Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






РОЗДІЛ 1 ПОЧАТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Ю. ПІЛСУДСЬКОГО

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………

РОЗДІЛ 1 ПОЧАТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Ю. ПІЛСУДСЬКОГО

1.1. Дореволюційна діяльність Пілсудського………………………..

1.2. Прихід до влади Пілсудського…………………………………..

1.3. Військові дії проти більшовиків………………………………

РОЗДІЛ 2. РЕЖИМ САНАЦІЇ

2.1. Перший етап………………………………………………………….

2.2. Другий етап. Велика Депресія…………………………………

2.3. Пакт Пілсудського Гітлера…………………………………..

ВИСНОВКИ………………………………………………………….

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………

ВСТУП

Глибокі соціально - економічні і суспільно - економічні переміни що відбулися в країнах Східної Європи за останні роки, зумовили необхідність об’єктивного вивчення їх історії і переосмислення багатьох застарілих оцінок.

В історії східноєвропейських країн з їх пізнім розвитком капіталізму і слабкістю демократичних інституцій існував великий розрив між правлячою елітою і відсталими у культурному розумінні масами. В таких країнах громадська значимість інтелігенції виявилась вищою, ніж в країнах " передового" капіталізму, саме тому цьому прошарку населення довелося у відповідальні моменти історії роль лідера брати на себе.

Головною ціллю всього польського народу з кінця ХУ111 до початку XX ст. ст. було визволення країни і відродження єдиної Польської держави. Ця ціль об"єднала три головних суспільно - політичних рухи, що сформувалися у XIX ст. під впливом індустріального розвитку польських земель: національне, селянське, і соціалістичне. В рамках цих рухів до кінця позаминулого століття були створені політичні партії, серед них: Стронництво народово - демократичне / ендеція/, що представляло націоналістичний, право-консервативний табор; тимчасове об'єднання людовських політичних організацій в Польське стронництво людове /ПСЛ/, що займало центристські проаграрні позиції; на лівому фланзі політичного спектру виявилась Польська соціалістична партія /ППС/ спадкоємиця робочих організацій "Пролетаріат" та "Пролетаріат 2".

Ідеєю, що зв’язувала всі ці політичні рухи, було стремління повернути польську державність.

Ця мрія набула реальних обрисів у роки Першої світової війни, у ході якої сформувалися два табори - ендеція /з орієнтацією на країни Антанти і сподіваннями на об'єднання польських земель під скипетром російського монарха за умови надання Польщі самоуправління/ та табор австро-німецької орієнтації, центральною політичною фігурою якого став один з діячів ППС Юзеф Пілсудський, найбільш популярний герой польської історії XX сторіччя.

Актуальність теми. День 11 листопада 1918 р. як дата відродження незалежної Польської держави назавжди увійшов в історію Польщі.

Цій події передували десятиліття національно-визвольного руху і революційних виступів. Відродженню незалежності сприяли дві революції в Росії, розпад Австро-Угорської і крах Німецької імперії, внаслідок чого склались сприятливі для Польщі міжнародні обставини. У виданому 22 листопада 1918 року Декреті про вищу владу Ю. Пілсудський призначався "тимчасовим керівником держави" з правом звільняти уряд затверджувати 1 відхиляти законопроекти і бюджет, призначати вищих посадових осіб і т.п.

Обраний у січні 1919 року сейм та прийнята ним Мала Конституція увели його владні можливості в законні рамки і заклали основи парламентарної демократії 2- ої Речі Посполитої.

Наступний хід подій показав, що інтереси правлячої групи Ю. Піл -судського, громадських організацій і партій, що підтримували його, виявились неоднорідними і крок за кроком все більше розходилися, у тому числі і в питанні створення політичної влади. Головною ціллю своєї політики Пілсудський ставив створення в Польщі сильної виконавчої влади.

Сьогодні, у XXI сторіччі, перед Україною та багатьма країнами третього світу гостро стоїть питання влади, питання устрою держави.

Юзеф Пілсудський – складна і непересічна особистість. І, як кожна яскрава особистість, він продовжує цікавити польське суспільство і не тільки його. Постать Пілсудського – політика цікава в історичному плані народам і політикам інших країн.

