Написання вигуків і особливості вживання їх

Вигуки, що передають повторювані або протяжні звуки, пишуться через дефіс: ой-ой-ой, ну-ну, о-го-го, агов-гов-гов, ха-ха-ха, ку-ку, киць-киць, а-а-а, му-у-у, ня-а-ав, ф 'ю-у-у, дз-з-з, ш-ш-ш.

Вигуки на зразок леле, лелечко, цитьте, овва, кукуріку, кудкудак, бух, тарах, бабах тощо, які не передають повторю­ваних чи протяжних звуків, пишуться разом. Проте, якщо треба передати протяжність, то й ці вигуки можуть писати­ся через дефіс: / раптом: – Б-б-ба-бах! (Остап Вишня). Б'ється, стогне, зітхає море!.. Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух! (М. Ко­цюбинський).

У вигуках будь ласка, до побачення, на добраніч, отим то й ба, от тобі й на, оце так тощо всі складові частини пишуться окремо.

Вигуки ану, анумо, ануте пишуться одним словом, і Через дефіс пишуться вигуки їй-богу, їй-бо, їй-право, ану-ну-

Вигуки вживаються лише в розмовному й художньому сти­лях, зрідка – у публіцистиці. У науковому й офіційно-ділово­му стилях вони не вживаються.

Вигуки в реченні звичайно стоять відособлено і від членів речення відокремлюються комою або знаком оклику: Ану, гей, почнемо «Чумака»/ Зачинай хто!(М. Кропивницький). Ех!Ех! Ех! Ррраз! Ррраз! Закаблуками! Закаблуками! По злиднях, по гіркій, по циганській долі закаблуками! (Остап Вишня).

Якщо вигук вжито в середині речення, він виділяється з обох боків тире, рідше – комами: І раптом він – о леле! – У стіні побачив двері ще якісь чудні (М. Бажан). Земле рідна, о, чим далі ти від мене, тим дорожча (Д. Павличко).

Іноді вигуки можуть виступати в ролі членів речення:

а) присудка: А човен хить-хить під лозою (Г. Тютюнник);

б) підмета: Тисячоголосе «ура» покотилося берегом (О. Гончар);

в) додатка: Не кажи гоп, поки не перескочиш (Нар. творчість).

У такому разі вигуки не відділяються розділовими знаками від інших членів речення. Вони можуть лише братися в лапки.

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ

· Синтаксис і пунктуація

Синтаксис (грец. syntaxis «складання») – це сукупність правил і схем творення словосполучень, речень і тексту як словесних моделей певних фрагментів дійсності чи внутріш­ніх станів людини.

Синтаксис, його функції

Мова, як уже зазначалося, існує у двох тісно взаємопов'я­заних психічних процесах: в уяві (набір мовних засобів і схем, які зберігаються в людській пам'яті) і в мовленні (творення речень і тексту, шо відбивають позамовну дійсність). Мовлен­ня існує в усній і писемній формах.

Мовні засоби – фонеми, морфеми, слова й словоформи – не мають самодостатнього значення: вони існують лише за­ради мовлення, тобто заради речень і тексту. Усе це лише інвентар, розрізнені елементи, які, щоб за їхньою допомо­гою передати якесь повідомлення, інформацію, думку, треба ще певним чином організувати, поєднати, використовуючи їхні властивості. І тут, у мовленні, визначальну роль відіграє синтаксис.

Синтаксис дає змогу умовно виражати, моделювати зв'яз­ки, які існують між двома та більше явищами, що їх названо

словами (синтаксис словосполучення), та зв'язки між осмис­леними явищами й дійсністю (синтаксис речення). Робиться де відповідно до певних, властивих йому правил і за певними схемами. Таким чином, синтаксис можна визначити як су­купність правил і схем, за допомогою яких мовець, викорис­товуючи слова та їхні форми, відтворює, моделює ті чи інші явиша дійсності або внутрішні стани, щоб повідомити про них інших людей.

