Історичні зміни в морфемному складі слова

Етимологія– визначення походження слова і його фоне­тичних та семантичних зв'язків з іншими словами тієї са­мої та споріднених мов.

Етимологічні дослідження спираються на такі наукові принципи:

1) фонетичний – чітко й повно враховувати фонетичні закони (наприклад, підставу говорити про спорідненість слів гіркий, горіти, гарячий, жар дає наявність в українській мові чергування голосних о – і та о – а, г – ж);

2) семантичний– враховувати можливість значеннєвої спорідненості слів, наявність у них спільної семи (наприклад, слова горіти, гарячий, гіркий, горно, гончар (від горнчар), горщик, горілка, горе і под., крім спільної зву­кової частини гор / гір / гар, мають спільну сему «пек-v ти» – отже, вони етимологічно споріднені);

3) словотвірний– чітко виділяти морфеми (наприклад, походження слова щастя [шчас'т'а] стане зрозумілим лише тоді, коли правильно виділимо в ньому префікс ш-, який походить із колишнього с(пор. написання в російській мові счастье, запозичене з церковнослов'ян­ської мови), корінь суфікс -й-, від якого зали­шилася тільки м'якість (пор. такий самий суфікс у слові

пір'я [п'ірйа]), і закінчення -а – отже, дослівно воно означає «щось ніби частка, пайка»);

генетичний – враховувати також значення й звучання споріднених слів інших мов, близьких за походженням (наприклад, шоб зрозуміти значення слова рука, зіставляємо його із спорідненим польським reka [рен'ка] «рука», потім із литовськими ranka «рука» і renkiu «зби­
раю, згортаю» – отже, первісне значення цього слова «збирачка, згортачка»; це значення збереглося в українських словах горстка, пригорща);

речовий– значення слова пов'язувати з дійсністю (наприклад, досліджуючи етимологію слова лебідь, його зіставляють із латинським albus «білий» на тій реальній підставі, шо лебеді білі; до речі, правильність такого зіставлення підтверджується і давньоверхньонімецьким
словом albiz «лебідь»).

Внаслідок різних фонетичних, морфемних та семантичних змін видимий зв'язок між спорідненими словами може втра­титися. Наприклад, тепер уже ніхто не відчуває, шо слова по­чаток і кінець споріднені – мають той самий етимологічний корінь кон. У другому слові він залишився майже незмін­ним – лише відбулося закономірне чергування о з і. У першому ж слові корінь кон змінився на кен (як у слові молоти – мелений); звук к перед є перейшов у ч (як у словах рука – рученька); звукосполучення єн дало я, тобто голосний а після м'якого (пор. грец. pente «п'ять» і укр. п 'ять; лат. mentha «м'ята» і укр. м'ята); шиплячий ч отвердів; таким чином, корінь кон став звучати як ча. У початковій формі цей корінь зберіг­ся в слові споконвіків, що дослівно означає «з початку віків» (у польській мові – poczatek [почонтек]).

Ось, наприклад, який вигляд мають міркування про можливе походження назви Дніпро.

Звук ь виник на місці ще давнішого у: пор. лат. domus і давньослов'янське домь «дім»; українське рудий і давньослов'янське рьджа «іржа». Звук Ь походить від давнього ай: пор. литовське каіпа «ціна» і давньослов'янське ц'кна «ціна»; готське stains «камінь» і давньо-слов'янське ст'кна «стіна» (у сербській мові це ж слово стена и тепер означає «скеля», «великий камінь»). Підставляємо в першу частину назви Дьн'к історичні відповідники звуків т» так:

Дунай. Значення другої частини прь виводимо, зіставляючи її зі словами, у яких є той самий елемент пр: прісний «несоло­ний, річковий»; діалектне пруд «швидка течія ріки», назви річок Прут, Прип 'ять («Ріка-путь»), Протва, Лростир, Про­сянка, Прусянка, Прудник, Прудок, Проня, Придка, Предівка, Пира, Пиріг, Стопирка, Опір, Пороз, Порозок, Лорозовиця, Пе-рев, Пірна (давня назва річки Ірпінь) тощо. Первісний корінь пр маємо також у словах прати (у давнину прали переважно в річці), періщити (про дощ), порскати, пирскати, бризкати, оче­видно, й у назві бога Перун, який нашими предками-хліборо-бами мислився як такий, що посилає дощ. Наведені слова да­ють підстави вважати, що елемент прь колись означав «текуча вода, ріка». Отже, можна зробити висновок: назва Дніпро по­ходить від прадавнього словосполучення із значенням Дунай-ріка. І справді, в украшських народних піснях дуже часто зга­дується саме Дунай чи то як річка, чи то як велика вода: Тихо, тихо Дунай воду несе... Нехай, нехай погуляю, як та риба по Дунаю... Понад морем, Дунаєм вітер явір хитає... Налетіли сірі гуси, сіли, пали на дунаєчку, сколотили всю дунай-воду... Назва Дніпро в них не трапляється.