Ніколи не вщухаючий Інтерес польського суспільства до особистості Ю. Пілсудського сьогодні ще більше пожвавився. Польща увійшла до Євросоюзу і перед нею постали нові завдання, але питання влади як стояли гостро, так і продовжують турбувати суспільство. На цьому тлі у польському суспільстві розгортається полеміка про історичну роль Ю. Пілсудського, про вплив його діяльності на долю країни. Сьогодн1 нащадки намагаються відтворити його політичний портрет, оцінити його лідерство в ППС,знайти витоки виникнення міфу навколо цього імені. Історики Польщі порівнюють політичну діяльність Ю. Пілсудського періоду середини 90-х років ХІХ сторіччя до середини 30-х років ХХ сторіччя з політичною діяльністю сучасних політичних лідерів.

На житті і діяльності, на особистості Ю. Пілсудського, як у дзеркалі відбилися буремні події, що переживала Європа тих років, особливо багатих війнами і революціями. У свою чергу, його особистість ісвітогляд, його характер і вчинки впливали на формування міжвоєнної історії Польщі, бо у відродженій у 1918 році польській державі він мав владу, яка з травня 1926 року стала необмеженою.

Саме тому розуміння всіх дій цієї непересічної особистості можливе тільки на широкому історичному фоні.

Основними категоріями, котрі розглядаються в дослідженні є суспільство, інтелігенція і влада. Під громадянськім суспільством слід розуміти соціальний організм, здатний в достатній мірі до політичної незалежності від владних структур. Інтелігенція, до якої належав Юзеф Пілсудський, є активним елементом суспільства, що має свій статус, тобто позицію, узгодженою з правами і обов’язками, і суспільну роль, що передбачає мотиваційну поведінку. Влада розглядається як діяльна система правлячих лідерів, структур і інститутів, що сприяють організації суспільства, мобілізації його ресурсів і таких, що дають йому можливості для подальшого розвитку. Баланс інтересів трьох названих елементів забезпечує суспільству злагоду, стабільність, що більш притаманні демократичним системам.

Для польської історії XX сторіччя більш характерним є неспівпадіння інтересів і цілей влади і основної частини суспільства, викликане стремлінням влади встановити повний контроль над суспільством.

Процес еволюції влади в історії Польщі XX сторіччя умовно можна окреслити такими періодами: 1/ 1918 - 1926 рр. - формування парламентської демократії; 2/ 1926 - 1939 рр. – встановлення авторитарного режиму із збереженням парламентаризму; 3/ 1939 - 1944 рр. окупаційній режим ворожий суспільству влади. І далі існують ще три періоди, що охоплюють відрізок часу до 1980 року, але ці періоди не стосуються теми даного дослідження.

Юзеф Пілсудський був активним учасникам багатьох політичних подій, що відбувалися у перші два згадані періоди, а майже весь другий період був сформований під знаком його Імені.

Сьогодні незалежна Україна у гарячих політичних баталіях удосконалює свої владні демократичні інституції. 1 робиться це часом у напруженому міжпартійному протистоянні, в гарячих публічних дискусіях. Процес цей, як бачимо, досить тривкий, бо п'ятнадцять років незалежності і досі не поставили крапку у питанні найоптимальнішої форми влади.

Є вислів, що історія вчить лише тому, що нічому не вчить. Це, звичайно, не так. Оглядаючись на свою власну історію, на історію інших країн, Україна вчиться бути демократичною, толерантною, намагається будувати своє життя, не повторюючи помилок минулого і своїх, і чужих. В силу певних історичних обставин Польща у своєму політичному і соціальному розвитку йде на крок попереду України і тому досвід, набутий цією країною, може бути врахований при розбудові українських політичних інституцій. Зокрема, політична біографія такого видатного політичного діяча, яким був маршал Юзеф Пілсудський, може дати відповідь на багато запитань, які виникають сьогодні в українській політиці.

Стан наукової розробки. На протязі довгого часу, від 30-х років ХХ сторіччя і до наших днів яскрава політична постать Юзефа Пілсудського була і залишається в центрі уваги багатьох науковців-істориків, політологів. Про Ю. Пілсудського написано чимало праць, в яких розглядався політичний феномен амбітного революціонера, військового, державного діяча, керівника європейської держави. Його ім’я обов’язково згадується, коли мова йде про Європу початку ХХ сторіччя.

У 1986 році, у Польщі була видана праця, присвячена саме Юзефу Пілсудському, його життю, політичним діянням, успіхам і поразкам. Назва книжки визначала характер оповіді про легендарного політика: „Юзеф Пілсудський – легенди і факти”.

