Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Значення скам’янілостей для історичної геології

Iсторична геологiя

ВСТУП
1 Методи історичної геології
1.1 Метод товщин
1.2 Метод фацій
1.3 Метод формацій
2 ОСНОВИ ПЕЛЕОНТОЛОГІЇ
2.1 Значення cкам’янілостей для історичної геології
2.2 Значення палеонтології
2.3 Умови зберігання викопних решток
3 ОРГАНІЗМ І СЕРЕДОВИЩЕ
3.1 Взаємовідносини організмів з навколишнім середовищем
3.1.1 Тварини і рослини
3.2 Умови життя в морях та океанах
3.2.1 Солоність
3.2.2 Температура
3.2.3 Сонячні промені і світло
3.2.4 Природа морського дна
3.3 Області моря і розподіл життя в сучасних морях
3.4 Збереження організмів у стані копалин
3.4.1 Умови зберігання
3.4.2 Форми зберігання
3.5 Основи систематики органічного світу
4 ПАЛЕОЗООЛОГІЯ БЕЗХРЕБЕТНИХ
4.1 Загальна характеристика тваринного світу
4.2 Одноклітинні
4.2.1 Тип Найпростіші. Protozoa
4.3 Нижчі багатоклітинні
4.3.1 Тип Spongia. Губки
4.3.2 Тип Archaeocyata. Археоциати
4.4 Вищі багатоклітинні
4.4.1 Тип Coelentrata. Кишковопорожнинні
4.4.2 Надтип Vermes. Черв’яки
4.4.3 Тип Arthropoda. Членистоногі
4.4.4 Тип Brachiopoda. Плеченогі
4.4.5 Тип Mollusca. М’якотілі
4.4.6 Тип Echinodermata. Голкошкірі
4.4.7 Тип Hemichordata. Напівхордові
5 ПАЛЕОЗООЛОГІЯ ХРЕБЕТНИХ
5.1 Тип Сhordata. Хордові
6 ПАЛЕОБОТАНІКА
6.1 Прокаріоти. Царство Mychota. Дробянки
6.2 Еукаріоти. Царство Plantae. Рослини
7 ІСТОРИЧНА ГЕОЛОГІЯ
7.1 Методи відновлення палеогеографічних умов
7.1.1 Біофаціальний аналіз
7.1.2 Літофаціальний аналіз
7.1.3 Аналіз загальногеологічних даних
7.2 Основні групи фацій
7.2.1 Морські фації
7.2.2 Фації басейнів ненормальної солоності
7.2.3 Континентальні фації
8 ОСНОВНІ ЕТАПИ ІСТОРІЇ ЗЕМЛІ
8.1 Походження Землі і загальна характеристика її розвитку
8.2 Докембрійський етап історії розвитку Землі
8.2.1 Органічний світ
8.2.2 Основні етапи історії Землі у докембрії
8.2.3 Клімат і корисні копалини докембрію
8.3 Ранньопалеозойський етап історії розвитку Землі
8.3.1 Органічний світ
8.3.2 Структура земної кори
8.3.3 Історія розвитку геосинклінальних складчастих областей
8.3.4 Платформи
8.3.5 Тектонічні рухи земної кори
8.3.6 Осадконакопичення
8.3.7 Клімат
8.3.8 Корисні копалини
8.4 Пізньопалеозойський етап історії Землі
8.4.1 Органічний світ
8.4.2 Структура земної кори
8.4.3 Історія розвитку геосинклінальних складчастих областей
8.4.4 Платформи
8.4.5 Тектонічні рухи
8.4.6 Осадконакопичення
8.4.7 Клімат
8.4.8 Корисні копалини
8.5 Історія розвитку Землі у мезозойську еру
8.5.1 Органічний світ
8.5.2 Структура земної кори
8.5.3 Історія розвитку геосинклінальних областей
8.5.4 Платформи
8.5.5 Океани
8.5.6 Тектонічні рухи
8.5.7 Клімат
8.5.8 Корисні копалини
8.6 Історія розвитку Землі у кайнозойську еру
8.6.1 Органічний світ
8.6.2 Історія докембрійських платформ в кайнозої
8.6.3 Геосинклінальні пояси
8.6.4 Тектонічні рухи
8.6.5 Осадконакопичення
8.6.6 Клімат
8.6.7 Корисні копалини
8.7 Основні закономірності розвитку земної кори
Перелік рекомендованих джерел
     

ВСТУП

 

Iсторична геологiя вiдноситься до наук описового характеру.

Суть її - вiдображення геологiчної iсторiї Землi з моменту виникнення земної кори, встановлення закономiрностей геологiчного розвитку Землi i розвитку життя на цiй планетi.

Єдиними “документами” iсторичної геологiї, в яких “записанi” подiї минулого, є гiрськi породи та залишки органiзмiв, якi цi породи вмiщують.

Для того, щоб вiдновити iсторiю земної кори, iсторична геологiя повинна вирiшити такi зачi:

1 Визначення вiку порiд. Як вiдомо, породи, якi є складовими земної кори, сформувалися в рiзнi часи i в певній послiдовностi.

