Види речень і розділові знаки в кінці їх

Спілкуючись, ми маємо на меті повідомити щось, запитати про щось або спонукати когось до якоїсь дії. Відповідно до цього речення бувають розповідні, питальні та спонукальні.

Розповідне речення містить якесь повідомлення про щось. Розповідні речення бувають:

а) стверджувальні, у яких щось стверджується: Коли на боці людини правда, їй нічого не страшно (В. Дрозд). У стверджувальних реченнях можуть вживатися частки так, авжеж, ага, еге, гаразд, атож',

б) переповідні, у яких висловлюється чужа думка: Колись отак, розказує легенда, – хустиною святая Вероніка зібрать хотіла сльози й піт Христа (Леся Українка). У цих реченнях вживаються вставні слова як кажуть, на думку такого-то, за словами такого-то, мовляв, сказав такий-то тощо;

в) ймовірнісні, у яких висловлюється припущення: Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно і голосисто, як у нас на Україні (О. Довженко). У цих реченнях вживаються вставні слова мабуть, можливо, очевидно, певно, здається, думаю, гадаю', частки навряд, навряд чи, ледве чи, наче, ніби тощо;

г) заперечні, у яких щось заперечується: Ми нічого ще не знаєм, кого й яка чекає путь (В. Сосюра). У цих реченнях вживаються частки не, ні; займенники ніхто, ніщо, ніякий, ніскільки; прислівники ніде, нікуди, нізвідки, ніколи, ніяк; слова неправда, брехня тощо.

Заперечні речення своєю чергою поділяються на:

а) загальнозаперечні – заперечення стосується всього висловлювання: Правди зрадою ніколи не здолати (Р. Братунь);

б) частковозаперечні – заперечення стосується окремих членів речення: Побіг він [Осел] навпростець, нічого не минає, чи нива, чи баштан – не розбирає, толочить і ламає (Л. Глібов). Інтонація розповідного речення характеризується понижен­ням тону наприкінці речення. У кінці такого речення ставиться крапка.

Питальне речення містить якесь запитання.

На початку питального речення можуть стояти питальні займенники хто, що, який, чий, котрий, скільки', питальні при­слівники як, де, куди, звідки, коли, доки, відколи, чому, навіщо; питальні частки хіба, невже, чи, що за.

Питальні речення бувають:

а) власне питальні – на них передбачається обов'язкова відповідь: Мамо, чи кожна пташина у вирій на зиму літає ? (Леся Українка);

б) питально-риторичні – вони не вимагають відповіді: Хто може сонце погасить і землю вибити з орбіти? (В. Сосюра);

в) питально-спонукальні – містять спонукання до дії: А чи не годі вже того грання?(Леся Українка).

У питальному реченні тон підвищується на слові, яке пе­редає зміст питання. У кінці такого речення ставиться знак питання.

Спонукальне речення містить наказ, вимогу, заклик, поба­жання, пораду, прохання тощо.

У спонукальному реченні дієслово, як правило, стоїть у наказовому способі, часто використовуються звертання, а та­кож можуть вживатися спонукальні частки хай, нехай, бо­дай, годі, ну, давай тощо: О земле, велетнів роди! (П. Тичина): Хай, милі друзі, вам щастить у дружбі вірній, в праці мирній (М. Рильський).

Спонукальні речення бувають:

а) власне спонукальні, у яких міститься спонукання до дії; Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя (Леся Українка);

б) бажальні, у яких висловлюється якесь бажання: Хай краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж маю на­рікання терпіти (О. Гончар).

Для спонукального речення характерна специфічна спону­кальна інтонація – часом більш напружена, часом менш. У кінці такого речення звичайно ставиться крапка.

розповідні, питальні й спонукальні речення можуть вимов­лятися із сильним почуттям радості, захоплення, здивування, гніву, страху тощо. Тоді таке речення стає ще й окличним і в кінці його ставиться знак оклику (у питальному реченні – знак питання і знак оклику): Краю, ти мій краю, кращого за тебе я в житті не знаю! Так хто сказав тепер, що наша доля хляне й свободи на землі ще не прийшла пора?! Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами! (З тв. В. Сосюри).

Такі речення можуть починатися окличними словами що то за, ну й, як, який; вигуками о, ой, ох, гей тощо.

Три крапки в кінці речення ставляться тоді, коли треба показати, що думка не закінчена або що тут має бути довга пауза: Це – матері мова. Я звуки твої люблю, наче очі дити­ни... О мова вкраїнська!.. Хто любить її, той любить мою Ук­раїну (В. Сосюра).

Складові частини речення

У реченні ми сприймаємо не слова, не частини мови, а чле­ни речення.

Член речення – це повнозначне слово або словосполучення, яке становить найкоротшу осмислену відповідь на питання в реченні.

