Тире між групою підмета і групою присудка

Між групою підмета і групою присудка тире звичайно не ставиться: Київ прекрасний за всякої пори (І. Цюпа). А навкру­ги вся ніч переповнена розміреним шумом хлібів (О. Гончар). Я син народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох (І. Франко).

Тире між групою підмета і групою присудка ставиться, якщо між ними чується вичікувальна пауза і в групі при­судка є вказівні частки це, то, ось, значить або їх можна підставити.

Наприклад, у реченнях Життя без книг – це хата без вікна (Д. Павличко). Сміле слово – то наші гармати, світлі вчинки – то наші мені (П. Грабовський). Лиш боротись – значить жить (І. Франко) тире між групою підмета і групою присудка ставиться, бо є вказівні частки. У реченні Пісня і праця – великі дві сили! (1. Франко) можна підставити частку це в групу Присудка великі дві сили. Так само в реченні Обов'язок лікаря – Лікувати хворого (О. Гончар) частку це можна підставити в гру присудка обов 'язок лікаря.

Тире між групою підмета і групою присудка ставлять та­кож тоді, коли хочуть виділити присудок. В усній мові тут робиться вичікувальна пауза й далі підвищується тон.

Так, у реченнях Земля наша – як та книга, писана не пером, а шаблями та списами, овіяна легендами (І. Цюпа). Твій кожен мур, твій кожен камінь – рідний, твій кожен дім – знайомий, любий, свій (М. Бажан) тире між групою підмета і групою присудка зумовлене не структурою речень, а інтонацією, якої хотіли надати їм їхні автори.

Односкладні речення

Односкладними є речення, у яких є лише один го­ловний член і другий не передбачається.

Особливістю головного члена в таких реченнях є те, що він, маючи форм)', спільну з формою відповідного члена двосклад­ного речення, водночас суміщає в собі функції обох головних членів – і підмета, і присудка. Проте в одних односкладних реченнях основним завданням його є вираження дії, стану або змінної ознаки, в інших – називання предмета чи явища. Тому, враховуючи як будову, так і функції головних членів одно­складних речень, доцільно називати їх відповідно присудками і підметами, не забуваючи разом із тим про їхню специфіку.

Щодо присудків, то в односкладних реченнях, як і у дво­складних, вони бувають:

а) прості дієслівні: Як хочеш від людей шаноби, любов і гнів бери у путь (М. Рильський). Летим. Дивлюся, аж світає, край неба палає, соловейко в темнім гаї сонце зустрічає (Т. Шевченко);

б) складені дієслівні: На другий день, тільки почало розвиднюватись, Соломія була вже на березі (М. Коцюбинський). Доводилось вам коли-небудь польову кашу їсти? (Панас Мирний);

в) складені іменні: Не родися красна, а родися щасна (Нар. творчість). / вдруге дівчина йому відмовила. І щегірш не під силу стало козакові (Марко Вовчок). / стало тихо скрізь (П. Тичина);

г) складні: Сонце підбилося вгору, стало робитися душно. Хак само підмети можуть бути:

а) прості: Далекі стрічі вечорові. Росисті сутінки розлук (П. Василенко);

б) складеш: Перша половина січня (Ірина Вільде). Голі шоломи сопок, темні масиви лісів... (О. Гончар).

Односкладне речення, маючи один головний член, є повним, якшо в ньому не пропущено якогось потрібного другорядного члена. Наприклад, у складному реченні Не довіряй козу вовкові, а капусту козі (Нар. творчість) перше просте речення повне, а дру­ге – неповне: пропущено присудок не довіряй. У складному ре­ченні Не хотіла коза на торг, так потягли (Нар. творчість) друге просте односкладне – неповне: у ньому є головний член, але пропущено додаток козу і обставину місця на торг.

За значенням головного члена односкладні речення по­діляються на особові, безособові та називні. Окремо стоять слова-речення (або нерозчленовані речення).

Односкладні особові речення

Односкладні особові речення стосуються тільки осіб (або персоніфікованих предметів і явищ). У них головний член (присудок) завжди можна поєднати з особовими займенника­ми я, ти, ми, ви, він, вона, воно, вони. До односкладних особових речень належать означено-особові, неозначено-особові й Узагальнено-особові.

В односкладному означено-особовому реченні особа-діяч (я, ти, ми, ви) безпомилково встановлюється із закінчення дієслова. Це може бути або мовець, сам чи разом з іншими, або особа чи особи, до яких звернена мова.

Головний член (присудок) у такому реченні виражений дієсловом у першій або другій особі:

а) дійсного способу в теперішньому й майбутньому часах: Марную день на пошуки незримої німої суті в сутінках понять (Л. Костенко). Назриваю в гаю запащ, ного зілля, запашного зілля, вибуялих трав (В. Чумак). Любимо Вкраїну, та не сліпо, щирим серцем, чистою душею (О. Підсуха);

б) наказового способу: Дай же руку мені, і ходімо у даль. День дорогу прослав, наче стрічку (А. М'ястківський). Так шуміть же, гаї неозорі, і, сади, зацвітайте, як дим (В. Сосюра).

