Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Джерела адміністративного права

 

Джерело права теоретики розуміють як форму зовнішнього виразу юридичних норм. Інакше кажучи, розглядаючи джерела, ми робимо огляд «місцезнаходження» права.

Джерельна база адміністративного права є достатньо специфічною, і в цьому контексті можна окреслити такі її характеристики:

1) Різноманітність та великий обсяг джерел адміністративного права. Ними можуть виступати акти усіх гілок влади: законодавчої (Конституції та звичайні закони), виконавчої (уряду, міністерств, місцевих адміністрацій) та судової (рішення загальних або адміністративних судів). У жодній країні кількість адміністративно-правових джерел не піддається точному обліку, але можна стверджувати, що мова йде принаймні про десятки.

2) Відсутність загальних кодифікаційних актів. На відміну від кримінального, чи навіть цивільного права, де базові юридичні норми зведені у загальних кодифікованих актах, адміністративне право не підлягає такій кодифікації. Це зумовлено, насамперед, дуже широким предметом правового регулювання та його різноплановістю. Проте кодифікація окремих адміністративно-правових інститутів, наприклад, адміністративних процедур, є можливою та існує в багатьох зарубіжних країнах.

3) Особливе місце підзаконних правових актів, що видають органи публічної адміністрації в системі джерел адміністративного права. Незважаючи на загальне визнання необхідності та пріоритету регулювання публічної адміністрації законами, роль підзаконних правових актів de facto є дуже великою.

Ієрархія джерел адміністративного права є справою умовною, і насамперед це стосується країн англо-американської правової системи, де істотне значення мають судові прецеденти. Проте навіть в цьому випадку необхідно зробити узагальнення джерел, при якому кожен наступний рівень не обов’язково є нижчим щодо попередніх.

 

Отож, до джерел адміністративного права відносять:

1) Конституції та конституційні акти.

Як зауважує німецький вчений X. Пінкемайер, конституція не містить норм адміністративного права у вузькому розумінні цього слова, але утворює основи діяльності адміністративних органів та визначає важливі принципи, якими адміністративні органи зобов’язані керуватись у своїй діяльності.

Отже, ідеї, закладені в конституціях зарубіжних країн стають базою для подальшого адміністративно-правового регулювання.

Це можна проілюструвати на прикладі Конституції Італійської Республіки 1947 року, цілий ряд норм якої безпосередньо стосується аналізованої нами галузі, встановлюючи, зокрема:

— принцип децентралізації публічної адміністрації (стаття 5);

— юридичну відповідальність держави та її службовців за дії, вчинення яких порушує права інших осіб (стаття 28);

— можливість делегування законодавчої функції уряду: на обмежений час і по відношенню до певного кола питань (стаття 76);

— законодавче регулювання утворення та діяльності державних установ (стаття 97);

— заміщення посад в публічній адміністрації згідно з конкурсом, крім встановлених законом випадків (стаття 97);

— існування Державної Ради та інших органів адміністративної юстиції, що здійснюють юрисдикцію по охороні законних інтересів у відношенні дій державних органів (стаття 103).

 

У Конституції Сполучених Штатів Америки 1787 року норм, які можна вважати джерелами адміністративного права, значно менше, але вони також є основою для адміністративно-правової доктрини, законодавства та правозастосування.

 

З огляду на охоронне спрямування адміністративного права у цій країні насамперед згадаємо положення розділу 2 статті 3 американської Конституції, яка гласить, що «судова влада поширюється на спори, в яких Сполучені Штати є стороною».

Саме ця норма є передумовою судового контролю діяльності публічної адміністрації.

 

 

Як відомо, у Великій Британії немає писаної конституції у вигляді єдиного документа, а її роль відіграє низка історичних документів, які умовно можна назвати конституційними актами. В контексті адміністративного права серед них доцільно виділити « Біль про права» 1689 року, який зобов’язує представників влади поважати і дотримуватись прав громадян, тобто, окреслюються межі діяльності публічної адміністрації.

 

2) Закони та інші законодавчі акти.

Наступна за конституціями сходинка — закони. Адміністративні структури не можуть діяти, як їм забажається, а лише в межах, визначених законом. Найважливіші рішення щодо держави і кожного окремого громадянина, які застосовує адміністрація, приймає законодавець.

Наприклад, у Великій Британії до найважливіших джерел адміністративного права відносять:

— Закон про акти делегованого законодавства 1946 року, який встановив порядок прийняття і публікації нормативних актів адміністрації, що видаються за уповноваженням парламенту;

— Закон про трибунали і розслідування 1958 року, що регулює організацію та діяльність британської адміністративної юстиції — адміністративних трибуналів і міністерських розслідувань (інспекцій);

— Закон про позови до корони 1947 року, який підсумував практику судів у справах про відповідальність адміністрації за шкоду, спричинену її службовцями.

 

У континентальній Європі серед законодавчих актів особливе місце займають кодекси. Зокрема, тут можна назвати:

— Кодекс про адміністративну юстицію Французької Республіки;

— Кодекс адміністративного провадження 1960 року Польської Республіки.