Наприклад, у реченні В небі летіли гуси з далекого краю (О- Довженко) є чотири члени, хоч повнозначних слів п'ять. Це сталося тому, шо на питання звідки летіли? осмислена відповідь буде не з краю (цей вислів тут по­лений смислу), а з далекого краю. У реченні Він вважавсь

поганим хліборобом (О. Довженко) є тільки два члени: хто?-. він; яким він був? – вважавсь поганим хліборобом. Якщо останню відповідь поділити на менші частини, то вислів утра­тить смисл.

Прийменники й частки входять до складу членів речення. Наприклад, у реченні Ліси наче світилися наскрізь (О. Гончар) є три члени: х т о? щ о? – ліси; шо робили? – наче світилися; як? – наскрізь. У реченні Тільки мох ріс на тому камені на питання х т о? щ о? відповідає не слово мох, а сполучення слів тільки мох; що робив?– ріс; де р і с? – на камені; на якому камені?– «атому.

Визначаючи члени речення, треба насамперед враховувати зміст речення і ні в якому разі не руйнувати його. Розбір ре­чення за його членами має сприяти кращому усвідомленню його змісту.

Члени речення поділяються на головні (підмет і присудок) та другорядні (додаток, означення та обставина). Головні чле­ни становлять синтаксичний центр речення.

Члени в реченні можуть виступати як нерівноправні (по­в'язані між собою підрядним зв'язком) і як рівноправні (пов'язані між собою сурядним зв'язком). Наприклад, у реченні / вдень, і ввечері там соловей співав (Л. Глібов) між членами речення соловей співав, співав там, співав удень, співав увечері – підрядний зв'язок, а між і вдень, і ввечері – сурядний.

Проте не всі повнозначні слова відповідають на питання в реченні.

Вставні слова та речення, вставлені слова та речення, слова-речення, вигуки, а також у певних випадках звертання на питання в реченні не відповідають, але по-різному доповню­ють його.

Це внесення, які слугують переважно для вираження ко­мунікативних і модальних відношень. Наприклад, у реченні Гірських вершин досягають, на жаль, не тільки орли (О. Довженко) лише до чотирьох членів можна поставити питання:хто? шо? – не тільки орли; що роб­лять?– досягають; чого? – вершин; яких? – гірських. Д° слів на жаль питання поставити не можна: вони передають ставлення автора до названого ним факту. У реченні Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку (В. Стус) ставляться лише такі питання: хто?– я; що роблю? – йду; до ко­го? – до тебе; як іду? – крізь сотні сумнівів. До слів

добро і правдо віку, хоч вони й уточнюють займенник до ебе, поставити питання не можна. Це теж не член речення, а внесення.

Як окрему складову частину речення слід розглядати й сполучники.

Сполучники –сурядні, підрядні й пояснювальні– з єднують між собою окремі слова, словосполучення та частини в реченні. Наприклад, у реченні Я думаю щодня, щоб ти хоро­шим ріс, щоб чиста і пряма була твоя дорога (М. Гірник) спо­лучник щоб приєднує два прості речення до першого, а спо­лучник / з'єднує два однорідні члени. До складу членів речен­ня сполучники не входять.

Складові частини речення вичленовуються в певній послідовності. Насамперед шукаємо підмет за допомогою питан­ня х т о? щ о?, потім, відштовхуючись від підмета, знаходимо присудок. Коли знайдено таким чином головні члени речення (синтаксичний центр чи кілька таких центрів), тоді шукаємо другорядні члени* речення – додатки, означення, обставини. Дня цього ставимо питання від відомих членів речення до не­відомих – спочатку від підмета, а потім від присудка. Така логіка усвідомлення змісту речення.

Наприклад, у реченні На жаль, світ побудований так, що щастя людства здобувається ціною чиїхсь страждань (О. Дов­женко) знаходимо головні члени (тобто синтаксичні центри):

хто? що? – світ; який він є? – побудований; 2) хто? Що?– щастя; шо з ним діється? – здобувається.
Потім ставимо питання від кожного центра по порядку –від відомого до невідомого: 1) побудований як?– так; щастя чиє?– людства; здобувається як? – ціною страждань; страждань чиїх? – чиїхсь. Залишається внесення, до якого не можна поставити питання: на жаль. Сполучник тут один – що, він приєднує підрядне речення до головного.

Членуючи речення на смислові складники, ні в якому разі не треба руйнувати, тим більше спотворювати його змісту. Синтаксичний розбір речення має робити його зміст прозорі­шим, яснішим, дохідливішим, а не затуманювати його.

Розчленувавши таким чином речення на складові частини, отже, можемо перевірити правильність його побудови і Раще, повніше сприйняти закладену в ньому інформацію.

Синтаксичний центр у реченні

Кожне речення повинне мати не менш як один синтак­сичний центр, який, як правило, містить назву предмета-діяча і назву виконуваної ним дії або його стану чи змінної ознаки.