За змістом односкладні означено-особові і синонімічні їм двоскладні означено-особові речення тотожні: те саме означа­ють вислови Думаю і Я думаю; Подумай і Ти подумай. Стилі­стична ж своєрідність односкладних означено-особових речень полягає в тому, що увага в них зосереджується більше на дії, ніж на особі. Тому в спонуканні, де основною є дія, перевагу надають односкладним означено-особовим реченням: Тільки бо­ріться! Віще слово ніколи не вмре (О. Ющенко). У розповідях, повідомленнях однаково можуть вживатися як односкладні, так і двоскладні означено-особові речення. Але коли є потреба ви­ділити, підкреслити особу, якої стосується дія, тоді вживають речення із займенниковим підметом: В далекій дорозі найду або долю, або за Дніпром ляжу головою... А ти не заплачеш, а ти не побачиш, як ворон клює ті карії очі (Т. Шевченко).

У неозначено-особовому реченні неназвана особа-діяч мис-литься як хтось із певного кола людей.

Головний член (присудок) у такому реченні виражений дієсловом у третій особі множини або, якшо йдеться про ми­нулий час, у формі множини.

Наприклад, у реченнях На ланах співають ще не часто, і сьогодні в полі день важкий (Л. Талалай). Мене любили, я любив – / це найбільше в світі щастя (М. Стельмах) присудок співають має форму третьої особи множини, а. любили – форму множи­ни; із цих присудків можна здогадатися, що співають – хлібо­роби, а любили – близькі люди. Але ці діячі конкретно не названі.

Хоч у неозначено-особовому реченні присудок має форму множини, проте він може стосуватися і кількох осіб, і однієї особи, наприклад, як у діалозі «Вас там кличуть». Вона ски­нулась у тривозі: «Хто?» – «Знайомий один» (О. Гончар).

Неозначено-особові речення вживають у двох випадках:

коли з різних причин не хочуть називати особу чи немає в цьому потреби: Його цінили. Мені закидали, що я над­то несправедливий у своєму до нього ставленні. Можли­во!.. (В. Домонтович);

коли сама особа невідома, але відомий її вчинок, дія: На полянах поміж дубами викосили траву: свіжіша ще лежить у покосах, а давнішу згорнули в копички (Є. Гуцало). Коли тебе шанують, шануйся й сам (Нар. творчість).

В узагальнено-особовому реченні неназвана особа-діяч мис-литься як будь-хто з людей.

Ці речення найчастіше використовуються в прислів'ях, а також у науковій та, рідше, художній літературі. Головний член (присудок) у такому реченні, як правило, виражений дієсло­вом у другій особі однини чи множини дійсного або наказово­го способу. Наприклад, дії, названі в реченнях Що посієш, те й пожнеш. По правді роби, по правді й буде (Нар. творчість). Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне (М. Коцюбинський). Серед густо посаджених вільх вам три­вожно й незатишно... Оглядаєтеся по боках, намагаєтеся зап­римітити щось, але ніде нічого, тільки похмурі кущі, невеселе гілля низько понахилялося, тьмяні якісь закутки (Є. Гуцало), може виконувати будь-хто з людей.

Рідше в узагальнено-особових реченнях вживаються інші форми дієслів:

а) форма першої особи однини чи множини: Чого не люблю, того і в борщ не кришу. Як робимо, так ходимо, як дбаємо, так маємо (Нар. творчість). Беремо чисту пробірку, наливаємо в неї дистильованої води (3 під­ручника);

б) форма третьої особи однини чи множини: Швидко робить, та переробляє довго (Нар. творчість). Як і батьків, прізвища не вибирають (3 газети);

в) форма минулого часу: Уморився, поки хліба наївся. Все літечко кукала, гуляла, тепер сиди, очицями моргай (Нар. творчість).

За своїм значенням узагальнено-особові речення поділя­ться на дві групи:

речення з широким узагальненням, що виражають загальні судження, міркування, поради: Ночвами моря не перепливеш. Не смійся з чужого, щоб тобі не було того (Нар. творчість). Усі зайві гілки на штамбі та в кроні вирізують на кільце. Гілки, відібрані як основні, вкорочують на третину або половину їхньої довжини (3 газети);

речення з частковим узагальненням, у яких розповів дається про дії або стан самого оповідача, мовця: Проходиш повз дерева, мов повз батькові пам 'ятники. Відчуваєш до них ніжність, якої ще мовби й не знав (О. Сизоненко). На все це дивишся, все це вбираєш у себе, сповнюєшся високістю простору, що облягає тебе, відчуваєш, що ти не в силі не любити цей рідний куток землі (Є. Гуцало).