Автор праці – досить критично поставився до позитивних і негативних оцінок, що звучали у пресі, по радіо. У непересічної особистості, як завжди, є доволі і ворогів, що ладні змішати з брудом людину, і захоплених обожнювачів, що використовують у змалюванні особи тільки рожеву фарбу.

У своїй праці автор підкреслює, що думки і оцінки сучасників Маршала у великій мірі були пов’язані з створенням стереотипів – позитивного і негативного, ніж з легендою у повному розумінні цього слова. Бо ж легенда ніколи не формується виключно під дією пропаганди сучасній герою. В значній мірі її обумовлює „жива історія” – звичайна історична свідомість різних суспільних кіл.

Саме тому при висвітленні діяльності Пілсудського акцент був зроблений на тих справах, на які він наклав свій особливий відбиток, на тих проблемах, котрі без його участі іншими політичними і державними діячами, мабуть, були б вирішені інакше.

Автор праці наводить біографічні дані Маршала, що докладно розповідають про його побутове і політичне життя. Піл судський у Наленчів – політична фігура, що не позбавлена людських рис, людина, яка має сумніви і яка має високу амбітність.

До безперечних заслуг автора слід віднестиі його вміння підтвердити свої думки і висновки посиланнями на численні джерела. Це робить працю справжнім документом епохи – надійним і важливим. В праці згадується багато імен відомих науковців-істориків, їх думки з приводу тих чи інших політичних подій.

При осмисленні біографії Пілсудського висвітлюється вся гама проблем, пов’язаних з культом особи: його виникнення, механізм возвеличення, становлення диктатора та інше.

Цікаву проблему піднімають автор, стверджуючи, що диктатура в Польщі з її культом і міфом Пілсудського відрізнялась виключним для ХХ сторіччя патріархальним і старосвітським характером, що відділяла правлячу верхівку від усього польського суспільства величезною прірвою.

У праці двох авторів – В.П. Газіна та С.А. Копилова „Новітня історія країн Європи та Америки 1918 – 1945 рр., у розділі „Польща в 1918 – 1945 рр.” дається широка панорама післявоєнної Європи і зокрема становище Польщі в цей період. В цьому розділі автори приділяють найголовнішу увагу діянням Ю. Пілсудьского, його боротьбі за становлення Польської держави та її кордонів.

Автор підкреслює, що стабілізаційні процеси першої половини

20-х років розпочалися в Польщі саме завдяки Ю. Пілсудському і його партії ( ППС ). Детально описують автори державний переворот у травні 1926 р. та встановлення режиму санації.

У роботі також йдеться про економічну депресію і загострення соціальних відносин у польському суспільстві в період між двома світовими війнами, тобто в той час, коли на політичну арену вийшов Маршал. Автори розцінюють прихід до влади Ю. Пілсудського як негативний акт: „політичну нестабільність в країні вдало використав у власних інтересах Ю. Пілсудський та однодумці Маршала, що розпочали підготовку захоплення влади”. Звертаючись до питання розбудови демократичних засад у державі за часів, коли уряд Польщі очолив Ю. Пілсудський, автори констатують, що всі заходи, які були проведені Маршалом, носили диктаторський характер і до демократії не мали жодного стосунку.

Підтвердженням тому є урядова програма загального оздоровлення країни – санація. Відзначається також, що перші кроки уряду „санації” засвідчили, що новий режим не збирається враховувати позиції демократичних сил, які підтримували переворот. І повсякденним явищем стало нехтування основними нормами парламентської демократії та судові процеси по обвинуваченню у „державній зраді”.

Намагаючись бути об’єктивними, автор праці неохоче констатує, що „за короткий період помітно зросли об’єми зовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміцнилась національна валюта.

Праця Джозефа Ротшильда „Східно – Центральна Європа між двома світовими війнами” досліджує поряд з іншими країнами, історію Польщі в період між 1914 та 1945. Автор відзначає, що історія Польщів період між двома світовими війнами багато в чому сформована під впливом і за участі яскравого і рішучого політика Юзефа Пілсудського. Із суто західною пунктуальністю автор – відомий американський науковець і професор політології Колумбійського університету – досліджує політичну історію Польщі і головні історичні постаті, згаданого вище періоду, їх вплив на хід історії і розвиток Польської держави. Погляд цікавий тим, що про ці події розповідає науковець, який не проживає у Європі.