Наприклад, у реченні Між ярами над ставами верби зеле­ніють (Т. Шевченко) предмет-діяч названо словом верби, дію – словом зеленіють. У реченні На лугах ще трава не ско­шена, у полях красуються жита (П. Воронько) є два синтак­сичні центри: трава не скошена (діяч і його змінна ознака) та жита красуються (діяч і його стан).

Іноді в неповному реченні синтаксичний центр буває від­сутній, але він домислюється з контексту або ситуації. Наприклад, коли запитують і відповідають: Куди? – Додому, – то мають на увазі: Куди ти йдеш? – Я йду додому.

Синтаксичний центр у найзагальнішому плані виражає ос­новний зміст простого речення. Синтаксичні центри буваюїіь самодостатні і недостатні.

Для самодостатнього синтаксичного центра не обов'язкове дальше поширення його, уточнення, доповнення. Наприклад, у реченні Поля дикого винограду заплелося густою сіткою і забрунилося зеленими острівцями на червонястій стіні високого будинку (А. Хижняк) синтаксичний центр гілля заплелося і забрунилося передає основний зміст висловлювання і в певному контексті може існувати як окреме речення. Недостатній синтаксичний центр вимагає уточнення, без якого він певною мірою позбавлений смислу. Його недостат­ність може бути зумовлена:

а) неповнотою лексичного значення слів, що виражають його, як, наприклад, у реченні / прийде час, коли ми без тривоги перекуєм на молоти мечі (В. Сосюра), де дієслово-присудок перекуєм передбачає як обов'язкові Два додатки, які б відповідали на питання кого? ш о? і кого? на що?;

б) невідповідністю думці, інформації, закладеній у всьому висловлюванні, як, наприклад, у реченні Благородне брехня возвеличує правду (В. Симоненко), де сам по собі синтаксичний центр брехня возвеличує суперечить усьо­му авторському твердженню; так само в реченні Уста­лена думка відгонить болотом (В. Голобородько) син­таксичний центр думка відгонить болотом сам по собі аж ніяк не передає суті висловлювання.

Синтаксичний центр може бути виражений як підметом і присудком, так і лише одним головним членом. Залежно від цього прості речення поділяють на двоскладні й одно­складні.

Двоскладним називається речення, у якому є або обов'яз­ково мають бути обидва головні члени – і підмет, і присудок.

Наприклад, усі три прості речення. Тепер цей степ за рікою не скінчиться до самого моря. Лежатиме, великий і мудрий, під сонцем і прагнутиме чогось героїчного і доброго, як народна пісня чи дума (О. Сизоненко) – двоскладні. У першому є обидва головні члени: степ не скінчиться. У другому, де є лише два присудки лежатиме і прагнутиме, підмет степ ми домис­люємо з попереднього речення, без нього воно позбавлене змісту. Так само й у третьому простому реченні, де є лише два підмети пісня чи дума, з контексту домислюються присудки є героїчною і доброю (тобто цю частину вислову ми сприймає­мо як степ прагнутиме чогось такого героїчного і доброго, як є героїчною і доброю народна пісня чи дума), без цих присудків речення буде незрозумілим. Односкладним називається речення, у якому є лише один головний член, який поєднує в собі значення і підмета, і при­судка; другий головний член у такому реченні не потрібний.

Наприклад, у реченні Йду додому стежкою вузькою (В. Сосюра) синтаксичний центр виражений лише присудком йду. Підмет у ньому хоч і можливий, але не обов'язковий: із самої Форми дієслова зрозуміло, що дія виконується тим, хто гово­рить (я йду). У реченні Із можливого в чудесне перекинуто (M. Рильський) присудок перекинуто не тільки називає Дно, а й указує, що це зробив хтось, хоч і не названий. Друго-fo головного члена в цьому реченні немає й не може бути, як скажімо, у реченні Надворі смеркало (А. Тесленко).

Синтаксичний центр може розширюватися другорядними Сенами, які пояснюють підмет і присудок, а також одне одного.

Наприклад, синтаксичний центр розлука научає можна до­повнювати так:

1. Розлука научає (к о г о?) – нас.

2. Розлука научає нас (ч о г о?) любити.

3. Розлука научає нас любити (я к?) щиріш.

4. Розлука научає нас щиріш любити (щ о?) край.

5. Роз­лука научає нас щиріш любити край (яки й?) рідний.

Так тво­риться речення Рідний край щиріш любити научає нас розлука (Леся Українка).

Просте речення, у якому є лише синтаксичний центр без другорядних членів, називається непоширеним. Просте речен­ня, у якому є другорядні члени, називається поширеним.

Наприклад, із двох речень Надійшла осінь. Пожовкле листя спадало на тротуар (П. Панч) перше – непоширене, друге – поширене.