Односкладні безособові речення

Дія чи стан в односкладних безособових реченнях подаються як самодостатні, безвідносні до будь-якого діяча. Підмета, який би називав виконавця дії, у них немає й не може
бути. До безособових речень належать власне безособові й інфінітивні.

У власне безособовому реченні дія чи стан мисляться як незалежні від будь-якого діяча.

Головний член (присудок) у такому реченні буває виражений:

а) безособовим дієсловом або особовим, що має безособове значення: Тим часом розвиднялося, світало (М. Рильський). У лузі пахне вогкою травою (О. Гончар); дієсловом, безособовість якого зумовлена часткою (постфіксом) -ся: На те й ходиться біля винограду, на те й працюється, щоб мати користь (М. Коцюбинський);

б) безособовою формою дієслова на -но, -то (при яких є додаток у знахідному відмінку): На Керченському півострові ще раніше знайдено кілька невеликих родовищ нафти (3 газети). Постанову громадську скасовано, землю зовсім забрано від Дениса (Б. Грінченко);

в) прислівником або прислівником у поєднанні з неозначеною формою дієслова: Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява... (О. Довженко). Годі тих співів так уже сумно (Леся Українка). Нам треба голосу Тараса (П. Тичина). Щоб научитись плавать, треба води
набрати в уха; щоб научитись жить, треба настраждатись у житті (Карпенко-Карий). Мені приємно слухати себе самого, власні свої, побіжно висловлені думки (В. Домонтович); коли мова йде про минулий чи майбутній час, то в такому присудку з'являється дієслово-зв'язка бути у відповідній формі: В кімнаті, як і завжди, було тепло й затишно (М. Руденко);

г) заперечним словом – дієсловами немає (нема), не було, не буде, при яких є додаток у родовому відмінку, займенниками нікого, нікому, ніким, ні до кого, нічого, нічому, ні з чим і под. та прислівниками ніде, нікуди, ніколи, ніяк (із наголосом на заперечній частці) у поєднанні з неозначеною формою дієслова: Де нема святої волі, не буде там добра ніколи (Т. Шевченко). Немає, друже мій, свободи без вітчизни, як і вітчизни без свободи не буваї
(П. Косенко). В неї мати дуже захворіла, а доглядати нікому (О. Гончар). Поночі нічого булорушатись (М. Коцюбинський). – Та ніколи мені сидіти, – одвітує Бджола (Л. Глібов); заперечним словом у поєднанні з прислівником: Немає гірше, як в неволі про волю згадувать (Т. Шевченко).

Якщо в безособовому реченні є заперечне слово ні, ані чи повторюваний сполучник ні... ні, то присудок (звичайно: не­має) може бути відсутній: В небесах ані хмариночки, та тихо, та любо, яку раї (Т. Шевченко). Проте коли в реченні йдеть-ся про минуле чи майбутнє, то разом із заперечним словом вживається також заперечний присудок: / знову не буде в ду­мах моїх ні мук, ні страждань, ні плачу (М. Рильський).

За відношенням до предмета як можливого носія дії, стану чи змінної ознаки односкладні безособові речення поділяються на:

а) речення, у яких немає і не може бути вказівки на пред­мет, якого б могла стосуватися названа присудком дія : Надворі смеркало (А. Тесленко). Скрізь тихо, спокійно (М. Коцюбинський);

б) речення, у яких на особу, якої стосується певна дія, стан, вказує знахідний відмінок: Мене морозило, боліла голова (В. Ґжицький);

в) речення, у яких на предмет, про який щось стверджується або заперечується, вказує давальний відмінок: Василько заблудивсь. Йому було холодно й стратно (М. Коцюбинський). Плакать хочеться мені, немов ображеній дитині (В. Сосюра). Жилося Давидові хоч тяжко, але весело (М. Стельмах);

г) речення, у яких на предмет, про який щось ствер­джується або заперечується, вказує орудний відмінок: Надворі осінню пахне (Панас Мирний). В північному кри­лі обвал, там людей лавою привалило (Д. Ткач);

ґ) речення, у яких на предмет, про який щось ствер­джується чи заперечується, вказує родовий відмінок: Водички з джерела лиш на потреби вжитку ледве вистачає (І. Ле). Було так душно, що грудям бракувало повітря (М. Коцюбинський). Немає мудріших, ніж народ, учителів (М. Рильський).

В інфінітивному реченні йдеться лише про дію безвідносно до часу й особи.

Головний член (присудок) у такому реченні виражений неозначеною формою дієслова без будь-яких допоміжних слів: Проти рожна перти, проти хвиль плисти, сміло аж до смерті хрест важкий нести! (І. Франко). При неозначеній формі діє­слова може вживатися частка би (б): Сидіть би вам тільки на печі та жувать калачі (Т. Шевченко). Отак би жити синім квітнем під небом зоряно-рясним (А. Малишко).