Д. Ротшильд у своїй праці детально і ретельно описує політичне і економічне становище Польщі у окреслений у назві період. Для більш широкого і конкретного зображення життя Польщі він звертається до таблиць, де мовою цифр показує людність у Польщі за етносами, релігією, людність в економічних секторах, неписьменність населення у віці понад 10 років за переписом 1931 року, тобто в той період, коли наслідки керування державою Ю. Пілсудського проявилися на повну силу. Наведена статистика найкрасномовніше свідчить, що Юзеф Пілсудський твердою рукою вивів Польщу з бідності, нестатків і створив на міжнародній арені своїй країні імідж повноцінної європейської держави. Але, разом з тим, автор звертає увагу на політичні помилки Ю. Пілсудського, які він робив, керуючись найкращими намірами. Такою грубою помилкою автор вважає „інаугурацію” брутального режиму „полковників” у вересні 1930 року, що супроводжувалася грубим побиттям та нелюдським ув’язненням кількох опозиційних лідерів і відвертим застосуванням сили поліцією під час нових виборів у листопаді 1930 року.

Об’єкт дослідження. Обьктом є Юзеф Пілсудський як керівник держави і політичний діяч

Предмет дослідження. Предметом є політична боротьба Юзефа Пілсудського за незалежність Польщі та його діяльність на чолі Польської держави.

Мета дослідження. Метою є розкриття ролі політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові держави, його боротьбі за незалежність Польщі та вплив його правління на подальший розвиток Польської держави.

Завдання:

- висвітлити питання політичної ситуації і взаємин держав у Центрально-Східній Європі;

- показати політичне становище Польської держави на кінець Х1Х початок ХХ сторіччя;

- висвітлити політичну діяльність Ю. Пілсудського і його шлях до влади;

- показати Юзефа Пілсудського як керівника держави і визначного політичного діяча;

· опрацювати наукову та періодичну літературу по даній темі;

· скласти план написання роботи;

· скласти список використаної літератури.

Методи дослідження : Науковий аналіз і синтез, системний підхід, інформаційний аналіз, групування, систематизація і узагальнення матеріалу.

Структура роботи. Дана наукова робота складаєтся із вступу, двух основних розділів та висновків. Роботу завершує список використаної літератури.

Прихід до влади Пілсудського

У 1918 році Юзеф Пілсудський після звільнення з німецького полону повертается до Варшави і за підтримки ППС посіідає пост , тимчасового керівника Польскої держави. 4 листопада у Варшаві Регентська рада передала йому всі державні повноваження і невдовзі самоліквідувалася. Тоді ж був сформований новий Тимчасовий уряд на чолі з соціалістом Є.Морачевським. Влада цього уряду була визнана ПЛК, Народною радою Тешинської області. Згідно декрету від 22 листопада про організацію тимчасової верховної влади, підписаного Є.Морачевським і Ю.Пілсудським, останній оголошувався Начальником держави і повинен був здійснювати "вищу владу у Польській республіці" до скликання Установчого сейму. Визначені повноваження Ю.Пілсудського — призначення уряду, затвердження бюджету і законодавчих актів у формі урядових декретів, повнота військової влади, наближались до диктаторських.

Вага уряду була приділена як встановленню контролю у провінціях, так і першочерговим соціально-економічним перетворенням. На 26 січня 1919 р. призначено вибори Установчого сейму і затверджено порядок їх проведення на основі загального, рівного, пропорційного виборчого права й таємного голосування. Активізувались воєнні дії проти Західно-Української Республіки (ЗУНР), що призвели до окупації Східної Галичини у липні 1919р. [1;68]

Зважаючи на нестійкість політичного становища нової держави, яка не отримала визнання держав-переможниць, і необхідність досягнення порозуміння з проантантівським ПНК в Парижі Ю.Пілсудський вдався до поступок. В середині грудня були розірвані дипломатичні відносини з Німеччиною, а в ході переговорів з прибулими до Варшави представниками Антанти і США домовлено про зміну уряду. 16 січня 1919 р. главою новоствореного за участю ПНК кабінету став один з лідерів ендеків, всесвітньо відомий піаніст І.Падеревський. Представники ж Ю.Пілсудського поповнили ПНК, що став офіційною делегацією країни на Паризькій мирній конференції. Розпочалась смуга визнання Польщі з боку країн світу.