Якшо морфологія встановлює граматичні властивості пев­них розрядів слів (наприклад, відмінювання іменників за від­мінками й числами, змінювання дієслів за способами, часами, особами, числами тощо), то синтаксис визначає, як ці грама­тичні властивості слід використовувати, щоб з окремих слів утворити речення, а відтак – і текст.

Творячи певне висловлювання, ми оперуємо не просто сло­вами, а різними їхніми формами (тобто словоформами), які об'єднуємо в словосполучення, а ті – спочатку в прості ре­чення, потім, якщо є така потреба, в ускладнені й складні ре­чення; з речень формуємо текст.

Синтаксис, отже, починається із словоформи, а далі поді­ляється на синтаксис словосполучення, синтаксис простого, синтаксис ускладненого, синтаксис складного речення та син­таксис тексту. Кожне з цих відгалужень єдиного синтаксису має свої специфічні правила й схеми. Оволодіння ними за­безпечує, з одного боку, правильну побудову висловлювань різного типу, чітке й дохідливе передавання власної думки іншим людям, з іншого – правильне розуміння чужих ви­словлювань.

Центральною одиницею синтаксису є речення.

Пунктуація: роль і значення

Висловлювання творяться в усній формі, навіть якщо вони не промовляються вголос. А будь-яке усне мовлення супроводиться певними паузами, інтонацією, які передають емоційно-вольовий стан мовця, його ставлення до сказаного, надають різних смислових відтінків висловлюванню, а також членують мовленнєвий потік на частини відповідно до змісту. Цього не можуть передати букви. Тому для приблизного від­творення інтонації на письмі вживають розділові знаки: крап­ку, кому, тире, двокрапку, крапку з комою тощо. Вони полег­шують сприймання й правильне розуміння написаного.

Система правил членування написаного тексту за допомо­гою розділових знаків відповідно до його синтаксичних, смислових та інтонаційних особливостей називається пун­ктуацією (лат. punctum «крапка»).

Є розділові знаки кінця речення і внутрішніми.

У кінці речення використовуються такі розділові знаки: крапка, знак питання, знак оклику і три крапки. Крапка ставиться в кінці розповідних і спонукальних речень, знак пи­тання – у кінці питальних речень! Знак оклику вказує на емоційність, схвильованість висловлювання. Трьома крапка­ми позначають або незакінченість висловлювання, або його переривчастість. Три крапки можуть ставитися й на початку речення – у такому разі вони вказують, що речення є продов­женням якоїсь попередньої невисловленої думки.

Наведемо зразки використання розділових знаків у кінці речення: А за віщо, за що люди гинуть? Того ж батька, такі ж діти, – жити б та брататься. Ні, не вміли, не хотіли, треба роз'єднаться! (Т. Шевченко). Обставини просто примушують Україну визначитися зі своїми національними інтересами, щоб на рівних розмовляти з партнерами. Але де ці інтереси? (З газети). Порт морський. Начальник?Елітний/.. (З газети – заголовок статті).

Знак питання і знак оклику можуть ставитися також у се­редині речення – у кінці вставлених речень та після вигуків, виділених дужками або парними тире, наприклад: Шкільні гео­логи за кілька років встигли пошукати волинський бурштин (і дещо таки знайшли!), натрапили на сліди стародавнього мета­лургійного і скловарного виробництва, побували в багатьох ціка­вих куточках України (3 газети). Годинник бив – що з ним? – зовсім не ту годину (І. Жиленко).

У середині речення вживаються такі розділові знаки: оди­нична кома, парні коми, крапка з комою, одиничне тире, парні тире, двокрапка, дужки, кома й тире, три крапки.