За допомогою інфінітивних речень виражають:

бажання: Прихилитися б у затінку до зеленої землі (М. Стель­мах). Жить би, жить та славить Бога і добро творити та Божою красотою людей веселити (Т. Шевченко). Жити! Жити! – із сонцем, віконцем. Жити! Жити! – з дверима у світ (П. Тичина); наказ, спонукання: Мовчати!Взяти їх!– офіцери відтіснили солдатів у куток (О. Довженко);

запитання: Хіба ж мені, мамо, цілий вік у чотирьох сті­нах сидіти і світа Божого не бачити? (Панас Мирний). Чим утішить її, пожаліти, де цілющих відшукувать слів? (Т. Масенко);

категоричність твердження: Старому – тліть, новому – процвісти (М. Рильський). Змарнованих днів не вернути, як вітра, що мимо промчав (П. Василенко). Не вам, плазуючим в багні, брудним, підпилим крамарям, гасить священнії вогні і підтинати літ орлам, не вам, не вам! (В. Чумак);

мету якоїсь іншої дії (у складнопідрядному реченні): 3 самого ранку узявся був за лопату, щоб прогорнути хоч стежку (Панас Мирний). Перестріти зло, щоб спинити, й пере­стріти добро, щоб підсобити, – хто ж не мріє про таке (А. Мороз).

Називні речення

У називному реченні називається предмет, але нічого не мовиться про дію.

Головний член (підмет) у такому реченні виражений імен­ником у називному відмінку: Зима. Холоднеча. Засніжений ліс (М. Стельмах). При головному члені можуть бути означення й Додатки: Курява, собачий ґвалт, ревіння верблюдів, скрипіння гарб. Цілий ярмарок стоїть біля майстерень (О. Гончар).

Але якщо в реченні є будь-яка обставина, то це речення не називне, а двоскладне з пропущеним присудком. Наприклад, У реченні Серед лісу ставок, очеретом з одного боку прикрашений (Остап Вишня) обставина серед лісу вказує на те, що тут пропущено присудок є, лежить, видніється. Отже, це речення Двоскладне.

За значенням називні речення бувають:

буттєві (описові), за допомогою яких стверджується на­явність якихось предметів, явищ, змальовується обстанов­ка, картини природи тощо: Хата Стехи. Стіл, покритий старенькою скатертиною, дві лави, піл, скриня і деяке збіжжя (М. Кропивницький). Пітьма. Дощ. Приглушений гамЬ табору. Пахне димом (Н. Рибак);

вказівні, за допомогою яких виділяються певні предмети явища; вони починаються вказівними частками ось, он онде, ото: Ось місяць, зорі, солові (П. Тичина). / ось, на­решті, вершина (О. Гончар);

оцінні, які поєднують у собі ствердження наявності пред­мета з його емоційною оцінкою, чому слугують зокрема й частки: Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в іній (П. Тичина). – О, який мак! – покрикнула Галя. – Що ж за пишнії маки! Я собі насію такого! (Марко Вовчок).

Називні речення в тексті, як правило, виступають само­стійно. Але можуть як предикативні частини входити й до складу складних речень: Ставок, гребелька, і вітряк з-за гаю крилами махає (Т. Шевченко). Рух і рух, наближається місто (О. Гончар). Ото ж тая дівчинонька, що сонна блудила: отаку-то їй причину ворожка зробила!(І. Шевченко).

Слова-речення

Речення, виражене неповнозначним словом (вигуком або часткою), яке виступає замінником цілого речення, назива­ють словом-реченням.

Слова-речення характерні для розмовного й художнього стилів. У мові вони можуть вживатися і як самостійні реплі­ки, і в складі простого речення, наприклад: – Чули, серце, скоро землю нам мають давати. – Аякже, Маласю, чула. Аяк­же (М. Коцюбинський). Що ж. Бої – так бої. Нам не впер­ше страждать (В. Сосюра). Ой, не плач, моє серце, ой цить. (М. Вороний).

У ролі слів-речень виступають слова:

стверджувальні: так, авжеж, аякже, атож, еге, еге ж,
добре, гаразд, точно, звичайно, ще б пак, та вже ж, бо й є;

заперечні: ні, навпаки, неправда;

питальні: ну, та ну, невже, хіба, га, справді;

спонукальні: годі, геть, цить, гайда, стоп, ура, караул, ґвалт, доволі, ша, тс-с-с, ну;

емонійно-оцінні: ого, ох, ах, ех, хм, тьху, am, nxe, он як, тож-то й ба, от тобі й маєш, слава Богу, Богу дякувати, Боже мій;

слова мовного етикету: спасибі, дякую, вибачте, даруйте, будь ласка, прошу, добридень, на добраніч, моє шанування, привіт, щасти, прощай, з Богом, дай Боже, Бог на поміч, Боже поможи, тощо.

У словах-реченнях підмет і присудок не виділяються.

· Другорядні члени

Додаток

Додаток – другорядний член речення, який відповідає на питання непрямих відмінків кого? чого? ком у? ч о м у? і т. д. Найчастіше він називає предмет, рідко – дію.