Перші вибори на території Польщі відбулись у визначений строк — 26 січня 1919 р. лише на території Королівства Польського і Західної Галичини. У ході приєднання територій додаткові вибори проводились на протязі наступних 14 місяців. Перемогу на них здобули праві політичні сили, що утворили в сеймі коаліцію — Народно-національний союз. Ліву фракцію сейму складали депутати від партій, що недавно підтримували "народні уряди" та вибороли третину голосів виборців. Селянські партії, які обстоювали проведення аграрної реформи, сформували фракцію Центр. Чимало мандатів і 11% голосів виборців здобули партійні структури, що репрезентували національні меншини. [9;53]

Одним з перших Установчий сейм прийняв закон про тимчасову організацію влади, так звану Малу конституцію, яка мала діяти до прийняття Основного закону. Суверенною законодавчою владою з правом прийняття законів проголошувався Установчий сейм. Йому підкорялися всі органи виконавчої влади, начальник держави, уряд. Представником держави і вищим виконавцем рішень сейму у цивільних і військових справах" визнавався начальник держави, позбавлений законодавчої ініціативи. Він же репрезентував державу в міжнародних стосунках. Крім конституційного питання у липні 1919 р. сейм затвердив основні принципи аграрної реформи, прийняв закон про 46-годинний робочий тиждень на промислових підприємствах, про обов'язкове страхування та інші. Також депутати пильно стежили за становленням польських кордонів.

РОЗДІЛ 2. РЕЖИМ САНАЦІЇ

Перший етап

Надзвичайна політична строкатість депутатського корпусу, відсутність у сеймі постійної більшості ускладнювали розробку принципів державної політики й обмежували маневри польських урядів в період після виборів 1922 р. Це призводило до частої зміни виконавчих структур й обумовило політику держави, що базувалась на прийнятті компромісних рішень між політичними силами. Проте, як правило, вони мали короткотерміновий ефект.

Наслідком цієї специфічної рівноваги став прихід після соціальних катаклізмів кінця 1923 р. нового непарламентського кабінету на чолі з вченим-економістом В.Грабським, який отримав надзвичайні повноваження щодо корекції податкового законодавства, отримання зовнішніх позик, реформування грошової системи. Енергійними і послідовними заходами йому вдалося зупинити інфляцію, стабілізувати державний бюджет, ввести нову національну валюту — злотий. Проте впорядкування фінансової системи виявило інші прогалини польської економіки, яка потребувала докорінної перебудови. Технічна відсталість і низька продуктивність промисловості призвели до втрати конкурентоздатності на зовнішніх ринках. Протягом 1925 р. відбулось скорочення промислового виробництва, що супроводжувалось ростом безробіття і погрожувало соціальними катаклізмами в суспільстві.[13;17]

У грудні 1925 р. після тривалих дебатів Сейм прийняв закон про виконання аграрної реформи, яка передбачала щорічне парцелювання 200 тис. гектарів земельної площі. Але часткова перебудова сільського господарства, хитка економіка якого визначалась ринковим попитом на його продукцію, не призвела до кардинальних змін і лише послабила аграрну проблему.

Протягом першої половини 20-х років дестабілізуючим фактором, з яким мали рахуватися президент, уряд і польські законодавці, було становище та права національних меншин у східних регіонах. Виконавчою владою не було знайдено вирішення цього питання, а спроби розрядити напруження шляхом запровадження національних мов у судочинство, адміністративні органи і навчальні заклади очікуваних результатів не дали. Каральні ж заходи Корпусу охорони прикордоння мали короткочасний ефект і дише посилювали національні антагонізми.

Через заключения Локарнських угод, що залишали ваймарській Німеччині свободу рук на Сході, погіршилося міжнародне становище Польщі. Після призупинення у 1925 р. імпорту польського вугілля розпочалась багаторічна "митна війна" з Німеччиною, що боляче вдарила по польській економіці. З країни відбувався відтік валюти, розпочався новий виток інфляції, що дало привід до відставки у грудні 1925 р. кабінету В.Грабського. [19;48]

Водночас економіка Польщі ввійшла в смугу економічної кризи, що посилила соціальну і політичну нестабільність у суспільстві, стала підґрунтям широкого невдоволення загалу політикою правоцентристських урядів. Проблема заміни державної системи перейшла із області теорії в практичну площину, коли підвищений інтерес суспільства викликали позапарламентські методи управління. [14;27]

Політичну нестабільність в країні вдало використав у власних інтересах Ю.Пілсудський та однодумці маршала, що розпочали підготовку захоплення влади. Із призначенням Л.Желіговського військовим міністром на ключові посади в армії повернулися раніше усунені пілсудчики, за рахунок державних коштів розпочалось озброєння і оснащення загонів Стрілецького союзу, який перетворився у своєрідну 160-тисячну приватну гвардію Маршала. Для залучення нових союзників Пілсудський на початку 1926 р. провів серію консультацій з керівництвом різних політичних партій.