· Частини слова

Поділ слів на частини мови

Усі слова мови поділяються на великі лексико-граматичні розряди – частини мови. Кожна частина мови характеризуєть­ся своїми граматичними, лексико-семантичними й функціональними особливостями.

Слова відносяться до певних лексико-граматичних розрядів за спільними найзагальнішими семантичними, словотвірними, морфологічними й синтаксичними ознаками.

Наприклад, слово зелень відносимо до розряду іменників, зелений – до розряду прикметників, зеленіти – до розряду дієслів на підставі таких їхніх відмінних ознак:

1) перше відпо­відає на питання щ о? й, отже, називає предмет; друге – на питання я к и й? і, отже, називає ознаку; третє відповідає на питання що робити? й, отже, називає дію (семантичні оз­наки);

2) зелень має нульове закінчення, яке буває в іменників; зелений має властиве всім прикметникам закінчення -ий; зеле­ніти має суфікс -ти, властивий для неозначеної форми дієсло­ва (словотвірні ознаки);

3) перше має власний рід, змінюєть­ся, як усі іменники 111 відміни; друге не має власного роду, змінюється, як усі прикметники; третє може творити спосо­бові форми, змінюватися за особами і т. д. (морфологічні оз­наки);

4) у реченні зелень найчастіше виступає в ролі підмета або додатка; зелений – у ролі означення або іменної частини складеного присудка; зеленіти в способових формах– у ролі присудка (синтаксичні ознаки), наприклад: Блискуча, перебриз-кана червоним сонцем лісова зелень оточувала їх (О. Гончар). Густі садки пишаються своєю красою, земля – своїм зеленим килимом (Панас Мирний). Трава надворі вже потроху зеленіє (Григір Тютюнник).

В українській мові – десять частин мови.Шість із них (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово й при слівник) самостійні, три (прийменник, сполучник, частки) службові, й окремо стоїть вигук.

Змінюваними є тільки п'ять частин мови: іменник, прик­метник, числівник, займенник і дієслово, усі інші – не­змінювані.

У цілому частини мови характеризуються так:

Самостійні частини мови можуть виступати членами ре­чення. Через те слова, шо належать до них, називають ше по­внозначними. Службові частини мови самі по собі членами ре­чення не виступають, вони виконують допоміжну роль у тво­ренні членів речення. Ці слова називають ще неповнозначними.

Самостійні частини мови за реальним лексичним змістом поділяються на номінативні (іменник, прикметник, дієслово, прислівник) і вказівні (займенник, числівник). Значення перших зрозуміле й поза контекстом (сонце, блакитний, іти, швидко), другі – наповнюються змістом лише в контексті (воно, дев'ять). Інакше кажучи, номінативні слова мають постійний сигніфікат, у вказівних він ситуативний. До останніх слід віднести також вигуки.

Деякі мовознавці як окремі частини мови виділяють ше сло­ва категорії стану (треба, сонячно, тепло), модальні слова (мабуть, очевидно) та зв'язки (бути, ставати). Перші дві категорії слів хоч і різняться своєю специфічною синтаксичною роллю (виступають присудками в безособових реченнях та є вставними словами), однак мають усі ознаки прислівників – тому їх варто зараховувати до прислівників.

Зв'язки– це все-таки дієслова, які в певному контексті виконують допоміжну, службову роль.

Граматичні значення

Кожне слово в мові характеризується одним чи кількома граматичними значеннями. Наприклад, слово розумом має такі граматичні значення: «іменник», «чоловічий рід», «орудний відмінок», «однина». Слово розумно має лише одне граматичне значення – «прислівник». Граматичне значення є обов'язко­вою ознакою слова.

Граматичні значення слова є додатковими (супровідними) щодо лексичного значення і слугують для позначення як пев­них різних зовнішніх зв'язків предмета чи явища, так і найза-гальніших властивостей буття. Наприклад, розглянемо два слова в реченні Як вовка не держи, він в ліс втече при першій нагоді (І. Карпенко-Карий). Словоформа вовка має лексичне значення «чотириногий хи­жак сірої масті» і чотири граматичні значення: «іменник», «чо­ловічий рід», «родовий відмінок», «однина». Граматичне зна­чення «іменник» вказує, що названий словом предмет може виступати діячем (суб'єктом) або об'єктом дії. Граматичне зна­чення «родовий відмінок» вказує, що цей предмет виступає тут об'єктом дії (не вовк держить, а його держать). У другій частині речення є слово він. Лексичного значення воно не має, але має чотири граматичні значення: «займенник», «чоловічий рід», «називний відмінок», «однина». Граматичне значення «займенник» вказує, що це слово виступає замінником якоїсь назви. Граматичні значення «чоловічий рід» і «однина» спів­відносять займенник він із предметом, названим словом вовк, «називний відмінок» вказує, що цей предмет у даному разі виступає діячем (вовк утече).