Додаток, як правило, виражається іменником, займенни­ком або іншою частиною мови в значенні іменника: Бажав я (для кого?) для скованих (ч о г о?) волі, (для к о г о?) для скривджених кращої (ч о г о?) долі і рівного (ч о г о?) права (для кого?) для всіх... (І. Франко). Іноді він виражається слово­сполученням: (к о г о? щ о?) Три явори посадила сестра при до­розі (Т. Шевченко). Часом – неозначеною формою дієслова: Вміти (кого? що?) сказати «ні», коли від тебе вимагають сказати – «так» (О. Теліга).

Розрізняють додатки прямі, непрямі й інфінітивні. Перші два приєднуються до пояснюваного слова способом керування (додаток набуває форми якогось непрямого відмінка), третій – способом прилягання (інфінітив незмінний).

Прямий додаток залежить від перехідного дієслова і стоїть у знахідному відмінку без прийменника, тобто відповідає на питання кого? що?

Наприклад, у реченні Данько розповідає дорослим свої казки про далеке місто щастя (О. Гончар) прямий додаток – (кого? щ о?) казки. Іменник місто хоч і стоїть у знахідному відмінку, проте має при собі прийменник про, тому це непрямий додаток.

Прямий додаток може стояти і в родовому відмінку:

а) якщо перед перехідним дієсловом є заперечна частка не: Треба не губити напрямку, бачити попереду верхів'я гори й іти крізь хащі (Ю. Яновський);

б) якщо дія переходить на частину предмета, названого іменником: Узяла муки пшеничної, замісила водою (Г. Квітка-Основ'яненко).

У двоскладному реченні під час заміни дієслова активного стану на дієслово пасивного стану чи пасивний дієприкметник саме прямий додаток стає підметом (а підмет – непрямим додатком). Наприклад, в активних конструкціях Він пам 'ятає щаблю гостру (В. Сосюра). Радісна здогадка освітлює його обличчя (О. Донченко) слова шаблю і обличчя – прямі додатки. У пасивних конструкціях Йому пам'ятається гостра шабля. Його обличчя освітлене радісною здогадкою слова, що були пря­мими додатками, стали підметами. У разі заміни присудка-дієприкметника на присудок, виражений безособовою формою на -но, -то, навпаки, підмет стає прямим додатком: Помилка виправлена і Помилку виправлено.

Додатки, які не відповідають цим вимогам, – непрямі.

Зокрема непрямими є додатки:

а) виражені знахідним відмінком із прийменником або будь-яким іншим відмінком: Народ не візьмеш на макуху (Б. Олійник). Невже, крім пишних фраз та поривів дрібних, нічого вже нема в найвищої істоти? (В. Самійленко). Рідна мова дається народові Богом, а чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів (В. Захарченко);

б) пов'язані з іменником, прикметником, дієприкметником, прислівником: Тепло дихнула в лице пухка рілля, повна спокою і надії (М. Коцюбинський). Линуло далеко по лісу
мрійливе й приємне туркотіння горлиць (А. Шиян). Хвала тому, хто у приполі несе слова, подібні хлібу й солі, і співи, гідні сіяча! (М. Рильський).

Непрямі додатки бувають:

безприйменникові (виражені родовим, давальним або оруд­ним відмінком): Любові й щастя хочеться людині (М. Риль­ський). Вітер вив і сипав холодним дощем (3. Тулуб);

прийменникові (виражені будь-яким непрямим відмінком із прийменником): Ляля вслухалася в небо, ніби воно могло до неї заговорити (О. Гончар).

Безприйменникові непрямі додатки, виражені родовим від­тінком і вжиті при іменниках, слід відрізняти від неузгодже-них означень. При цьому керуємося питаннями, що виплива­нь зі змісту всього речення. Наприклад, у реченні Відкриття 'ч и є?) Коперника зробило революцію в світогляді (чийому?)

людей, в їхньому розумінні (ч о г о?) природи та способах пізнан­ня (ч о г о?) її (З підручника «Астрономія») слова Коперника, людей – означення, слова природи, її – додатки.

Прийменникові непрямі додатки доводиться відрізняти від обставин та означень, виражених прийменниковими словофор­мами. Критерієм для такого розрізнення є значення цих словоформ: якщо за словоформою бачиться предмет, то це дода­ток; якщо ж уявляється місце, причина, умова тощо або ознака, то це обставина або означення. Наприклад, у реченні Ужит­тя вони вступали з різних, світлих аудиторій, і серця їх утопа­ли в щасті, як в бездоннім морі (М. Рильський) словоформи;; життя, з аудиторій, в щасті, в морі мисляться не як предме­ти, а як місце, середовище, оточення, тому це не додатки, а обставини. Але в реченні Нехай умру, та думка не умре! В таке безсмертя й я привикла вірить (Леся Українка) словоформа в безсмертя – додаток, оскільки сприймається як певний пред­мет думки. Так само в реченні Із панських прихвоснів-рабів ми людьми з прізвищами стали і вголос прізвища сказали під зле сичання ворогів (О. Олесь) словоформа з прізвищами – не до­даток, а означення (указує на ознаку предмета і відповідає на питання яким и?). Але в реченні Плугатарі з плугами йдуть (Т. Шевченко) словоформа з плугами – додаток, бо вказує на певний предмет.