Увечері 11 травня в столиці відбулися антиурядові виступи офіцерів. До Варшави почали стягуватися вірні Ю.Пілсудському військові підрозділи, щоб продемонструвати підтримку маршалу і примусити піти у відставку уряд В.Вітоса. Проте президент республіки відкинув вимоги заколотників, а вірні присязі війська вчинили їм опір. Демонстрація сили несподівано для її організаторів переросла у збройну боротьбу, перевагу в якій здобув Ю.Пілсудський та його однодумці. 15 травня уряд В.Вітоса і президент С.Войцеховський склали свої повноваження. [11;35]

31 травня 1926 р. на об'єднаному засіданні палат парламенту Ю.Пілсудського було обрано президентом країни. Легітимізувавши тим самим переворот з боку народних обранців, він, щоб зберегти свободу своїх подальших дій, відмовився обійняти посаду глави держави. На його пропозицію в кріслі президента опинився маловідомийполітик, особистий друг маршала професор І.Мосьцицький.

Для контролю державних інституцій в серпні 1926 р. сейм вніс поправки у діючу конституцію 1921 p., що значно обмежували права законодавчих органів. Президент країни набув право розпуску палат і право вето, а головне — видання законів-декретів. Першим президентським декретом у структурі вищого військового командування вводилась посада генерального інспектора збройних сил. Її, як і посаду військового міністра, зайняв Ю.Пілсудський, вийшовши, таким чином, з-під контролю парламенту і уряду й сконцентрувавши в одних руках диктаторські повноваження. На початку жовтня він також очолив новий польський уряд, який декларував відмову від ризикованих соціальних і економічних експериментів. Це забезпечувало підтримку промислових і фінансових кіл країни, угруповань національних меншин, урядової програми загального оздоровлення — "санації".[23,7]

Перші кроки уряду "санації" засвідчили, що новий режим не збирається враховувати позиції демократичних сил, які підтримали переворот. Повсякденним явищем стало нехтування основними нормами парламентської демократії та судові процеси по обвинуваченню у "державній зраді". Було розгромлено деякі угруповання національних меншин. У тюрмах опинилось біля 6 тис. політв'язнів. Нова система все чіткіше набувала авторитарного забарвлення.

Зміцненню санаційного режиму сприяло пожвавлення економіки, що пояснюється непоганим врожаєм 1926 p., збільшенням попиту на польське вугілля на європейських ринках, зарубіжними інвестиціями у польську промисловість й отриманням стабілізаційних позик у 1927 р. За короткий період помітно зросли об'єми зовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміцнилась національна валюта.[5;68]

Для збереження позитивних економічних зрушень і підтримки імітації громадянської злагоди, уряд вдався до проведення парламентських виборів, які також мали зміцнити його авторитет на міжнародній арені. Напередодні виборів було створено так званий Безпартійний блок (ББ), що співпрацював з урядом. В його платформі превалювали гасла посилення позицій виконавчих структур, розширення участі держави у господарському житті. Вибори в сейм пройшли в березні 1928 р. Урядовий ББ одержав третину голосів виборців, але цього було недостатньо для реалізації оголошених реформ. Сприйнявши результати виборів як особисту поразку, Ю.Пілсудський склав повноваження глави уряду. [7;93]

Відставка Ю.Пілсудського й постійні конфлікти між сеймом та урядом стали ознаками внутрішньої кризи санаційного режиму, якому в умовах економічної депресії кінця 20-х років ставало дедалі важче впливати на ситуацію в країні. Це водночас позбавляло уряд колишніх союзників й сприяло консолідації опозиційного табору, що всіляко протидіяв авторитарним методам управління і виступав за відновлення в країні парламентської демократії.