За роллю в мові граматичні значення слова поділяються на класифікаційні, синтаксичні і номінативні.

Класифікаційні граматичні значення виступають у різних словах і є постійними, незмінними. Вони, як правило, зумовлені лексичним значенням слова. Такими в українській мові є належність до частини мови (синь, синій, синіти), вид дієслів (йти, прийти), рід іменників (рік, ріка).

Синтаксичні граматичні значення використовуються ли­ше для зв'язку слів у реченні. Вони виступають у тому са­мому слові і є змінними. Ніякого реального змісту ці зна­чення самі по собі не виражають. Такими є рід, число і відмінок прикметників, рід і число дієслів, певною мірою відмінки іменників. Адже виділені тут граматичні значення прикметника аж ніяк не випливають з їхнього лексичного значення і не впливають на нього: наприклад, форми синій, синя, синє, сині, синього, синьому і т. д. завжди вказують на той самий колір. Відмінки ж іменників, крім того, що по­значають різні зв'язки між словами в реченні, несуть ще й певну інформацію про реальність, тобто про те, у якій ролі виступає названий словом предмет – у ролі суб'єкта (дія­ча), об'єкта, обставини тощо.

Номінативні граматичні значеннявиступають теж у тому самому слові, але виражають ті чи інші найзагальніші власти­вості буття і тим доповнюють, уточнюють лексичне значення слова. Таку роль виконує, зокрема, число іменника: різне ре­альне значення передають однина і множина того самого слова: день (це тільки один день) і дні (це більше ніж один день), батько і батьки (останнє може ще означати «батько і мати»), вода і води тощо. Ступені порівняння прикметників вказують на різну інтенсивність вияву ознаки: холодний, холодніший, найхолодніший. Різного змісту набувають висловлювання за­лежно від того, у якому часі вжито дієслово: Дощ ішов. Дощ іде. Дощ ітиме – хоч у кожному з них слова ті самі.

Синтаксичні й номінативні граматичні значення, як змінні, зумовлюють творення різних морфологічних форм того само­го слова – словоформ. У речення змінні слова входять лише у вигляді певних словоформ.

З погляду відношення граматичних значень до дійсності їх ще можна поділити на реальні й формальні.

Реальні граматичні значення несуть певну інформацію про дійсність (це, як було вже показано, і частини мови, і ступені порівняння прикметників, і час дієслова, і в певних випадках рід іменників, відмінок іменника).

Формальні граматичні значення в межах слова не мають відношення до дійсності, а в реченні вони виконують синтаксичну роль, допомагаючи правильно моделювати дійсність, відображувану в словах. Візьмемо рід дієслова в минулому часі, він ніяк не впливає на семантику слова – ту саму дію озна­чає, наприклад, змінив і змінила. Але в реченнях День змінив ніч і День змінила ніч рід дієслова суттєво змінює значення висловлювань: перше з них означає «настав день», друге – «настала ніч».

Граматичні значення існують у взаємозв'язку й взаємовиключенні. Мова не може бути з одним відмінком (скажімо, лише з називним), з одним родом (наприклад, лише з чолові­чим) і т. д., бо тоді взагалі не йшлося б про відмінок (як у французькій мові) чи про рід (як в англійській). Саме в цьо­му й виявляється взаємозв'язок між граматичними значення­ми. Взаємовиключення полягає в тому, що, наприклад, якщо іменник стоїть в орудному відмінку, то він не може водночас стояти і в родовому чи давальному.

Кожна окрема система однорідних граматичних значень – це граматична категорія. Граматична категорія шодо граматич­них значень є загальне, а граматичні значення шодо граматич­ної категорії – часткове. Граматична категорія ґрунтується на двох і більше граматичних значеннях. Наприклад, категорія роду в українській мові об'єднує чоловічий, жіночий і се­редній рід, категорія числа – однину й множину, категорія виду – доконаний і недоконаний вид тощо.

Усі змінні граматичні категорії даного слова формують його парадигму – сукупність усіх словоформ. Наприклад, парадигма іменника в українській мові налічує 14 словоформ (по 7 від­мінків в однині й множині), парадигма прикметника – 24 словоформи (по 6 відмінків у трьох родах і 6 – у множині).

В українській мові є такі основні граматичні категорії: в іменниках, прикметниках, деяких займенниках, деяких формах дієслова – категорії роду, числа й відмінка; у частини прикметників і прислівників – категорія ступенів порівняння; тільки в дієсловах – категорії виду, перехідності, способу, часу, особи.