Додаток, виражений неозначеною формою дієслова, нази­вається інфінітивним.

Наприклад, у реченні Старий Кайдаш загадав звечора Кайдашисі та Мелашці гребти сіно, а Лаврінові косити яч­мінь (1. Нечуй-Левицький) підмет – Кайдаш, присудок – лише загадав, бо дію, названу неозначеними формами діє­слова гребти і косити, виконуватимуть інші, не Кайдаш. Тут гребти і косити – додатки (вони відповідають на питання що загадав?).

Інфінітивний додаток може залежати як від перехідних, так і від неперехідних дієслів і буває співвідносний із прямим, непрямим безприйменниковим, непрямим прийменниковим додатками й підрядним додатковим реченням: заборонено переходити – заборонено перехід, боюся помилитися – боюся помилки, готується вступати – готується до вступу, наказав зупинитися – наказав, щоб зупинилися.

Означення

Означення називає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? котрий? у будь-якому від­мінку, а також на питання скількох? скільком? скількома? на скількох? (крім називного й знахідного відмінків).

Означення виражається найчастіше прикметником, діє­прикметником, дієприкметниковим зворотом, займенником, рідше – іншими частинами мови: Соняшники заплуталися свої­ми жовтими головами в гіллі (І. Н-Левицький). В про­сторій кімнаті з чотирма вікнами стояв посередині стіл, за­стелений червоним сукном (М. Коцюбинський). Люди (я к і?) на вулицях низенько схиляють голови перед паном вітром, по­штиво держаться за шапки і жмуряться, кривляться, кліпа­ють очима (В. Винниченко). Увійшла жінка років тридця­ти, забрала папки, вийшла геть (Григорій Тютюнник). Ой не сам запорожець іде: (скількох?) дев'ятеро коней веде (Нар. творчість).

Означення бувають узгоджені й неузгоджені.

Узгоджене означення до означуваного слова приєднується зв'язком узгодження, тобто узгоджується з ним у роді, від­мінку й числі.

Узгоджені означення виражаються прикметниками, діє­прикметниками, числівниками, займенниками (крім особових його, її, їх): В гречках некошених стоїть барвистий мед, натруджено-густий, немов земля пахуча (А. Малишко). В єдиний звук мільйони струн народних злиті – у цій пшениці, в цьому ситі!(М. Рильський).

Кількісний числівник означенням у реченні виступає лише в непрямих відмінках, крім знахідного, однакового з назив­ним. Поєднання кількісного числівника в називному (знахідному) відмінку з іменником виступає як один член речення – підмет або додаток. Неузгоджене означення до означуваного слова приєднуєть­ся зв'язком керування або прилягання.

Неузгоджені означення виражаються іменниками, особо­вими займенниками, неозначеною формою дієслова, словос­полученням: До мене підходить людина (яка?) середнього віку (О. Довженко). Година (яка?) для праці настала (Леся Українка). Дорога (яка?) ліворуч була наглухо закрита дубовими зава­лами (О. Гончар). Одні тільки бажання (які?) творити добрі діла й зостались при мені на все життя (О. Довженко).

Неузгоджені означення, виражені іменником, бувають без­прийменникові і прийменникові.

Безприйменникові неузгоджені означення виражаються словоформою в родовому відмінку: Шлях, мочений кров'ю і потом, нас виведе в панство (яке?) сво­боди не нині, не завтра, так потім! (П. Грабовський). Го­лосом (яким?) любові і скорботи нам кричать румовища німі (М. Бажан). З шиї звисало важке глиняне намисто різних яскравих кольорів (Леся Українка).

Прийменникові неузгоджені означення най­частіше виражаються словоформами з прийменниками з (із), в (у): Крива, похилена хатина, з чорною стріхою і білими стінами, стояла поміж закинутих, із забитими вікнами осель (М. Коцюбинський). На ній були чобітки з високими каблуками, спідниця в рубчик, тепла байкова кофта (В. Земляк). Під деревом стояла дивної краси ви­сока молода красуня в білому убранні, в червоній шапочці на голові (1. Нечуй-Левицький).

Трапляються також неузгоджені означення з прийменни­ками без, від, для, до, на, через та ін.: Завжди величніша путь (я к а?) на Голгофу, ніж хід тріумфальний (Леся Українка). На площу вискочив осідланий кінь (який?) без вершника (А. Шиян)-Вже міст (який?) через Дінець давно прогуркотів (В. Сосюра). Ось перейшов і драний місточок (який?) посеред лук, низині, у балці (Панас Мирний).

