Природа лексичного значення слова.

Слово, як правило, має одне чи більше лексичних значень, тобто має свою семантику. Семантика – це смислова сторона мовних одиниць: слів, словосполучень, фразеологізмів, морфем.

Під лексичним значенням (семантикою) слова розуміють історично закріплену у свідомості народу (колективу) спів­віднесеність слова з певним явищем.

Наприклад, коли француз чує слово baton, у його уяві по­стає палка, а коли ми чуємо слово батон, то уявляємо білий хліб довгастої форми.

У нашій свідомості існує ідеальне (не дзеркальне) відобра­ження світу. Ми можемо уявити будь-який предмет або яви­ще, тобто вичленувати його із суцільної картини, зосередити на ньому увагу (наприклад, яблуко). І коли з цим образом рефлекторно з'єднується звуковий комплекс (набір звуків – Ійаблуко]) і цей зв'язок закріплюється в нашій свідомості, виникає слово з певним лексичним значенням. У пам'яті ут­ворюється стійкий образ певного звукового комплексу (образ слова), який щоразу, коли його чуємо, викликає в уяві образ того самого предмета реальної дійсності.

Реальний предмет (чи явище) як об'єкт найменування на­зивається денотатом (позначуваним). Його узагальнений, аб­страктний образ у нашій уяві – це сигніфікат (позначка, об раз). Сигніфікат, пов'язуючись з образом слова, стає лексич­ним значенням слова. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явише), завдяки сигніфікатові пригадуємо його назву. 1 на­впаки, коли чуємо назву, через образ слова активізуємо сиг­ніфікат і, зіставляючи його з довкіллям, упізнаємо названий словом предмет (чи явище).

Таким чином, лексичне значення і звукова форма слова виступають як нерозривна єдність, у якій лексичне значення – ідеальний зміст, а звукова форма – матеріальна оболонка.

Лексичне значення слова не мотивується його звуковою формою, як, скажімо, вміст торбини не зумовлюється її формою чи матеріалом, з якої її виготовлено (значення сло­ва мотивується його морфемним, а не звуковим складом). Однакові за звуковим складом слова в різних мовах звичай­но мають різне значення. Наприклад, латинське слово pes означає «нога», а не «пес»; німецьке слово rot означає «чер­воний», а не «рот». А однакові предмети (чи явища) у різних мовах називаються по-різному: в українській – стіл, у ні­мецькій – Tisch [ti§], у французькій – table [tabl], в англій­ській – table [teibl] тощо.

Мотивовані природними звуками тільки звуконаслідуваль­ні слова, і то лише частково: у різних мовах звуки навіть тієї самої тварини передаються по-різному. Українському звуко­наслідувальному слову гав-гав відповідає німецьке wau-wau, англійське bow-bow, французьке gnaf-gnaf, італійське bau-bau; український півень співає кукуріку, російський – кукареку, німецький – kikeriki, французький – сосогісо, шведський – kukeliku, англійський – cock-a-doodle-doo.

На образ реального предмета (сигніфікат) можуть на­кладатися додаткові враження, оцінки (мовби дивимося на предмет-денотат через кольорові окуляри). Такий додаток до денотата називається конотатом (супроводом), а додаткове емоційне чи стилістичне значення слова – конотативним, тобто супровідним (на відміну від основного – денотатив­ного). Наприклад, у слові яблучко денотативне значення – «плід яблуні» (як і в слові яблуко), конотативне – пестливе ставлення мовця до названого предмета (такого значення в слові яблуко немає).

Межі значення слова окреслюються в його відношеннях до інших слів, близьких за значенням. Наприклад, значення слова вечір, з одного боку, обмежується значенням слова день («уже не день»), а з другого – значенням слова ніч («ще не ніч»). Так само підліток – «уже не дитина», але «ще не юнак». Значення слова уточнюється також контекстом, який відсікає одні сторони значення й активізує інші. Наприклад, досить різне значення має слово чорний у словосполученнях чорна сажа, чорна хмара, чорний хліб, чорний хід, чорний день.

Слово і називає конкретні предмети, явища, й узагальнює водночас. Наприклад, словом книжка можна позначити як пев­ну якусь книжку (Подай мені книжку), так і книжку взагалі (Книжка – джерело знань).