Причому на рiзних дiлянках земної поверхнi в один i той же час виникали рiзнi за складом i походженням вiдклади. Цю задачу - вивчення складу, мiсця i часу утворення пластiв гiрських порiд, встановлення їх взаємовiдносин i кореляцiї мiж собою - вирiшує стратиграфiя. При стратифiкацiї вiдкладiв використовують данi лiтологiї, палеонтологiї, структурної геологiї.

2 Вiдновлення фiзико-географiчних умов земної поверхнi (рельєфу, клiмату, розподiлу сушi i моря, солоності басейнiв та iн.) у минулi геологiчнi епохи. Цю задачу вирiшує роздiл iсторичної геологiї - палеогеографiя. В основу цього роздiлу покладено вчення про фацiї.

3 Вiдновлення iсторiї рухiв земної кори, виникнення i розвиток рiзних тектонiчних структур.

4 Аналiз характеру магматичної дiяльностi (мiсця, часу та територій проявлення) за ходом геологiчної iсторiї.

5 Виявлення закономiрностей розмiщення в земнiй корi корисних копалин та їхній зв'язок з палеогеографiєю, тектонiчними рухами i магматичною дiяльнiстю.

6 Аналiз становлення та розвитку життя на Землi до наших днiв.

Для вирiшення перелiчених задач iсторична геологiя використовує, головним чином, данi про геологiчну будову сушi, яка займає тiльки 1/3 частину поверхнi Землi. Всi задачі тiсно пов'язанi мiж собою i вирiшуються паралельно за допомогою рiзних методiв. Iсторична геологiя є однiєю з геологiчних наук, яка базується на узагальнених даних, якi отримують при проведеннi практичних робiт. Тобто, iсторична геологiя не вирiшує повсякденних задач пошукiв i розвiдки корисних копалин, але дає геологам знання теоретичного характеру при вирiшеннi практичних завдань.

Як наука iсторична геологiя виникла на межi XVIII-XIX столiть, коли почали застосовувати палеонтологiчний метод дослiджень. Але в працях вчених Древнього Єгипту, Грецiї, Риму, Iндiї та Китаю iснує багато геологiчних спостережень, якi в 1669 роцi iталiйський вчений, датчанин за походженням, Нiльс Стенон, використав при iсторичних побудовах. В основу цих побудов вiн поклав шари осадових порiд. Вiн встановив, що залягаючий зверху пласт є молодшим за той, що залягає нижче. Тобто по вертикалi залягання пластiв вiдображує хронологiю їх утворення. Накопичення шарiв порiд йде у горизонтальнiй площинi, а їх залягання пiд кутом або з вигином є результат подальших порушень. У серединi XVIII ст. з'являються роботи Б’юффона i Канта, в яких йде мова про iснування змiн у розвитку свiту та довгу iсторiю Землi.

росiйський вчений М. Ломоносов (1711-1765 рр.) у своїх працях поділяє геологiчні процеси на зовнiшнi та внутрiшнi. Утворення гiр та западин вiн пов'язує з внутрiшнiми процесами.

У кiнцi XVIII ст. накопичується багато геологiчних вiдомостей, але немає ще системи їх узагальнення. Англійський iнженер В. Смiт (1769-1839 рр.) доказує можливiсть використання викопних решткiв для розчленування i кореляцiї осадових товщ. Цей метод отримав назву бiостратиграфiчного. На його основi складається перша шкала вертикальної послiдовностi осадових порiд Англiї. У Францiї паралельно працюють Ж..Кюв’є i Ж..Брон'яр. Вiдкриття цього методу зробило рiзкий скачок у розвитку iсторичної геологiї, поклало початок "стратиграфiчного" етапу її розвитку. Протягом короткого часу (1822-1841 рр.) були встановленi майже всi пiдроздiли стратиграфiчної шкали і була проведена систематизацiя геологiчного матерiалу в хронологiчнiй послiдовностi. Але в цей же час на початку XIX ст. набула широкоі популярності теорiя катастроф, автором якої є Ж.Кюв'є. Вимирання цiлих груп органiзмiв на протязi певного геологiчного часу ним та його послiдовниками пояснювалось катастрофами, проявами актiв божого творіння, якi призводили до змiн комплексiв органiзмiв i рослин у вертикальному розрізі.

Теорія катастроф була розвинута творами Ж. Ламарка,

Ч. Дарвiна, Ч. Лайєля. Виникає вчення про еволюцiю органiчного свiту (ламаркiзм). Ч. Лаєль у працi "Основи геологiї" доказує, що значні змiни на Землi вiдбувалися не за рахунок катастроф, а внаслідок довгочасних геологічних процесів. Праця Ч. Дарвiна “Походження видiв” у 1859 р. внесла значний розвиток у біологію та палеонтологію. На основі цього вчення росiйський вчений В.Ковалевський розробив основи еволюцiйної палеонтологiї, якi застосовуються i сьогоднi.

Великий внесок у геологiчнi науки внiс росiйський вчений-геолог Д. Соколов. У 1839 р. виходить “Курс геогнозии”, а у 1842 р. - “Руководство к геогнозии”, які стали енциклопедією геологічних знань XIX століття.