Неузгоджені означення іноді доводиться відрізняти від Додатків, ужитих при іменниках. Визначаючи такі члени речен­ня, треба виходити насамперед із того, на що вони вказують: на ознаку чи на предмет. Наприклад, у реченні Схід сонця вийшов зустріти у поле і став на коліна до сходу (О. Олесь) соние мислиться не як ознака, а як предмет, як носій дії: Сон­це сходило, і я вийшов у поле зустріти це явище природи. Отже, іменник сонця тут додаток. А в реченні Тільки що світова зоря займалася, починав жевріти схід сонця, знову в Грицькових ру­ках звивалась коса... (Панас Мирний) словоформа сонця мис­литься вже як ознака, її навіть можна з певною натяжкою за­мінити відносним прикметником сонячний схід. Ця словофор­ма тут, безперечно, означення.

При одному означуваному іменнику може бути два або кілька означень. Якщо означення неоднорідні, то безпосеред­ньо перед іменником ставиться означення, виражене віднос­ним прикметником, потім – виражене якісним прикметни­ком: Мжичить дрібний осінній дощ, під ногами хлюпає вода (А. Хижняк). Сподом попід ті стіни вузькою щілиною шумів і пінився студений гірський потік (І. Франко). Якщо того само­го слова стосуються узгоджене й неузгоджене означення, то, як правило, спочатку ставиться узгоджене, потім неузгоджене: Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене уб­рання, між високим зеленим житом, – вона здавалася русал­кою (Панас Мирний). На призьбі сиділа його мати, Маруся Джериха, вже немолода молодиця, бліда, з темними очима, з сухорлявим лицем (І. Нечуй-Левицький).

Прикладка

Прикладка – різновид означення. Вона називає озна­ку предмета і водночас, будучи виражена іменником, дає йому нову назву.

Прикладка, як і взагалі означення, відповідає на питання я к и й?: Освітлений вогнями, підходить пароплав (яки й?) «Тарас Шевченко» (О. Довженко). Водночас прикладку можна використати і в ролі означуваного члена, якщо цей член Пропустити: Освітлений вогнями, підходить «Тарас Шевченко». першому реченні в ролі підмета виступає слово пароплав, а в другому – «Тарас Шевченко», яке в попередньому було прикладкою.

У лапки беруться й не змінюються лише ті прикладки, що означають умовні назви газет, журналів, творів, заводів, під­приємств (без слова імені), пароплавів, колективів тощо: Я на палубі пароплава «Некрасов» (О. Довженко). Ніякої робітничої маси в організаціях «Гарт» і «Плуг» не було і ще довгенько не буде (М. Хвильовий).

Якщо така прикладка вживається без означуваного слова (тобто як самостійна назва), то вона так само береться в лап­ки, але змінюється: Вважаючи боротьбу між: «Гартом» і «Плу­гом» за недоцільну, ми в той же час стверджуємо: молоде мис­тецтво може вигартуватись тільки в процесі баталій по ху­дожніх установках (М. Хвильовий).

Інші прикладки в лапки не беруться і звичайно узгоджу­ються з означуваним словом – принаймні у відмінку. Не бе­руться в лапки й назви автобусних та залізничних маршрутів: автобус Київ–Біла Церква, поїзд Київ–Львів.

Якщо спочатку йде слово з широким (родовим) значен­ням, а потім – із вузьким (видовим чи одиничним), то при­кладка пишеться окремо, якщо ж навпаки – то через дефіс: ріка Дніпро і Дніпро-ріка, озеро Світязь і Світязь-озеро, трава звіробій і звіробій-трава, птах ворон і ворон-птах.

Проте через дефіс пишуться терміни на зразок гриб-паразит, жук-короїд, льон-довгунець, заєць-русак (хоч тут іде спо­чатку широка, а потім вузька назва).

У випадках, коли не можна встановити, яке значення шир­ше, а яке вужче, прикладка, як правило, пишеться через дефіс: учитель-фізик і фізик-учитель, відповідь-репліка і репліка-від-повідь, механік-водій і водій-механік.

Проте окремо пишуться прикладки у висловах на зразок красуня дівчина, жаднюга вовк, багатир юнак, у яких перший іменник має суто означальне значення. Але й у цих випадках допустиме написання прикладок через дефіс: Наперед вийшов велетень-рибалка, він ніс жмут мотуззя (Ю. Яновський). Тоді загорілися іскри в чорних очах красеня-юнака (І. Ле).

Іноді прикладка до означуваного слова приєднується за допомогою пояснювального сполучника як. Така прикладка комами не виділяється: Шевченко як поет відомий у всьому світі (можна сказати: Шевченко-поет).

Прикладка з пояснювальним сполучником як виділяється комами з обох боків лише тоді, коли вона має причиновий відтінок: Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади (Панас Мирний). Тут прикладка як посередник вказує на при­чину, чому Кривинський вийшов наперед громади (бо він був посередником).