Поняття. Коли ми чуємо, на­приклад, слово лід, у нашій уяві виникає твердий, прозорий, дуже холодний кристал або застигла, холодна, блискуча гладінь ставка чи річки. Це лексичне значення слова. Але якщо поду­маємо, то пригадаємо, що лід – це вода у твердому, криста­лічному стані, якого вона набуває при температурі, нижчій за 0 °С, і т. д. Це поняття про лід.

Поняття – результат узагальнення суттєвих ознак об'єкта чи низки однорідних об'єктів дійсності. Поняття в нашій свідомості пов'язане як із сигніфікатом, так і з образом сло­ва. Воно активізується і тоді, коли ми спостерігаємо якийсь Предмет (чи явище), і тоді, коли ми чуємо назву предмета |чи явища).

Поняття про предмет впливає на сигніфікат, тобто загост­рює нашу увагу на тих ознаках предмета, які є справді розріз-нювальними, визначальними в його розпізнанні (наприклад, при розрізненні блідої поганки і подібної до неї печериці). Так поняття входить у лексичне значення слова (у свідомості не лише окремих людей, а й усього суспільства), і Лексичне значення не обов'язково передбачає також на­явність поняття (наприклад, не кожна людина має поняття про комп'ютер, хоча знає, що це таке і навіть може користуватися ним). Поняття ж обов'язково пов'язується з лексичним зна­ченням, яке у свідомості людини виступає організуючим цен­тром для вйчленуваних суттєвих ознак, з яких формується по­няття.

Слово узагальнює (тобто виступає представником ба­гатьох однорідних предметів) на двох рівнях: на рівні сиг-ніфіката – за зовнішніми, поверхневими ознаками – і на рівні поняття – за внутрішніми, суттєвими властивостями.

Наприклад, якщо на рівні сигніфіката в обсяг слова дерево ми зараховуємо й банан, то на рівні поняття ця рослина включається в обсяг слова трава (в Енциклопедичному слов­нику дано таке визначення: «Банан – рід багаторічних тра­в'янистих рослин»).

Поняття утворюється на основі життєвого досвіду як інди­віда, так і суспільства в цілому. Воно формується прив'язано до слова і виражається ним. Проте не всі слова можуть вира­жати поняття. Зокрема не виражають понять вигуки (ой, ах, кукуріку), займенники (він, такий, стільки), власні назви (Ма­рія, Іваненко).

Слово, яке звучить, асоціюється зі словом, яке зберігаєть­ся в пам'яті (звуковий чи графічний образ слова), а образ сло­ва в пам'яті пов'язаний і з сигніфікатом, і з поняттям. Так ми впізнаємо відомі нам слова, які звучать, розуміємо їхнє лек­сичне значення і водночас активізуємо поняття про позначу-вані ними предмети. І навпаки. Коли ми бачимо якийсь пред­мет, зіставляємо його із сигніфікатом (узагальненим образом У пам'яті), якщо треба, звертаємось до поняття про нього, Щентифікуємо його, потім рефлекторно через пов'язаний із сигніфікатом образ слова пригадуємо його назву і називаємо словом.

Слово і навколишній світ. За до­помогою слів відповідно до їхнього значення ми членуємо і таким чином пізнаємо навколишній світ. Саме в цьому члену­ванні та в способі називання виділених частин і фрагментів і виявляється неповторна національна специфіка як мови, такі народу – її творця.

Кожна мова по-своєму членує світ, хоча в основному (але тільки в основному) це членування збігається. Наприклад, український підліток – це «вік від 11 до 15 років», англійсь­кий teenager – «вік від 13 до 19 років»; українське рука – «від кінчиків пальців до плеча», а в англійській мові – hand («кисть») і arm («від кисті до плеча»); англійське coat – це українське і пальто, і піджак; і навпаки, українське людина – це англійське і man, і person, і human being. В українській мові розрізняються за значенням дієслова мити і прати, тим часом у французькій, англійській і німецькій мовах такого розріз­нення немає: тут обом українським словам відповідають фр. laver, англ. wash, нім. waschen із значенням «очищати щось за допомогою води».

У мовах трапляються лакуни – відсутність спеціальних слів для позначення певних явищ. Наприклад, в англійській мові немає відповідників до українських слів доба (twenty-four hours), окріп (boiling water), поратися (keep house); у французькій – до мілкий (реи profond), дешевий (a bon marche), об'їхати (faire le tour de) тощо.