У другiй половинi XIX ст. американський геолог Д. Холл, поєднуючи iснуючi теорiї розвитку Землi, висловлює припущення, що гiрськi споруди виникли на мiсцi глибоких протяжних прогинiв, що були заповненi потужними товщами осадових порід. Ці прогини американський вчений Д. Ден називає геосинкліналями, а розташованi поряд пiдняття - геоантиклiналями.

Наприкiнцi XIX ст. дiстають розвиток бiостратиграфiчнi дослідження. На території Росії формується літопис геологічного розвитку європейської частини Росiї i Уралу. Значний внесок у цi дослiдження вносять А. Карпiнский, С. Нікітин, Ф. Чернишов.

На кiнець XIX ст. у свiтi накопичується маса фактичного матерiалу про розвиток геологiї та iсторiю Землi, який австрійський вчений-геолог Е. Зюсе вiдображує у працi “Лiк Землi”. Уперше вiн застосовує термiн “платформа”.

На початку XX ст. французький геолог Е. Ог описує сучаснi геологiчнi процеси i геологiчну iсторiю Землi. Розрiзненi дослiдження про геосинклiналi i платформи вiн поєднує у теорiю про геосинклінальні i платформні ділянки земної поверхні, їх будову та розвиток у часi.

У Росiї поняття про геосинклiналi вводяться на початку XX ст. Ф.Ю. Левінсоном-Лесінгом. Суть цього вчення розкрили та продовжували А.А. Борисяк і Н.М. Страхов, А.Д. Архангельський, М.С. Шатський. З середини ХХ ст. iсторична геологiя накопичила багато знань про походження i причини розвитку геосинклiналей. дiстають розвиток уявлення про фази складчастостi. Кiнець XIX і початок XX століть - це так званий “тектонiчний етап розвитку iсторичної геологiї”.

 

МЕТОДИ ICТОРИЧНОI ГЕОЛОГIЇ

 

Предметом iсторичної геологiї є геологiчна iсторiя розвитку Землi.

Видiляють чотири етапи в розвитку науки геологiї. У перiод першого пiдготовчого етапу накопичуються знання i йде їх систематизацiя.

Другий етап - фундаментальний. Заключається він у використаннi решткiв вимерлих органiзмiв для встановлення вiдносного вiку гiрських порiд. Ж..Кюв'є висуває теорiю катастроф, згідно з якою розвиток рослинного i тваринного свiту на Землi вiдбувається через свiтовi катастрофи, коли одні види вимирають, а iншi з'являються.

Цi iдеї заперечує Ч. Дарвiн, який висуває теорiю еволюцiонiзму - переходу вiд одних форм до iнших, вищих.

Ч. Лайєль висловлює iдею аналогічності процесів, які відбувались у давнину, до процесiв, якi вiдбуваються тепер - принцип сучасного актуалізму.

У 1838 р. швейцарець А. Гресслi висуває вчення про фацiї, де пiд фацiєю він розуміє ділянку пласта, яка вiдрiзняється вiд сусiдньої дiлянки за умовами утворення. На базi цього вчення геологи дiстали можливiсть вiдновлювати палеогеографiю минулих епох. У кiнцi (1873 р.) XIX ст. виникає вчення про геосинклiналi та платформи.

Третiй етап називають критично-революцiйним. Йде критика основ геологiї першого та другого етапiв (50-60 роки XX ст.).

Четвертий етап (сучасний) - забезпечення точних прогнозiв пошуків корисних копалин. З цiєю метою вивчаються палеогеографiчнi умови, якi дозволяють вiдтворити географiчну обстановку на той час, прослiдкувати змiни, якi вiдбулись за минулий перiод i спрогнозувати рухи, завдяки яким вiдбулися змiни, i результати до яких вони привели.

Пiд тектонiчними рухами розумiють рухи, пов'язанi з перемiщенням матерiалу Землi i якi призвели до змiни форм залягання гiрських порiд. Вивчення тектонiчних рухiв є важливою задачею iсторичної геологiї. Icyють методи вивчення вертикальних i горизонтальних рухiв. Давнi рухи вивчають за допомогою методiв товщин, фацiй i формацiй.

 

Метод товщин

 

Метод товщин заснований на уявленнi про компенсацiю процесiв прогинання процесами накопичення осадкiв. Тобто товщина накопичення вiдкладiв відповідає амплітуді прогинання данної ділянки земної кори. Будуються карти товщин відкладів вiдповiдного вiку (карти ізопахіт), за яким видiляють западини, палеопрогини, палеосклепіння. На базi цих карт будують палеотектонiчнi карти, якi вiдображають просторове розмiщення структурних елементiв у вiдповiдну епоху.

 

Метод фацій

 

Методом фацiй вивчаються фiзико-географiчнi умови давнини, а також вертикальнi рухи.