У двоскладному реченні підмет разом із залежними друго­рядними членами утворює групу підмета, а присудок – групу присудка.

Наприклад, у реченні Перед ними за Дніпром з'явилась не­вимовно чудова панорама Києва (І. Нечуй-Левицький) група підмета – панорама (я к а?) чудова, чудова (якою міро ю?) невимовно, панорама (ч о г о?) Києва; група присудка – з 'яви­лась (перед к и м?) перед ними, з 'явилась (д є?) за Дніпром.

Між групою підмета і групою присудка кома не ставиться, навіть якщо там чується пауза: А голос у дівчини мов тої скрип­ки спів (Леся Українка). Залитий сонцем степ одразу принишк (О. Гончар).

В односкладному реченні такого поділу членів речення на групи, зрозуміло, немає.

Речення, яке має один синтаксичний центр, називається простим. Простим реченням називають також предикатив­ну частину складного речення, що має один синтаксичний центр.

Прості речення бувають ускладнені й неускладнені. До ус­кладнених належать речення з однорідними та відокремлени­ми членами, звертаннями, вставними й вставленими частина­ми тощо. У неускладненому реченні таких компонентів немає. Наприклад, речення Раз добром нагріте серце вік не прохоло­не/(Т. Шевченко) неускладнене. Речення Небес блакитних роз­пустивши коси по лебединій шиї і плечах, прийшла до нас Багря-нородна Осінь, в дібровах веселиться і в полях (Є. Гуцало/ ускладнене: у ньому є відокремлені й однорідні члени.

речення, яке має два або більше синтаксичних центрів, називається складним.

У складному реченні між його предикативними частина­ми (простими реченнями) звичайно ставляться коми (про те, коли тут коми не ставляться або ставляться інші розділові знаки, мова піде далі). Наприклад, у реченні Той, хто зне­важливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе (О. Гончар) комами відділено одне від одного два прості речення: 1. Той не може й сам викликати поваги до себе. 2. Хто зневажливо ставиться до рідної мови. У реченні Звістка, що йдуть козаки, розійшлася блискавкою поміж вій­ськом, і ще сонце не зійшло, як цілий табір був уже на ногах (О. Маковей) комами відділено одне від одного чотири прості речення із синтаксичними центрами звістка розійшлася, коза­ки йдуть, сонце не зійшло, цілий табір був на ногах.

· Просте речення:

· Головні члени речення

Підмет

Підмет називає предмет або поняття, яким приписуєть­ся якась дія, стан, інша змінна ознака чи наявність. Підмет відповідає на питання х т о? щ о?

Підмет виражається словоформою в називному відмінку. Щоб не сприйняти за підмет прямий додаток, виражений зна­хідним відмінком (як у реченні Ой у полі жито копитами зби­то, де слово жито – прямий додаток), до підмета, особливо коли це назва неістоти, слід ставити водночас два питання: хто? що? Якшо неправильно визначити підмет, залишиться незрозумілим зміст, наприклад, такого речення: Гірке життя цукор не підсолодить (3 газети).

Підмет найчастіше виражається іменником, займенником чи іншою частиною мови в значенні іменника: На вулицях блідне вогнів (хто? щ о?) намисто, і (хто? щ о?) ранок злі­тає, як (хто? що?) спів, на місто (В. Сосюра). Серед неба горить (хто? що?) білолиций (Т. Шевченко). Як (х т о?) я люб-лю оці години праці, коли (хто? що?) усе навколо затиха (Леся Українка).

Щоб перевірити, чи правильно визначено підмет, треба спробувати замінити його займенником він, вона, воно, вони в називному відмінку. Якщо в реченні така заміна можлива, то це підмет, якщо ні – то додаток або звертання. Наприк­лад, у реченні Закінчено жнива, останній сніп накошено пшениці (А. Малишко) не можна замінити ні слово жнива займен­ником вони, ні слово сніп займенником він. Отже, тут жнива сніп не підмети. А в реченні Жнива закінчились, і ліг останній сніп на тік така заміна можлива: жнива – вони, сніп – він.

У реченні Розлягайся, скибо чор­на сійся, зерно, і рости (М. Рильський) слова скибо чорна і зерно відповідають на питання хто? що?, проте замінити їх займенниками вона і воно не можна. Отже, ці слова не підме­ти, це звертання.

У підрядних реченнях підмет буває виражений займен­никами хто, що, який. Слово що може бути й сполучником. Підметом воно виступає лише тоді, якщо його можна замі­нити займенником який або іменником у називному відмінку.

Наприклад, у реченні Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами (Леся Українка) слово що – підмет, бо його можна замінити займенником який: який (Про­метей) не творив... А в реченні Льотчикові аж дивно було чути, що пращури його були чумаками (О. Гончар) заміна слова що займенником який неможлива, отже, що тут не підмет (підмет тут пращури, а що – сполучник).

