адміністративні повноваження щодо тих же предметів відання, що і законодавчі повноваження (ст.ст. 117, 118 Конституції). У разі необхідності центральні органи держави можуть делегувати областям інші повноваження. У свою чергу область може передавати окремі повноваження в сфері управління провінціям і комунам.

Всі територіальні одиниці мають свої статути і систему органів, що включає: раду, джунту, голову (в комунах – Сіндіка). Однак існують певні відмінності в порядок утворення і статусах двох останніх на регіональному та муніципальному рівнях. В областях члени джунти і її голова обираються на першому засіданні представницького органу з числа радників. Джунта є виконавчим органом ради. Вона приводить в життя його рішення, представляє на його розгляд проекти обласних планів, бюджетів, схеми програм розвитку, а також контролює їх здійснення. Джунта керує обласним майном, укладає угоди і договори від імені області, координує діяльність підприємств та служб обласного підпорядкування. Всі статути передбачають періодичну звітність виконавчого органу перед обраною радою.

До складу джунти входять голова, заступник і асесори, що відповідають за певну галузь управління. Асесори зазвичай стоять на чолі асесорату – управління, що відає будь-якої сферою (культура, територіальне планування і т. п.). Розподіл повноважень між членами джунти і організація асесоратів регулюється шляхом видання обласного закону. Голова джунти представляє область зовні. Він координує діяльність джунти, забезпечує її єдність, скликає виконавчий орган на засідання, встановлює порядок денний, формулює пропозиції щодо розподілу повноважень серед асесорату, головує на засіданнях джунти, має право офіційного проголошення (оприлюднення) обласних законів і постанов.

Відповідно до Закону 1993 р. в провінціях і комунах були посилені позиції голови провінції і Сіндіка. Тепер вони обираються безпосередньо населенням. Голова провінції і Сіндік самостійно формують склад джунти і лише інформують раду про її склад, коли представляють на схвалення загальні напрямки діяльності джунти. У провінціях і комунах з населенням понад 15 тисяч членство в джунті несумісне з посадою обласного радника. У комунах з населенням до 15 тисяч Сіндік одночасно є і головою ради.

У рамках організаційних моделей областей виділяють: центральний і периферійний апарат; установи та служби, підлеглі області, і товариства з обласною участю; територіальні установи, яким область делегувала свої повноваження; територіальні установи, що володіють самостійною компетенцією, на які поширюється обласне програмування.

Центральний апарат області створюється для технічного і професійного сприяння джунти. Цей апарат будується з урахуванням різних моделей: на базі асессоратів; на основі департаментів, які координують діяльність служб, що відносяться до ведення різними асесороми; в рамках бюро джунти, до складу якого входять служби координаційного характеру відають певними питаннями і секторами. Периферійні служби області представляють собою, як правило, колишні державні територіальні структури, дія яких поширюється на частину території області (аграрні і лісові інспектора). Разом з тим ті державні структури, дія яких поширювалася на всю територію області, були інтегровані в центральний апарат.