Прикладка (за винятком назв станцій та портів) звичайно узгоджУється У відмінку з означуваним словом: річка Буг, річки Бугу, річкою Бугом, у річці Бузі; озеро Світязь, озера Світязя, в озері Світязі; гора Говерла, гори Говерли, за горою Говерлою; трава полин, трави полину, травою полином; заєць-біляк, зайця-біляка; але: на станції Жмеринка, за станцією Жмеринка і под.

У діловій, військовій та науковій мові назви населених пунктів та географічні назви постійно стоять у формі називного відмінка, незалежно від форми означуваного іменника: у селі Черників (звичайно: у селі Черникові), за річкою Ірпінь (звичайно: за річкою Ірпенем), на горі Близниця (звичайно: на горі Близниці).

Обставини

Обставини характеризують дію, стан, рідше – ознаку, називаючи їхній спосіб, міру й ступінь, місце, час, причину, мету, умову.

Обставини в реченні характеризують насамперед присудок, а також інші члени речення, виражені дієсловом, прикметни­ком або прислівником. За своїм значенням обставини поділя­ються на обставини способу дії, обставини міри й ступеня, обставини місця, обставини часу, обставини причини, обста­вини мети, обставини умови, обставини допустовості.

Обставини найчастіше виражаються прислівниками, діє­прислівниками, іменниками в непрямих відмінках, словоспо­лученнями, а також фразеологізмами.

Обставини способу дії характеризують дію або стан із по­гляду способу перебігу їх і відповідають на питання як? яким слособом?

Вони виражаються:

а) прислівниками: Тривожно і радісно злетіли сірі гуси вгору і полинули, полинули (О. Довженко). Біля столу Максим хвацько вдарив навприсядки (М. Стельмах);

б) дієприслівниками і дієприслівниковими зворотами: Десь за ланами гомонів, затихаючи, грім (С. Васильченко). Білий кінь, повіддя попустивши, летить в степи (А. Малишко);

в) іменниками в орудному відмінку (переважно з порівняльним значенням): Вона то плавала лебедем, то йшла павою, то пурхала метеликом, то линула ластівкою (І. Нечуй-Левицький);

г) іменниками з прийменниками: Ми кожний камінь брали з бою (В. Сосюра). Дід з хлопчиком у два ціпи молотили жито (Ю. Яновський);

ґ) фразеологізмами: Мене всього пробирали дрижаки, я не міг нагрітися, хоч згинався в три погибелі (1. Багмут). Брати w жили, як то кажуть, душа в душу (М. Рильський).

Обставини міри й ступеня вказують на кількісний або якіс­ний вияв певної дії, стану чи ознаки і відповідають на питан­ня наскільки? скільки разів? у скільки разів? як багато?якою мірою?

Вони переважно виражаються:

а) прислівниками, зокрема такими, як дуже, багато, трохи, ледве, надзвичайно, вщерть, вволю, дотла, доволі, достобіса, двічі, тричі та ін.: Лукаш дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий (Леся Українка). Прозору склянку вщерть налито вином червоним і хмільним (М. Рильський);

б) вищим ступенем порівняння якісних прислівників: Уже що наші братчики задумають, чи добре, чи лихе, так швидше воду в Дніпрі зупиниш, ніж їх (П. Куліш);

в) іменниками в непрямих відмінках з прийменниками: Козак за коліна грузнув у снігу (І. Ле). Теплий туман слався по полю і налив балку по самі вінця (М. Коцюбинський);

г) словами й словосполученнями з кількісним значенням: Протягом дня вони кілька разів поривалися перескочити мур (О. Гончар).

Обставини місця визначають місце дії, її напрямок, по­чатковий або кінцевий пункт і відповідають на питання д є? куди? звідки?яким шляхом?

Вони виражаються:

а) прислівниками: Зорі тихо тремтять угорі (М. Коцюбинський);

б) іменниками в орудному відмінку без прийменника: Іду шляхом, поля й ліси минаю, але життя свого не омину (Л. Первомайський);

в) іменниками в непрямих відмінках з прийменниками: Сідають на озера уночі натомлені в дорозі дикі гуси (Т. Коломієць). Котилася тарілочка по крутій горі, забавляла любих діток у моїм дворі (Л. Глібов).

Обставини часу позначають час дії, її тривання, початок та кінець і відповідають на питання коли? доки? відколи? як довго?

Вони виражаються:

а) прислівниками: Увечері посумую, а вранці заплачу (Т. Шевченко);

б) дієприслівниками і дієприслівниковими зворотами: Повечерявши, полягали спати (Панас Мирний). Троянці, в човни посідавши і швидко їх поодпихавши, по вітру гарно
поплили (1. Котляревський);

в)іменниками в непрямих відмінках: Після дощу гостріше пахнуть квіти (В. Сосюра). Присмерком дочапали до хутора (Марко Вовчок);

г) словосполученнями: Вже другий день блукаємо по морю (Леся Українка). Пізньої осені та з першими сніговіями з Харкова на П<