Видiляють морськi, континентальнi i лагуннi (ненормальної солоності) фації. Для визначення віку використовують палеонтологiчний критерiй. За результатами фацiального аналiзу складають фацiальнi карти i фацiальнi профiлi. На картах наносять територіальне розповсюдження різних типів фацій, виділяють області відсутності відкладів. На фацiальних картах наносять основнi елементи рельєфу земної поверхнi у вiдповiдний час, областi моря, сушi, прибережні зони, областi розмивiв і зносу уламкового матеріалу.

 

Метод формацій

 

Метод формацій базується на аналізі сумарного ефекту тектонiчних рухiв, який визначає режим розвитку великих територій земної кори. Пiд формацiєю розумiють закономiрне i природне співвідношення рiзних гірських порід, які утворилися на вiдповiднiй стадiї розвитку основних структурних зон земної кори. До формацiї входить декiлька фацiй, тому це є комплекс фацiй. Видiляють: платформнi, геосинклінальні і формації передових прогинів.

Складають формаційні колонки, на основi яких будують карти розповсюдження в просторi формацiй того чи iншого типу i формацiйнi профiлi. На основi цих побудов у даному районi видiляють платформи, геосинклiналi i орогеннi областi.

 

Контрольні запитання

 

1 Що вивчає історична геологія?

2 Значення палеонтології для визначення віку гірських порід.

3 З якими геологічними науками пов’язана історична геологія?

4 Що розуміють під тектонічними рухами земної кори?

5 Суть методу фацій.

6 Суть методу формацій.

7 Суть методу товщин.

 

Основи палеонтологiї

 

Палеонтологiя - це наука, яка вивчає органiчний свiт минулих геологiчних епох i закономiрностi його еволюції. Об'єктом палеонтології є викопні рештки вимерлих органiзмiв та слiди їх життєдiяльностi. У перекладi “палеонтологiя” - це наука про давнi iстоти.

Палеонтологiя подiляється на палеозоологiю безхребетних i хребетних та палеоботанiку.

Палеозоологiя вивчає органiчний свiт минулих геологiчних епох, палеоботанiка - рослинний, на вiдмiну вiд неозологiї i необотанiки, якi вивчають iснуючi на сьогодення тварини i рослини. Як було сказано, палеозоологiя вивчає органiчний свiт за допомогою викопних решткiв та слiдiв їх життєдiяльностi, якi знаходяться у шарах порiд земної кори i називаються скам'янілостями (процес їх утворення - фосилiзацiя).

Палеонтологiя вивчає не тільки будову i систематику органiзмiв та рослин минулого, але й вiдношення їх до навколишнього середовища, тобто екологiю давнiх органiзмiв. Ця частина палеонтологiї називається палеоекологiєю.

Але при тому, що основна мета палеонтологiї є вивчення життєдiяльностi органiзмiв i рослин в минулi геологiчнi епохи, деякi їх види iснують і сьогодні. Тому палеонтологія і неоонтологія знаходяться у тiсному зв'язку, а вивчаючи iсторiю життя на Землi, палентологія нерозривно пов'язана з iсторичною геологiєю.

 

Значення палеонтологiї

 

Як ми вже говорили, фундаментальний перiод розвитку iсторичної геологiї як науки, починається із впровадженням бiостратиграфiчного методу, який засновано на вивченні флори та фауни минулого.

Вивчення викопних решткiв дозволяє бiльш детальнiше подiляти стратиграфiчнi комплекси порiд. Але не всі види викопних органiзмiв мають однакове значення для визначення вiку порiд. На протязi певних перiодiв геологiчного часу деякi органiзми змiнювалися мало, iнші розвивались швидко.

Бiльшiсть груп органiзмiв представленi рiзними видами у горизонтах, що залягають один за одним. Їх називають керiвними викопними рештками. Значення керiвних викопних решткiв тим бiльше, чим бiльше площа їх розповсюдження в тому чи iншому горизонтi. Але в природi часто iснує така ситуацiя, коли породи одного вiку вмiщують рештки органiзмiв, якi значно вiдрiзняються за будовою. До цього можуть призводити певнi умови їх iснування, такі як солоність води, температура води, характер грунтiв, глибина басейну та iн.

Переважно палеонтологiчнi вiдмiни притаманнi породам з різним літологічним складом. Палеонтологічні i літологічні особливості, які відрізняють комплекс осадів, який відклався у даному мiсцi, вiд осадiв одночасно утворених в iнших мiсцях, характеризують фацію цього комплексу осадових відкладів.

Завдяки викопним решткам, за їх видами, ми можемо говорити про фiзико-географiчнi умови, якi в цей перiод iснували на данiй території. Наявність у породах викопних видiв морського походження свiдчить про солоність даного басейну в той перiод. Рослиннi рештки також вказують на клiматичнi умови того перiоду часу.

 

Органiзм i середовище.

Класифiкацiя органiчного свiту

Палеонтологiя вивчає давнiй органiчний свiт Землi за його скам'янілостями (скелети та його частини, черепашки, скам'янiлi та обвугленi залишки, їх вiдбитки, слiди повзання, вiдбитки лап тварин та iн.), якi збереглися у земнiй корi.

Палеонтологiя подiляється на палеозоологiю i палеоботанiку.