Другий етап. Велика Дипресія

Цей напівпарламентський стиль урядування, який Пілсудський запровадив щойно після перевороту 1926 року, зазнав провалу впритул до 1930 року. Вибори у березні 1928 року, чиєю політико-історичною функцією було проголосити оцінку нації стосовно захоплення та наступного використання влади Пілсудським, так само як і попереднього періоду законодавчої та партійної гегемонії, який головно спричинив переворот, забезпечили Пілсудському беззастережну перемогу. Справді, BBWR з його супутниками виник як найбільше сузір'я, але згас після досягнення абсолютної законодавчої більшості. До того ж, на превелике роздратування Пілсудського, партії лівиці також хапали його (безпідставно, на його думку) за фалди як передвоєнного соціаліста. З іншого боку, кафальна юстиція вдарила особливо по правих та центристських партіях коаліції Вітоса, а не по всіх "старих" партіях політичного спектру доби до утворення BBWR, на що сподівався Пілсудський. Таким чином, ці результати засвідчили значно сильніше схвалення самого перевороту, ніж подальші дії - Пілсудського для реструктуризації моделі та стилю польського політичного життя на свій кшталт. Ба більше, у контексті зародкового обопільного відчуження табору Пілсудського та парламентської лівиці невдача обидвох на шляху здобуття чіткої та недвозначної переваги була зловісною, попри їхні паралельні успіхи стосовно правиці та центру. Здатність польської політичної системи або пристосуватися до експерименту Пілсудського, або чинити ефективний опір викликала сумнів. Ця непевність посилювалася різноманітною природою та розмаїттям електорату табору Пілсудського. Він дійсно користувався певною підтримкою майже в кожному секторі суспільства, але більшість робітників, селян, дрібної буржуазії, римо-католицького духовенства та етнічних меншин лишилася поза цим табором. Чи повернення консервативного шару, з одного боку, і технічної інтелігенції — з іншого (припускаючи на даний момент їхню надійність), виявляється достатнім, аби компенсувати мляву та нерівномірну підтримку проміжних соціальних класів у країні, які знаходяться на перехідній соціально-економічній стадії, що характеризувала міжвоєнну Польщу? У контексті відрази Пілсудського до інституту відвертої диктатури як наріжного каменю перевороту та у контексті технократичної, управлінської точки зору його оточення і даного його рішення, натомість намагатися керувати за допомогою та в межах встановленого конституційного і парламентського механізму, перспективи стверджувальної відповіді на це запитання виглядали сумнівними внаслідок непереконливих підсумків виборів 1928 року. [4;32]

Хоч і зменшені за кількістю та ізольовані, націонал-демократи Дмовського швидко консолідували свої лави та посилили ідеологічну войовничість; вони визначалися, аби знову з'явитися наприкінці 1930-х років як найдинамічніший ідеологічний супротивник табору Пілсудського. Тим часом націонал-демократи у цьому новому законодавчому органі невдовзі об'єдналися у поточній ворожості до режиму Пілсудського (алез різних ідеологічних перспектив) опозиції центристів, лівих та національних меншин. Всі вони заперечували консервативну соціально-економічну політику режиму або його зухвалих спроб стосовно законодавчих прерогатив, або його періодичних порушень суспільної законності. Більшість сейму могла лише розладнати уряд, але їй бракувало згуртованості, достатньої для його заміни, і вона невдовзі зациклилася на марній боротьбі з Бартелом. [8;92]

Ця ситуація зрештою спровокувала роздратованого Пілсудського на інаугурацію брутальнішого режиму "полковників" у вересні 1930 року, що супроводжувалося грубим побиттям та нелюдським ув'язненням кількох опозиційних лідерів і відвертим застосуванням сили поліцією під час нових виборів у листопаді 1930 року. Хоча з першого погляду ця тактика залякування впроваджувалася успішно - BBWR тоді отримав абсолютну більшість у парламенті, - Пілсудський дорого заплатив за те, що вдався до жорстокостей, які, на відміну від перевороту чотирирічної давності, були майже одностайно засуджені як безпідставне зловживання владою, не необхідного або очищувального захоплення її. Вже швидко втрачаючи націоналістичну молодь на користь праворадикальних збочень Дмовського, Пілсудський тоді відштовхнув впливову інтелігенцію практично всіх політичних відтінків, пожертвував підтримкою багатьох своїх престижних консервативних союзників, зафіксував остаточну прірву між собою та своїми недавніми соціалістичними та лівоселянськими партнерами і навіть струсонув довіру в деяких своїх найближчих соратників. Ба більше, він водночас зруйнував будь-яку віру, що її досі мав завдяки його колишній підтримці федералізму, з боку слов'янських меншин, намагаючися здолати український націоналістичний рух брутальним військовим придушенням незадоволених східних районів у період між серединою вересня та кінцем листопада 1930 року. [17;106]