Названі та інші кодифіковані акти буде детальніше проаналізовано в наступних розділах.

 

3) Акти публічної адміністрації, що прирівнюються до законів.

З огляду на нездатність сучасних парламентів повністю забезпечити потреби суспільства в законодавчому регулюванні, у певних країнах практикується прирівнювання актів публічної адміністрації (насамперед урядів) до законів. Наприклад, в Італійській Республіці існує можливість прийняття двох видів актів, що прирівнюються до законів: законодавчих декретів та декретів-законів.

Законодавчі декрети видає Рада Міністрів (уряд Італії) на підставі спеціального акта про делегування відповідних повноважень, прийнятих парламентом. При цьому уряд може приймати законодавчі декрети лише протягом обмеженого часу, з конкретних питань та із врахуванням критеріїв, встановлених законом.

Декрети-закони, на відміну від законодавчих декретів, уряд приймає за власною ініціативою, але лише у необхідних та невідкладних випадках. Проте ці акти підлягають обов'язковому наступному затвердженню парламентом протягом двох місяців, якщо ж цього не буде зроблено, то декрети-закони втрачають силу з моменту прийняття.

Зазначені акти, що прирівнюються до законів, часто стосуються реформ в публічній адміністрації, таким чином виступаючи джерелами адміністративного права.

 

Цікаво, що запозичення цього інституту іншими країнами не завжди витримувало перевірку часом. Наприклад, у 1992-1997 роках така можливість прийняття актів, що прирівнюються до законів, існувала в Польській Республіці, проте ні разу не була застосована на практиці. Відповідно ж до чинної Конституції Польщі 1997 року, Президент за поданням Ради Міністрів може видавати розпорядження із силою закону лише у разі введення режиму воєнного стану, якщо Сейм (парламент) не може провести засідання.

 

4) Міжнародні договори.

Цей вид джерел права також прирівнюється до законів і вважається частиною національного законодавства, а у багатьох випадках навіть розміщується в ієрархії джерел сходинкою вище. Наприклад, відповідно до статті 55 Конституції Французької Республіки 1958 року, міжнародні договори або угоди, належним чином схвалені чи ратифіковані, з моменту їх опублікування мають силу, яка перевищує силу внутрішніх законів, за умови застосування такого договору або угоди іншою стороною. Подібно у статті 25 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини встановлено, що норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації, мають перевагу перед законами і безпосередньо породжують права та обов’язки для жителів федеральної території.

 

5) Рішення органів конституційного судочинства.

Конституційні суди у країнах, де вони створені та функціонують, можуть припиняти дію актів парламентів, глав держав та урядів, що суперечать положенням конституцій. Отже, рішення цих судів впливають на чинність адміністративно-правових норм і також можуть розглядатись як джерела адміністративного права.

 

6) Нормативні акти урядів та центральних органів публічної адміністрації.

Ця група є найчисельнішою серед нашого переліку джерел. Поряд з цим, кожна країна має свої особливості щодо форми та змісту цих актів. Наприклад, Президент Сполучених Штатів Америки видає виконавчі накази; федеральні департаменти і відомства накази, інструкції, правила процедури; інші адміністративні установи — приписи, стандарти тощо.

 

7) Нормативні акти місцевих органів публічної адміністрації.

До цієї групи джерел адміністративного права варто віднести;

— нормативні акти органів державної адміністрації в регіонах та на місцях;

— нормативні акти місцевого самоврядування (наприклад, статути територіальних громад).

 

8) Рішення загальних та адміністративних судів..

Як відомо, в країнах англо-американської правової системи рішення судів по окремих справах можуть набувати загальнообов’язкового характеру для наступних рішень з таких питань. Такі рішення — судові прецеденти виступають важливим джерелом права, в тому числі адміністративного.

У країнах континентальної правової системи судові прецеденти зазвичай не зазначають серед джерел права. Проте фактично рішення адміністративних судів в континентальній Європі справляють істотний вплив не лише на практику вирішення наступних публічно-правових спорів, але й на законодавство та рішення органів публічної адміністрації. Тому рішення адміністративних (або загальних) судів зараховують до наступної групи із назвою.

 

9) Неформальні джерела адміністративного права.

Сюди, окрім судових рішень, відносять:

— звичаї (наприклад, щодо права судів кінцево вирішувати всі спірні питання права, традиційного для країн англо-американської правової системи);

— індивідуальні рішення органів публічної адміністрації (резонансні адміністративні акти також можуть мати вплив на правозастосування);

— адміністративно-правова доктрина (зокрема, якщо експертизи представників науки адміністративного права покладаються в основу судових рішень);

— позаюридичні норми (суспільні, моральні, технічні).

Неформальність зазначених джерел права означає, що попри їх реальний вплив на творення та застосування адміністративного права, вони не можуть бути формальною юридичною підставою для прийняття конкретного адміністративного рішення.

 

 

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-09

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...