Палеозоологiя вивчає давній свiт тварин i подiляється на палеозоологiю безхребетних та палеозоологiю хребетних. Палеоботанiка вивчає давнi рослини.

Умови життя в морях та океанах

 

Бiоценози морiв i океанiв дуже рiзноманiтнi. Характер бiоценозу в тому чи iншому мiсцi моря або океану визначається такими фiзико-хiмiчними умовами: солонiстю, тиском, температурою, природою морського дна, наявнiстю та кiлькiстю кисню та iнших газiв, кiлькiстю свiтла та iншими факторами (течiя, коливання середовища тощо).

 

3.2.1 Солоність

Нормальна солонiсть морiв i океанiв дорiвнє 3,5‰ (проміле).

Моря, солонiсть яких складає 2,5-0,5‰, є солонуватi (Азовське 1,1-1,2‰, Чорне 1,6-2,2‰); при солоностi менше 0,5‰ - прiсноводнi. Органiзми, якi можуть iснувати тiльки при постiйнiй cолоностi, називаються стеногалинними (стенос - вузький, галос - сіль, солоний), а якi витримують значні коливання по кiлькостi солi - евригалинними (еврис - широкий).

 

3.2.2 Температура

Цей фактор є непостiйною величиною. З глибиною температура води стає бiльш стабiльною i нижче глибини 1,3 км змінюється лише вiд мiнус 1,8 до 20С. Органiзми, якi не можуть жити в умовах рiзких коливань температури, називаються стенотермними. Евритермнi - це організми, якi пристосованi до умов змiни температури. Вони населяють верхнi шари води.

 

3.2.3 Сонячнi променi i свiтло

З глибиною водних басейнів змінюється освітлення водної товщі. На глибині 200 м освiтлення стає слабким i рослин небагато, нижче 200 м освiтлення практично вiдсутнє i рослин майже немає. Тварини живуть i у темряві. Це тварини з розвинутими органами дотику (антени, щупальця), великими очима або із спецiальними фосфоресцентними органами.

 

3.2.4 Природа морського дна

На пiщаному днi живуть органiзми, якi зариваються в пiсок. На каменистому днi - якi закрiплюються або з товстостiнною черепашкою.

Форми зберiгання

 

У молодих породах зустрiчаються мало змiненi скелети та їх частини. У бiльш древнiх вiдкладах скелетнi утворення значно змiненi процесами скам'янiння. Iнколи речовина черепашки повнiстю замiщена iншою речовиною. Часто в породi зустрiчаються вiдбитки черепашок скелетiв хребетних, а iнколи м'яких частин. Буває, що вже у створенiй породi черепашка розчиняється, а утворена порожнина заповнюється осадом, який твердiє i утворює злiпок зовнiшньої поверхнi. Такi злiпки називаються зовнiшнiми ядрами. При повторюваннi внутрiшньої поверхнi форма називається внутрiшнiм ядром. Часто зустрiчаються слiди життя організмів: відбитки лапок тварин, слiди повзання черв'якiв, молюскiв.

Сукупнiсть органiчних залишкiв, якi вмiщуються у породi, називається ориктоценозом (ориктоз - копалина). Видiляють танатоценоз i тафоценоз. Танатоценоз (смерть) - це скупчення залишкiв органiзмiв, якi загинули вiд однієї причини (дiя вулкана, пониження температури). Тафоценоз - це спiвтовариство поховання, тобто це залишки органiзмiв, якi жили в цьому мiсцi i якi були принесені з iнших мiсць; сюди також вiдносяться слiди повзання, вiдбитки лап та iн.

Неповнота геологiчного лiтопису. У виглядi копалин зберiгаються не всi органiзми. Частина збережених органiзмiв нам недоступна.

ПАЛЕОЗООЛОГІЯ БЕЗХРЕБЕТНИХ

4.1 Загальна характеристика тваринного світу

 

Найбільш прості тварини складаються з однієї клітини. Вони поєднані в один тип простіших Protozoa. Всі інші мають тіло, тобто багато клітин. Їх поєднують у багатоклітинні - Metazoa. Найпримітивніші з багатоклітинних група Parazoa. Тіло їх складається з багатьох клітин, але тканин не утворено, відсутні органи ( Porifera). До цієї групи відноситься тип Spongia (губки).

Інші багатоклітинні (Eumetazoa) мають тканини і складно побудовані органи. Найбільш прості з них мають дві групи тканин: ентодерму (внутрішній шар) і ектодерму (зовнішній шар). Їх називають променевими тому, що вони мають радіальносиметричне тіло. Їх поєднують у тип кишковопорожнинних. Ще більш організовані багатоклітинні мають три групи тканин: ендодерму, екзодерму і мезодерму (середній шар). Серед них є меншорганізовані (мезодерма цілковита) і більшорганізовані (мезодерма розділена і має внутрішню порожнину, де вміщуються внутрішні органи). До цієї групи належать членистоногі, м’якотілі, плеченогі, голкошкірі, напівхордові, хордові та деякі інші менш розповсюджені типи.