Як підмет сприймається й головний член називного речен­ня: Ніч. На небі гуляє повний місяць, мерехтять зорі (В. Минко). По-перше, він відповідає на питання підмета х т о? щ о?; по-друге, якщо розповідь перевести в минулий (чи майбутній) час, то при ньому обов'язково з'являється присудок: Була ніч. На небі гуляв повний місяць, мерехтіли зорі. Тому в подальшо­му викладі термін «підмет» використовуватимемо під час ана­лізу як двоскладних, так і називних речень.

Іноді підмет буває виражений неозначеною формою дієсло­ва, до якої не можна поставити питання х т о? щ о? У такому разі підмет визначаємо за змістом. Наприклад, у реченні Жи­ти – добро робити (Нар. творчість) підмет – жити, бо саме Це поняття пояснюють наступні слова: від нього можна поста­вити питання а що це значить? Такий підмет може ви­ражатися й сполученням інфінітива з іменником чи прикмет­ником в орудному відмінку: Бути людиною – дертись по вер-пикальнш стіні. Сізіфова робота (В. Стус).

Підмет може бути виражений також будь-якою частиною в будь-якій формі, якщо її вжито в значенні іменника, наприклад, у реченнях Слава! Слава! докотилось і лягло до ніг .Тичина). / кожне оте його «люби!», кожне оте «цілуй!», з гарячих солов 'їних грудей, обгорталося пахощами. Узку й конвалії (Остап Вишня) і вигук слава, і дієслова люби туй! є підметами.

У ролі підмета в безособових реченнях можуть виступати:

частки це, то, все, воно: Хто збив той напис, чи сперечаль-ник-владар, чи просто час потужною рукою, то невідомо (Леся Українка). Ось я бачу – дівчата не всі тут, се не гарно!(С. Васильченко). Кипіло все напередодні весни, яку казані над золотим багаттям (М. Хвильовий). Сльоза зми­ває горе, меншає його після сльози, – от воно й легшає лю­дині (Б. Грінченко);

неозначена форма дієслова: Може, у вас список книжок є? Бо кожну книжку виймати з шафи та розглядати – що воно та для чого – дуже забарно (Панас Мирний). Думало­ся спочатку добратися в Каховку водою, найнявши всклад-чину «дуба» десь на Дніпрі (О. Гончар). Світ неблизький мені додому йти (Леся Українка).

Підмет, виражений одним повнозначним словом, нази­вається простим (приклади див. вище).

Підмет, виражений словосполученням – двома та більше повнозначними словами, називається складеним.

Складений підмет може виражатися:

а) словосполученням на зразок батько із сином, при яко­му присудок стоїть у множині: Межи втікачами були й (хто?) Остап з Соломією (М. Коцюбинський); але в реченні Під'їхав на мотоциклі і майор з ординарцем (О. Гончар) підмет – майор, оскільки присудок під'їхав вжито в однині;

б) словосполученням на зразок хтось із них: (х т о?) Кож­ний з нас трьох мав свого улюбленого героя в класичній літературі (Ю. Смолич);

в) поєднанням кількісного слова з іменником: (х т о? ш о?) Багато літ перевернулось, (х т о? щ о?) води чимало утекло (Т. Шевченко). Ось вигулькнула з-за гори (х т о? ш оціла колонія вітряків (М. Коцюбинський), (х т о? ш о?) Низка вечорів пішла на товариські бесіди, на родинні справи (Я. Качура);

г) поєднанням слів близько, більше, менше, понад, з з числівниковим словосполученням: / на постріли, на крик вибігають (хто?) чоловіка з п'ять хуторян (Остап Вишня). В селі налічувалося до тридцяти. (В. Минко);

ґ) іншими словосполученнями: Помовчавши трохи, (х т о?) Кирило Іванович починає розповідати (Остап Вишня). Вабить знов мене (хто? що?) Чумацький Шлях, що осінні перетнув сузір 'я (П. Воронько). *На крилах пісень» не єсть моє останнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не назад, інакше не варто було й виходи­ти (Леся Українка).

Особливий випадок становить визначення підмета в речен­иях на зразок Вужів було так багато, що Соломія скоро пере­стала звертати на них увагу (М. Коцюбинський). У цьому реченні основна думка полягає у твердженні було багато (далі цю думку розвиває підрядне речення). Предмет, про який це стверджується, тут названо словом вужів; отже, логічно це сло­во виступає як підмет (предмет, якому приписується змінна кількісна ознака), хоч і має невластиву для підмета форму родового відмінка. Формально можливий і інший перерозподіл слів за членами речення: підмет – (х т о? щ о?) багато вужів (кількісне слово з іменником), присудок – було, але це не зовсім точно передаватиме суть висловлювання.

