Адміністративного права Великобританії

На формування та розвиток адміністративного права Великобританії суттєво вплинула специфіка та консервативність англосаксонської правової системи. Слід зазначити, що досить тривалий час англійські правознавці вкрай негативно відносились до регламентації організаційних та структурних питань апарату управління. Це було обумовлене тим, що адміністративно-правова нормотворчість у сім’ї загального права (common law)[19] від самого початку була зосереджена навколо вироблення процесуальних гарантій захисту прав приватних осіб від свавільних дій з боку державних органів. Разом з цим, до завдань адміністративного права має відноситись регулювання взаємовідносин приватних осіб та державних органів. У Великобританії таке регулювання, в свою чергу, здійснювалось нормами загального права. Однак, з розширенням меж втручання держави в різні сфери суспільного життя, активізувалось публічне адміністрування цими сферами та відбулось зміцнення апарату публічної адміністрації, організація та структура якого потребувала відповідної правової регламентації. Відповідно, це призвело до того, що в правових нормах з’явились положення щодо правової регламентації організаційних та структурних питань публічного адміністрування, а у юридичній науці вони почали розглядатись саме як частина адміністративного права. Приблизно у середині ХХ століття британськими правниками було сформульовано поняття адміністративного права.

Адміністративне право Великобританії є сукупністю правил, більшість з яких є правовими нормами, що регулюють загальний порядок управління державою в широких межах принципів, які встановлені політикою. Таке нормативне регулювання спрямоване на роботу відомств центрального та місцевого підпорядкування, на відносини між цими відомствами, суспільством та окремими громадянами, на охорону інтересів останніх від посягань з боку органів управління[20]. В сучасних джерелах Адміністративне право Сполученого королівства, з формальної точки зору, інтерпретується як галузь публічного права, що регулює організацію, процедури, права та обов’язки, відповідальність різних органів управління, які приймають участь в здійсненні публічної політики[21]. Враховуючи наведені визначення, до головного завдання адміністративного права Великобританії можливо віднести дотримання балансу в системі розподілу влади. Такий баланс відіграє суттєву роль, з одного боку, при забезпеченні діяльності ефективної публічної адміністрації, з іншого – при забезпеченні захисту громадян та суспільства від можливих зловживань (maladministration)[22] цією владою. Тому питання про межі повноважень публічної адміністрації та дотримання нею доктрини intra vires (діяльності в межах повноважень)[23] виступають першочерговим пріоритетом англійського адміністративного права.

Це має значення не лише для адміністративного права, а і для інших галузей права, що обумовило особливості ключових критеріїв, які характеризують адміністративне право Великобританії, таких як: предмет, методи, принципи тощо. Крім того, у Великобританії існує три різних правових системи – це: Англійське право (застосовується в Англії та Уельсі), право Північної Ірландії та право Шотландії. Перші дві системи засновані на загальному праві, остання – поєднує у собі загальне та цивільне право. Такий стан речей відповідним чином здійснив свій вплив на систему публічної адміністрації Великобританії.

Розуміння особливостей адміністративного права Великобританії неможливе без розкриття специфіки його джерел. Так, вплив на формування джерел адміністративного права Великобританії має факт відсутності писаної конституції як єдиного документу, що визначає загальні засади публічного адміністрування для країни в цілому. До «неписаної конституції», згідно традицій відносять прийняті Парламентом статути, які є одним з джерел адміністративного права у Великобританії. Їх, як правило, називають також «конституційними законами» – це акти британського Парламенту, що регламентують профільні питання. Одними з найбільш важливих серед них можливо назвати: Хабеас корпус акт (1679 р.), Білль про права (1689 р.), Закон про Парламент (1911 та 1949 рр.), Акт про перів (1963 р.), Акт про Палату громад (1978 р.), Акти про народне представництво (1949, 1969, 1974, 1983 рр.) та ін. Разом зі статутами у Великобританії існують закони, що не є конституційними (так звані звичайні закони у консолідованій формі). Вони регулюють широке коло адміністративних правовідносин та, залежно від того яку сферу суспільних відносин вони регулюють, часто містять положення адміністративно-правового змісту, зокрема: Закон про місцеве управління (1972 та 1985 рр.) визначає систему місцевого самоуправління та уніфікує її; Закон про акти делегованого законодавства (1946 р.) встановлює порядок прийняття та публікації адміністративних нормативних актів, що видаються за погодженням Парламенту; Закон про трибунали та розслідування (1971 р.) регулює організацію та діяльність британської адміністративної юстиції – адміністративних трибуналів та міністерських розслідувань; Закон про позови до корони (1947 р.), який є узагальненням судової практики про відповідальність адміністрації.

Повсякденна діяльність публічної адміністрації Великобританії регулює значний масив нормативних актів, що відносяться до делегованого законодавства[24]. Делеговане законодавство має місце у країнах з парламентською формою правління, в яких визнаним є принцип парламентського верховенства у законодавчій сфері[25]. Це такі акти як накази Корони у Раді; накази, інструкції, циркуляри міністрів та голів публічних корпорацій; постанови англіканської церкви з питань управління: акти місцевої адміністрації та ін. Відповідно найбільшу та найсуттєвішу частину делеговано законодавства складають акти Уряду.

До джерел адміністративного права у Великобританії також відносяться звичаї. Низку повноважень виконавча влада реалізовує виходячи не із законів, а з прерогативи корони – влади, що належить їй за звичаєм. У юридичній науці їх ще називають конституційною угодою або конституційним звичаєм. Наприклад, до таких конституційних звичаїв відноситься неписане політико-правове правило про те, що пост голови Уряду Великобританії обіймає лідер партії, яка перемогла на виборах до Палати громад. Серед таких звичаїв можливо виділити звичай щодо прерогативи Корони у регулюванні питань цивільної служби. Так само на звичаї, який витікає ще з часів середньовіччя, у Великобританії було сформовано правило, що суди вирішують остаточно усі спірні питання права.

Безліч норм адміністративного права сформульовані судами під час розгляду та прийняття рішень ними по справах за скаргами приватних осіб на неправомірні дії публічної адміністрації. Рішення у конкретних справах стають часто зразками (судовими прецедентами) для розгляду в подальшому аналогічних справ. Встановлюючи норми такого прецедентного права суди, передусім, окреслили свої власні повноваження щодо контролю над публічною адміністрацією. Так вони встановили: випадки у яких приватні особи мають право звертатись до суду; форми та порядок подання такого звернення; межі та ступінь перевірки судами дій публічної адміністрації тощо. Судова практика знаходить своє підтвердження в законах і підзаконних актах. У сучасний період значна роль прецедентного тлумачення, тобто тлумачення судами статутів, що містять адміністративно-правові норми. Проте судові прецеденти все ж таки починають поступатись місцем статутному праву.