Одноклітинні

 

4.2.1 Тип найпростiшi. Protozoa

 

Це одноклiтиннi тварини. Клiтка виконує всi життєвi функцiї i влаштована значно складнiше, нiж клiтини багатоклiтинних. Вона складається з протоплазми, ядра (або декiлькох), оболонки (не завжди) - кутiкули, яка може вiдокремлюватися вiд поверхнi тiла i утворювати черепашку. В протоплазмi є вакуолi. Однi з них є пухирi водневої рiдини i служать вони для видiлення рiдких i газоподiбних продуктiв окислення органiзму; iншi - вакуолi травлення, вмiщують кислоти i ферменти травлення, за допомогою яких їжа засвоюється органiзмом. Крiм цих елементiв, клiтина простiших має ще особливi внутрiшньоклiтиннi протоплазматичнi структури - органоїди, якi виконують рiзнi функцiї. Будова тiла простiших є дуже рiзноманiтною. Вона може не мати певної визначеної форми (як грудочка протоплазми, яка не має оболонки), або мати оболонку з органiчної речовини. В цьому випадку їх форма постiйна. Третi мають мiнеральний скелет, який має рiзний склад та будову. Вони можуть зберiгатися у станi копалин. Розмiри простiших вiд 1 мк до 10 см. Частiше 0,1-1 мм.

Середовище їх проживання дуже рiзноманiтне: море, океан, водоймище на континентi, пiдземнi води. Простiшi з'явились у докембрiйський час та iснують сьогоднi.

Клас саркодові (Sarcodina)

Саркодовi живуть в морях i прiсних водоймищах, повзають по дну або прикрiплюються до нього. Для пересування або прикрiплення саркодовi мають фальшивi нiжки або псевдоподiї. Внаслiдок цього їх називають корненiжки. Бiльшiсть саркодових мають черепашку або внутрiшнiй кiстяк.

Видiляють два пiдкласи: форамiнiфери i радiолярiї.

Підклас Форамініфери (Foraminifera)

Бiльшiсть форамiнiфер живе в морях, якi мають нормальну солонiсть i тiльки деякi живуть у прiсних або дуже солоних водах. Це переважно бентоснi органiзми, якi мешкають на днi з мула. Iх залишки часто зустрiчаються в глинах i мергелях морського походження, якi не мають решткiв iнших донних тварин. Це говорить про те, що форамiнiфери можуть жити в умовах низького вмiсту кисню. Глибина їх проживання не перевищує 100 м. Сучаснi великі форамiнiфери ведуть планктонний спосiб життя i утворюють в морях порiвняно глибиннi (до 4000 м) мули.

Бiльшiсть форамiнiфер має черепашку, що утворена з речовини, яку видiляє сам органiзм або з стороннього матерiалу. В першому випадку - це речовина схожа на хітин або вапно. В другому - з пiску, скріпленого речовиною, схожею на хітин, або вапном - “пiсковита” черепашка.

Черепашка має отвiр - гирло, або апертуру, через який органiзм спiлкується із зовнiшнiм середовищем. Стiнки черепашки бувають пористi або суцiльнi. Через пори випускаються фальшивi нiжки. Якщо пори вiдсутнi, фальшивi нiжки виходять через гирло.

Внутрiшня порожнина часто роздiлена перегородками на ряд камер. Такi форамiнiфери називаються багатокамернi.

Перегородки мають отвори, через якi камери сполучаються мiж собою. Форми, якi не мають перегородок, називаються однокамерними.

Розмножуються форамiнiфери безстатевим (дiленням) i статевим (зливанням клiток) шляхом.

Пiдклас форамiнiфер подiляється на шiсть загонiв.

Загiн Astrorhizida (кембрiй - нинi).

Поєднує форамiнiфер з найбiльш просто збудованим скелетом. Черепашки одно і, рiдко, двокамернi. Черепашка аглютинована, тобто складається з рiзних стороннiх часток, якi сцементованi пектином або мiнеральною речовиною, рiдко вапняковиста. Видiляють рiд Saccamina, який має геологiчне значення (рис.1).

Рiд Saccamina. Черепашка аглютинована однокамерна. Шаровидна або грушовидна з одним устям, яке розташоване на деякому пiдвищеннi. Iнколи декiлька черепашок зростаються разом, утворюючи псевдоколонiї. Зустрiчається в батiальнiй i абiсальнiй зонах сучасних морiв (силур - нинi).

Загiн Тextulariida. Черепашка аглютинована, переважно дрiбнозерниста, складається з кварцевих, iнколи вапнякових часток, багатокамерна; форма - видовженотрикутна. Камери розташованi по гвинтовiй спiралi в два ряди, роздiленi зигзагоподібною лiнiєю. Устя знаходиться в основi септальної поверхнi. Зустрiчаються в усiх морях на глибинах до 7000 м.

Рухомий бентос. Карбон - нинi, широко розповсюджений.

Загiн Nodosariida (силур - нинi).

Мають пористу багатокамерну вапнякову черепашку рiзної форми: вiд прямої однорядної до спiральногвинтовидної.

Устя коловидне або променисте. Видiляють один рiд, який має геологiчне значення.