Подібно й у реченні Там правди – як в решеті води (О. Ле­вада) як підмет сприймається іменник правди, що має форму родового відмінка.

Присудок

Присудок називає дію, стан або змінну ознаку діяча або безвідносно до діяча і відповідає на питання що ро­бить предмет? що з ним робиться?у яко­му він стані? який він є? хто або що він є? що робиться? тощо.

Наприклад, у реченнях В сердечнім співі та розмові як непомітно відпливає час (О. Ющенко). Пригнічена такими дум­ками, ходила Олена як побита (Григорій Тютюнник). Вона на вигляд середнього зросту, з цікавими і ясними очима, з радісною усмішкою (М. Стельмах). Голова йому видалась неймовірно безсила, бо коли захотів озирнутися, то йому було несила її повернути (Н. Рибак) на питання що р о« бить час? найкоротшою, але осмисленою є відповідь відпли­ває; на питання якою була Олена? – ходила як поби­та; на питання якою є вона? – білява, середнього зросту і т. д.; на питання якою була голова? – видалась безси­ла; на питання що він захотів зробити? – захотів озирнутися (підмет він у цьому простому реченні пропуще­но);

на питання який був його стан? – було несила повернути. Головний член останнього, безособового простого речення йому було несила її повернути теж сприймається саме як при­судок: у ньому закладено основну думку цього відрізка ви­словлювання, він еквівалентний твердженню не мав сили по­вернути (називає стан діяча, позначеного опосередковано: йому). Так само в односкладних реченнях Рятуймо найменше слово від мародерства брехні, рятуймо вкраїнську мову, коли ми ще гідні її (М. Рябчук). Почуваю себе краще, хоч утомлений силою нових вражень (М. Коцюбинський) слова рятуймо, по­чуваю себе, утомлений мисляться насамперед як присудки, а не як просто невизначені головні члени речення. Вони, як і присудки у двоскладному реченні, називають дію, стан, змінну ознаку конкретних, хоч і не названих осіб (в останньому про­стому реченні ...хоч утомлений силою нових вражень, яке є не­повним, підмет л домислюється з контексту). Тому немає по­треби такі головні члени односкладних речень називати якось інакше, ніж присудками. За способом вираження присудки бувають прості дієслівні, складені дієслівні, складені іменні та складні.

Простий дієслівний присудок

Присудок, виражений дієсловом у дійсному, умовному або наказовому способі, називається простим дієслівним.

Наприклад, у реченнях Я бачу наперед себе ціле покоління таких молодих сил, що будуть, як орли, облітати нашу країну

шукатимуть для неї простору (В. Стефаник). В труді твори красу життя (П. Тичина). Гуляв би я понад Дніпром по веселих селах та співав би свої думи (Т. Шевченко) простими присуд­ками виступають дієслова бачу, будуть облітати, шукатимуть (дійсний спосіб), твори (наказовий спосіб), гуляв би та співав би (умовний спосіб).

Присудки, виражені складеними формами дієслова (у дав­номинулому й майбутньому складеному часах), належать до простих: Спершу був криком напустився на них, але вгамували його одразу (А. Головко). Вічно будуть люди шукати: хто – нового добра, хто – нової краси (П. Скунць). Поки житимеш ти, будуть квіти цвісти і людська не погасне любов (В. Юхи­мович).

До простих дієслівних зараховуємо й присудки, виражені;

а) неозначеною формою дієслова у двоскладному реченні; Зрозуміти культуру далеких предків – значить зрозуміти себе (П. Мовчан);

б) лише неозначеною формою дієслова без допоміжних слів (в інфінітивному реченні): Чим утішить її, пожаліти, де цілющих відшукувать слів? (Т. Масенко). Що відповісти, що їм сказати? (Р. Братунь);

в) присудковим вигуком: Заридала Катерина та бух йому [батькові] в ноги (Т. Шевченко);

г) фразеологізмом із дієслівним значенням: Вимушена полярна зимівля давалася взнаки слабшим організмам (М. Трублаїні). Та що се ти мені байки плетеш, на глум здіймаєш чи смієшся в вічі? (Леся Українка). Важко, з напругою дихає кінь, він вибивається з останніх сил (О. Донченко). Бігти в ліс – значить наскочити самому чортові на роги/ (П. Автомонов);

г) способовою формою дієслова, ускладненою різними ча­стками: Ян мерщій відштовхнув філіжанку – мало не пе­рекинув /7(Ю. Смолич). Робота вже майже доходить до кінця, коли Opqbeu раптом перестає грати (Леся Україн­ка). От узяла та й полетіла [Ґава], щоб недалечко, у ярку, на самоті поснідать до смаку (Л. Глібов).