Депресія була тоді тим, щоб вразити Польщу спустошливою нужденністю та піднести додаткові соціально-економічні проблеми над її хронічними політичними проблемами. В економічній царині відновлена Польща серйозно була ушкоджена спадщиною більш як сторіччям відокремлення її кількох регіонів та їхнім різним розвитком, спричиненим катастрофічним спустошенням періоду Першої світової війни. Перед відновленням незалежності торгівля між відокремленими частинами Польщі була мінімальною; згодом їхня економічна інтеграція лишалася позаду політичної та адміністративної інтеграції і насправді не була завершена до 1939 року. Галіція і креси лишалися набагато біднішими, менш індустріалізованими та понівеченими примітивнішими сільськогосподарськими моделями, ніж ті, що знаходилися у західній Польщі та Конгресувці. [15;28]

Перші роки відновленої незалежності були економічно похмурими, як було вказано вище, хронічними розладами, інфляцією, безробіттям і безладдям, які разом підривали тоді панівну парламентсько-партійну систему та полегшували домагання Пілсудського влади. Одразу після перевороту польська економіка раптом була освячена несподіваним подарунком долі. Тривалий страйк британських шахтарів від травня до грудня 1926 року надав крупного поштовху польському експорту вугілля; цього було досить, аби перевести внутрішню промислову економіку у кілька років процвітання. Сільськогосподарські ціни та експорт також були відносно високими між 1926 та 1929 роками. Ці сприятливі показники, у свою чергу, приваблювали іноземний капітал, надаючи змогу Польщі стабілізувати її злотий та обходити тарифну війну та кредитний бойкот Німеччини. Режим Пілсудського—Бартела був у такий спосіб спочатку тим, що користувався пільгами економічного відродження, яке походило від щасливого поєднання міжнародного розвитку з власною технократичною, але консервативною політикою; в цілому він змащувався загальним враженням сили та довіри, на яке розраховував Пілсудський.

На жаль, упродовж 1930-х років режим Пілсудського — "полковників" виконував роль послаблювача економічних перспектив, яка проявила ненадійну та підпорядковану якість попереднього оздоровлення. Валюта дійсно стабілізувалася, але купівельна спроможність мас лишалася недостатньою; бюджети дійсно були збалансовані, але на надто низькому рівні. Під тиском світової сільськогосподарської кризи наприкінці десятиріччя міжнародні ціни на польські сільськогосподарські товари впали настільки суттєво, що будь-яке зростання їхнього виробництва та експорту відтоді цілком поглиналося падінням їхньої ціни. Злидні та напівголодне існування тоді підкрадалися у польську сільську місцевість. [9;84]

Пакт Пілсудського Гітлера

Важливи зовнішньо-політичним кроком стало підписання договору по врегулюванню відносин із Німеччиною. було з можливістю нею, хоч і тимчасової, здійснювати незалежну європейську політику, зокрема «політику рівноваги» вгермано-польско-советских відносинах, несумісну з довгостроковими планами Гітлера.

Після тривалих переговорів обидві сторони підписали 26 січня 1934 р. декларацію, у якій взяли він зобов'язання у разі виникнення спірних питань в жодному разі вдаватися до зброї. З іншого боку, було встановлено, що укладену згоди на повній відповідності до принципами Паризького пакту Бриана-Келлога 1928 р. на повинен в жодному пункті перешкоджати виконання договорів, ув'язнених раніше з державами. Цей договір мав діяти у протягом 10 років.

Договір з Німеччиною дав Польщі певні переваги. Німецьке уряд припинило антипольську пропаганду у пресі, заявив про свою бажанні поліпшити стосунки з Польщею й навіть дав знати, щогермано-польское угоду має як глибоке коріння, чому це випливає з опублікованій декларації. Економічні відносини пожвавилися, та Польща, яка перестала бути предметом прямих нападок, тимчасово отримала велику свободу дій на міжнародної арене

 

ВИСНОВКИ

Отже, ореол вождя огортав Коменданта стрілців лише під час світової війни, коли абстрактний, раніше не звязаний з якоюсь конкретною особою, але популярний у суспільстві міф героя і вождя

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-10

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...