Рiд Nodosaria. Черепашка секрецiйна, вапнякова, багатокамерна, однорядна, рiдко пряма. Камери вiдокремленi одна вiд однієї прямими швами, якi розташованi перепендикулярно до вiсi.

Поверхня гладка або орнаментована поздовж розташованими ребрами або шипами. Устя променисте. Цей рiд зустрiчається в неритовiй областi та у верхнiй частинi батiальної зони.

Рухомий бентос. Перм - нинi. Широко розповсюджений.

Загiн Fusulinidae (фузулініди). Черепашка має спiральний завиток, витягнутий по вiсi завивання. Стiнка пориста, має один або декiлька шарiв.

У середенi черепашки є прямi перегородки. У швагерин i фузулiн черепашка шаровидна.

Широко розповсюдженнi в карбонi, пермi. Дали початок вапнякам.

Загiн Nummulitidae (нуммуліти). Доннi багатокамернi форамiнiфери, великі, мають дисковиднi та шаровиднi черепашки. Стiнка черепашки складається з двох шарiв: внутрiшнього, який є непористим i зовнiшнього - пористого. В серединi є складна система перегородок, якi пронизанi каналами. Представники цього загону - нуммулiти, орбiтоїди.

Рис. 1. Найпростіші (1–8), губки (9–11), археоциати (12)

Фораменіфери (збільшене): 1 – Saccamina, 2 – Textularia, 3 – Nodosaria, 4 – Schwagerina (4а – повздовжній переріз, 4б – загальний вигляд), 5 – Fusulina (5а – загальний вигляд, 5б – внутрішня будова), 6 – Globigerina (вигляд з трьох сторін), 7 – Nummulites (7а – загальний вигляд черепашки, 7б, 7в – деталі внутрішньої будови); 8 – радіолярії (черепашка: 8а – сферична, 8б – шоломоподібна); губки: 9а, 9б, 9в – схема водотоку в різних губок, 10 – Astylospongia, 11 – Ventriculites; 12 – археоциати (перетин: 12а – повздовжній, 12б – поперечний).

 

.У пiзньокрейдову епоху та в палеогенi цi форми були важливими породоутворюючими та керiвними органiзмами.

Загiн Rataliida (роталіїда) (юра - нинi). Дрiбнi пелагiчнi планктоннi форамiнiфери. Черепашка має спiрально-конiчну або спiрально-площинну форму, яка складається з декiлькох шаровидних камер. Поверхня черепашки вкрита ребрами, буграми, шипами. Стiнка пориста, промениста або зерниста, часто складається з декiлькох шарiв. Широко розповсюдженнi в кайнозої. Характерним представником цього загону є глобігерина (Globigerina), черепашки яких сьогоднi утворюють глобігериновий мул у тропiчних морях i в морях помiрного поясу.

Геологiчне значення i розповсюдження форамiнiфер. Налiчується 30000 сучасних форамiнiфер та їх копалин. Форамiнiфери існували у кам’яновугільному, пермському, крейдовому i палеогеновому вiцi. Деякi види живуть i сьогоднi.

Підклас Radiolaria (радіолярії).

Радiолярiї мають радіальнi фальшивi ніжки і є типовими стеногалинними формами. Особливо багато їх у теплих морях, значно менше в помiрних i холодних. Ведуть планктонний спосiб життя. Плавають не тiльки на поверхнi, але i біля дна океана.

Радiолярiї - це мiкроскопiчнi органiзми, якi частiше всього мають черепашку з кременю (опалову). У невеликої групи кiстяк складається з сiркокислого стронцю. Шкаралупка радiолярiй має або складається з голок, якi розходяться з центру у радiальних напрямках. Черепашка завжди ажурна, гратчаста.

Загiн Spumellaria. Ордовiк - нинi.

Кiстяк секрецiйний кремнієвий, сiтчастий, рiзновидної форми вiд шаровидної до циліндричної. Складається з однiєї або декiлькох органiчних i мiнеральних сфер, якi вкладенi одна в одну. Центральна органiчна сфера має рiвномiрно розташованi пори. Вiд поверхнi вiдходять радiальнi голки. Кiстяк багатовiсьовий, рiдко одновiсьовий. Це залежить вiд ступеню сплющеностi сфер i довжини голок. Кiнцi голок загостренi або розгалужуються. Поверхня голок гладка або з радiальною скульптурою, яка часто розташована спiрально.

Iнколи спумеллярiї утворюють колонiї. Форми - стеногалиннi, планктоннi. Icнують на великих глибинах (вiд 50 до 8000 м i бiльше). Розповсюдженi в трiасi iснують i сьогоднi. Широко вiдомi.

Геологічне значення і розповсюдження. Найпростіші -це стародавнi органiзми. Iх рештки вiдомi у протерозойских вiдкладах. У палеозої, мезозої i кайнозої радiолярiї приймали участь в утворюваннi яшм, опок, радiоляріїтів. Широко розповсюдженi в кайнозої. В сучасних морях радiолярiєвi мули накопичуються на глибинах 4000 - 8000 м, де вапняковi кiстяки iнших органiзмiв розчинюються.

Використовуються для визначення вiку кремнистих порiд, якi не вмiщують iнших органiчних решткiв.