Складений дієслівний присудок

Складений дієслівний присудок виражається неозначеною формою дієслова в поєднанні з допоміжним словом. Допоміжними бувають:

а) дієслова стати, почати, перестати, кінчити, могти, сміти, хотіти, зволити, мусити, мати, пробувати, братися, збиратися, наміритися, заходжуватися, намагатися, уміти, зуміти; у безособових реченнях: кортіти, хотітися, бажатися, доводитися тощо;

б) іменники майстер, майстриня, митець, мастак,

в)прикметники повинен, зобов'язаний, змушений, здатний, готовий, рад, згоден, ладен, спроможний, схильний тощо;

г) сполучення слів у змозі, не в змозі, не в силі, у стані, мати силу, мати змогу, мати можливість, мати право, мати намір, дати можливість тощо;

ґ) прислівники (у безособових реченнях) треба, потрібно, слід, необхідно, доцільно, варто, можна, важко, легко, приємно, гарно, любо, гріх, сором, жаль, пора тощо.

Наприклад, у реченнях Україні, її люду хочу я служити (П. Тичина). Батьківщино моя! Я готовий відповідати за тебе як твій громадянин (В. Земляк). Мені сказали, що ви великий мастак ловити риби й добре знаєтесь на грибах (П. Колесник). Ми нічого спинити не в силі (В. Сосюра). Як любо йти коханою землею і рідний вітер пити без кінця! (В. Сосюра) складени­ми дієслівними присудками виступають хочу служити, го­товий відповідати, мастак ловити, не в силі спинити, любо йти, любо пити.

У ролі неозначеної форми дієслова може виступати й діє­слівний фразеологізм: Земляк хороший, що й казати, на все умів розумну раду дати (Л. Глібов).

Основну дію в такому присудку називає неозначена форма дієслова, допоміжні ж слова вказують лише на її додаткові ознаки та передають граматичні значення способу, часу, осо­би, роду, числа. При допоміжних словах, виражених прикметниками, прислівниками, сполученнями слів, для позначення граматичних значень вживається дієслово-зв'язка бути у від­повідних формах: Під натиском Багратіонових вояків лави про­тивника змушені були відступати (Я. Качура). Очі не в змозі були відірватися від його карих очей, що вабили до себе, підкоряли (А. Шиян). А справді, варто було б поплавати чов­ном (І. Нечуй-Левицький). Для позначення теперішнього часу дієслово-зв'язка не потрібна.

Визначаючи присудок, слід мати на увазі, що поєднання неозначеної форми дієслова з особовою формою не завжди становить складений дієслівний присудок; це можуть бути й два різні члени, як у реченнях Раз Жаба вилізла на берег (з якою метою?) подивиться та й трошечки на сонечку погріться (Л. Глібов). Старий батько сидить біля хати та вчить внука маленького (ч о г о?) чолом оддавати (Т. Шевчен­ко), де подивиться, погріться – обставини мети, а чолом одда­вати – інфінітивний додаток.

Складений іменний присудок

Складений іменний присудок виражається іменником, при­кметником, дієприкметником, числівником, займенником у поєднанні з дієсловом-зв'язкою.

У ролі дієслова-зв'язки виступають дієслова бути (у теперішньому часі звичайно опускається), становити, стати, ро­битися, здаватися, залишатися, вважатися, називатися, уявлятися, являти собою, мати (з прийменником за і без нього), обертатися (ч и м?), правити за, вважати за, перетворитися на тощо.

Наприклад, у реченнях Неописанно чудова літня ніч в степ України (О. Довженко). Поезія – це пращ зима, думка весни (М. Рильський). Темрява в садку стала густіша M. Коцюбинський). Густа тінь у воротах повітки, при ясному сонці, здавалась чорною (1. Нечуй-Левицький). Він завжди лишався непомітним (В. Домонтович). Було літо, і за кабінет Мені правив садок (П. Панч). Яскравий сонячний день перетворюється швидко на сутінки (Ю. Яновський) складеними імен­ними присудками виступають чудова, це праця, це думка (від­сутність дієслова-зв'язки тут вказує на теперішній час), стала густіша, здавалась чорною, лишався непомітним, правив за ка­бінет, перетворюється на сутінки.

Якщо в іменній частині присудка є іменники людина, чо­ловік, жінка, хлопець, дівчина, справа, річ, вдача, характер і подібні слова з узагальнювальним значенням, то до складу цієї частини присудка обов'язково входять іще прикметники: Перепелиха була вже стара людина, добра, жалісна (Панас Мирний). Тепер така ініціатива вважалася справою гріхов­ною (О. Гончар). Мав Сашко вдачу жваву, невгамовну й веселу (В. Козаченко).

Іменною частиною присудка може виступати й фразео­логізм з іменним значенням: Та й чоловік мій як з клоччя батіг, сказати правду (І. Нечуй-Левицький).

Іменна частина складеного присудка стоїть, як правило, у називному відмінку. Проте, коли вона називає якусь непостій­ну, набуту ознаку, то ставиться в орудному відмінку: Непомі­тно для батьків син став дорослим (і дорослий). Іноді іменник в орудному відмінку виступає присудком у тавтологічних зворотах на зразок Критика критикою, тон тоном (Ю. Збанацький). Переважно на тимчасовість якихось функцій указує прийменник за із знахідним відмінком: У групі він був за стар­шого. Іменна частина може стояти й у родовому відмінку: Хмельницький був іншої думки (П. Панч). Вона була доброго рибацького роду, доброї степової крові (Ю. Яновський). Часом такий присудок виражається прийменниковими словоформами , іменників (з означальним значенням): Порожньо на подвір'ї, понуро стоять будівлі, а хата навіть із забитими віконницями (А. Головко). Дивлюся, в могилі усе козаки: який безголовий який без руки (Т. Шевченко). А в вас, бачу, пальтечко нй риб'ячому хутрі (А. Головко). Я ж іще при здоров'ї (Є. Гу­цало). З ранку до вечора Кравчина в роботі (О. Довженко). Тоня стала для нього понад усе (О. Гончар). Козак не без щастя, дівка не без долі (Нар. творчість).

До складених іменних слід віднести також присудки, ви­ражені прислівниками, у тому числі й у безособових реченнях: Ми завжди напоготові (Остап Вишня). Холодно й лячно людині, коли вона самотня (М. Стельмах). / так мені чомусь робилося тоскно, так жалко, що світ споганіє (О. Довженко).

До складеного іменного присудка можуть входити уточню-вальні (порівняльні) частки як, ніби, наче, неначе, мов, немов, немовбито. Кома перед такими частками не ставиться, іноді може ставитися тире: Голова без розуму як ліхтар без свічки (Нар. творчість). Ніч – мов криниця без дна (М. Рильський).

Лише біля присудка бувають (або можна підставити) вка­зівні частки це, то, ось, значить. Тому в реченні Яке це щастя – жити на цій землі! (О. Довженко) присудок – це щастя, а підмет – жити.

Складні присудки

Складні присудки являють собою поєднання елементів діє­слівного й іменного присудків.

Складні присудки бувають двох видів: складні дієслівні (співвідносні із складеним дієслівним присудком) і складні іменні (співвідносні із складеним іменним).

Складний дієслівний присудок за структурою нагадує складений дієслівний, тільки роль неозначеної форми дієслова в ньому виконує дієслівне словосполучення, у якому головним членом є інфінітив, а залежним – іменна час­тина мови. Дієслівне словосполучення будується за зразком складеного іменного присудка, але з тією різницею, що дієслово-зв'язка тут виступає в неозначеній формі. Як допоміжні використовуються ті самі слова, що й у складених дієслівних присудках.

Наприклад, у реченнях Хотіла б я піснею стати у сюю хвилину ясну (Леся Українка). Надія не могла лишатись байду­жою (Я. Баш). Наближалася зима, почало робитися холодно [почало холоднішати] складними дієслівними присудками є хотіла б стати піснею, не могла лишатись байдужою, почало Робитися холодно. У них основна думка передається дієслівни­ми інфінітивними словосполученнями стати піснею, лишатись байдужою, робитися холодно, а на граматичні значення способу часу, роду, числа вказують допоміжні дієслова хотіла б почало.

Складний іменний присудок за структурою нагадує складений іменний, тільки роль дієслова-зв'язки в ньому виконує повнозначне дієслово, а іменна частина вира­жається словами з означальним значенням, найчастіше прик­метником або дієприкметником (такий присудок називають ще подвійним).

Наприклад, у реченнях Черешні тут росли високі й розкішні (О. Гончар). Шлях стелився їм далекий (3. Тулуб). Якось над­вечір прийшли вони до куреня обмундировані, вимиті, постри­жені (Григорій Тютюнник). Осінній степ, погойдуючи світло й тіні, лежав тепер у чорних ранах (М. Стельмах) складними іменними присудками є росли високі й розкішні; стелився далекий, прийшли обмундировані, вимиті, пострижені; лежав у ра­нах. У кожному з цих речень ніби по два повноцінні присудки, хоча, щоправда, роль першого присудка, вираженого діє­словом, тут наближається до ролі дієслова-зв'язки бути і його можна без шкоди для змісту замінити цим дієсловом-зв'яз-кою: Черешні тут були високі й розкішні. Шлях їхній був далекий. Вони були обмундировані, вимиті, пострижені. Степ був тепер у чорних ранах.

· Двоскладні і односкладні речення

Двоскладні речення

У двоскладному реченні є або обов'язково повинні бути обидва головні члени – і підмет, і присудок. Наприклад, речення Я так люблю зимові вечори в людському домі, де зростають діти (І. Жиленко). Адже це уже не дивно, що ми твердо, супротивно, владно устаєм (П. Тичина) складаютьс