Будову черепашок форамiнiфер, радiолярiй та iнших дрiбних органiзмiв, якi зустрiчаються в глинах, тонкозернистих пiсках, у вапнякових та iнших породах, можна вивчати тiльки пiд мiкроскопом - мiкропалеонтологiчний метод.

Простiшi, особливо форамiнiфери, мають велике стратиграфiчне значення для розчленування нафтоносних вiдкладiв, в яких iншi органiчнi рештки часто вiдсутнi.

Контрольні запитання

 

1 Систематика типу найпростіших.

2 Геологічне значення радіолярій.

3 Керівні форми форамініфер.

4 Спосіб життя форамініфер.

5 Геологічне значення форамініфер.

Нижчі багатоклiтиннi

 

Порифери (Porifera) - пороноснi. Це багатоклiтиннi тварини, у яких ще вiдсутнi яскраво вираженi тканини, хоча їхнi клiтини виконують рiзнi функцiї. З уciх представникiв найбiльше геологiчне значення мають губки.

 

4.3.1 Тип Spongia. Губки

 

Губки переважно живуть в теплих морях, iнколи у прiснiй водi, колонiями, або ведуть життя одинакiв.

Губки - це бентоснi тварини, якi живуть на рiзних глибинах, частiше всього на глибинi 150 - 300 м.

Форма тiла у губок рiзноманiтна: мiшковидна, деревовидна, бокаловидна. У серединi завжди є порожнина простої або складної будови. Тiло губки має багато пор, через якi у внутрiшню порожнину поступає вода, яка приносить їжу i кисень.

Разом з продуктами обмiну вона виходить через гирло (одне або декiлька). Такий напрямок руху води утворюється за допомогою коливань джутiв особливих джутинокоміркових клiтин, якi устелюють внутрiшню порожнину губки. Основну масу тiла губки складає мезоглея - студениста речовина, яка не має певної структури. В нiй крiм клiтин, якi виконують функцiю травлення i видiлення, також є клiтини, якi утворюють кiстяк - голки (спiкули) або волокна. Цi кiстяковi утворення складаються з водневого кремнезему, кальциту або з органiчної рогової речовини - спонгiну. Спiкули губок рiзноманiтнi за формою i величиною (однооснi, двооснi, триоснi, чотириоснi). Розмножуються губки як статевим, так i безстатевим шляхом. Безстатеве розмноження вiдбувається шляхом брунькування. При цьому дочірнi бруньки залишаються на материнській особi. Таким чином, вiд cкладу i будови кiстяка губки подiляються на три класи. У геологiчному відношенні цікавість представляють Hexactinellida. Iх кiстяк складається з триосних (шестипроменевих) кременевих спiкул. Вони зростаються кiнцями або розташованi вiльно в тiлi губки.

Загiн триоснi подiляється на декiлька родiв.

Рiд Вентрикулiтес (Ventriculites) має бокаловидну або чашевидну форму тiла, простору центральну порожнину i кореневі вирости для прикрiплення до дна. Стiнка складчаста, складки вертикальнi. Розповсюдженi у крейдовому вiцi.

Рiд Целоптiхiум (Coeloptychium). Для нього характерна грибовидна форма тiла, яке тримається на стеблинi або на нiжцi i має складчасту нижню поверхню. На верхнiй поверхнi тiла є пори. Розповсюджений у верхнiй крейдi.

Клас Calcispongia. Вапняковi губки

Існують як поодинокі, так i колонiальні форми. Складається з численних цилiндричних або булавовидних форм. В основi є широкий каблучок приростання до товстого покрiвельного шару. Центральна порожнина глибока i вузька, досягає основи губки. Зовнiшня поверхня має численнi дрiбнi пори. Кiстяковi гратки складаються з одновiсьових або трипроменевих спiкул, якi утворюють при зростаннi товстi неправильно розгалуженi вапняковi волокна. Час розповсюдження: трiас - крейда.

Клас Deмospongia

Рiд Astylospongia. Поодинока губка шаровидної форми без стеблини. Ценральна порожнини мала i має вигляд поглиблення на вершинi, вiд якого вiдходять тонкi радiальнi борони. Поверхня губки має численнi пори, якi ведуть в систему радiальних каналiв. Бiльш крупнi пори в поглибленнi на вершинi служать закiнченням дуговидних вивiдних каналiв. Ордовiк - силур. Широко розповсюджений.

Геологiчне значення i розповсюдження губок. Спiкули губок вiдомi ще iз докембрійських вiдкладiв. Живуть губки i в наш час. У сучасних теплих морях на невеликiй глибинi їх спiкули утворюють “губковий” мул. Вони присутнi також у радiолярiєвих та iнших мулах. З давнiх вiдкладiв вiдома порода спонголіт, яка складається переважно з кремнiєвих спiкул губок.

 

4.3.2 Тип Archaeocyathae. Археоциати

 

Положення археоциат в систематицi до сих пiр ще не визначено. Вони дуже подiбнi до губок. Ще не так давно палеонтологи

Последнее изменение этой страницы: 2016-07-26

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...