Одинична кома ставиться між двома частинами речення: між однорідними членами та між простими реченнями, що входять до складного. Наприклад, у реченні Завжди знаходи­лися люди, котрі не відрікалися ні від християнських цінностей, ні від власного «Я», ні від істини, в яку вірили і яку обстоювали всім своїм життям, за яку нарешті власним життям платили (З газети) одиничні коми після слів цінностей і «Я» поставле­но між однорідними членами речення; після слів люди, істини та життям – між простими реченнями. Так само в реченні Заніміли, поникли, погасли ліси, і людські, і пташині мовчать голоси (М. Рильський) одиничні коми стоять між однорідни­ми членами заніміли, поникли, погасли та і людські, і пташині, а також між двома простими реченнями після слова ліси.

На місці одиничної коми робиться пауза. Але там, де є пауза, кома не завжди ставиться. Наприклад, у реченні Про­никливе втілення й віртуозне виконання музики Верді засвідчує високу культуру та вокальну майстерність солістів, хору й оркестру (3 газети) пауза чується після слова Верді (між групою підмета і групою присудка), але комою вона не позначається.

Парними комами виділяються з обох боків підрядні речен­ня в середині головного, відокремлені члени речення та вне­сення (звертання, вставні та вставлені слова й речення, слова-речення, вигуки). Наприклад, у реченні Факт, про який поведу мову, можливо, незначний, але дуже характерний (3 газети) пар­ними комами виділено в середині головного підрядне речення про який поведу мову і вставне слово можливо. У реченні Творів масової культури в українській літературі загалом, у молодій зокрема, вкрай мало (3 газети) парними комами виділено від­окремлене уточнювальне означення.

Але одна з парних ком не ставиться, якщо виділювана ча­стина стоїть на початку речення або в його кінці. Наприклад, У реченні На мою думку, пропорція між елітарною та масовою культурою залежить від кількісних показників тієї ж еліти (З газети) таким чином виділено вставні слова на мою думку. Якби ці слова стояли в середині речення, то коми треба було б поставити з обох боків.

Виділена частина промовляється, як правило, трохи іншим тоном або трохи швидше, ніж усе речення. Але паузи на місці парних ком робляться не завжди. Наприклад, у реченні Усі, Хто був того дня у філармонії, полишали залу з незабутніми враженнями (3 газети) після словаче/ пауза не чується.

Крапка з комою ставиться там, де й одинична кома однорідними членами та між простими реченнями, що входять до складного), якщо розділювані нею частини далекі за змістом або мають у собі розділові знаки, як, наприклад, у реченні Відтак було відвідано притулки для дітей, що залишилися без батьківської опіки; дитячі будинки сімейного типу; сиротинці' кризові центри для жінок; інтернати для людей похилого віку тощо (3 газети).

На місці крапки з комою завжди чується подовжена пауза.

Проте іноді й довгу паузу позначають лише комою. Так, у реченні Рівна, безмежна просторінь (як на масштаби двох люд­ських ніг), гола рівнина без ріки, без дерева, окремі села й хутори стоять рідко, сонце велике й пекуче котиться на небі і поринає за землю, мов за морську поверхню, небо не синє, як за Дніпром, а кольору ніжних блакитних перських шовків, небо Криму над степовим безмежжям (Ю. Яновський) треба було б, орієнтую­чись на зміст і паузи, поставити крапку з комою щонайменше після слів рідко, поверхню, шовків, але автор вжив тут коми.

Одиничне тире може ставиться між групою підмета і гру­пою присудка; між простими реченнями в складному; після однорідних членів, якщо в реченні є узагальнювальне слово; на початку прямої мови; на місці пропущених слів і, взагалі, там, де жоден інший розділовий знак не ставиться. Наприклад, у реченні Обов язок лікаря – лікувати хворого (О. Гончар) тире поставлено між групою присудка і групою підмета. У ре­ченні Цьогорічна зима виявилася дуже вже милостивою до України – навіть лютий не лютує як слід (3 газети) тире вжито між двома частинами складного безсполучникового речення. На місці тире робиться невелика вичікувальна пауза, і далі Інтонація, як правило, підвищується.

За допомогою парних тире виділяємо вставлені речення, відокремлені члени речення, вигуки в середині речення, іноді – однорідні члени, якщо в реченні є узагальнювальне слово, тощо. Наприклад, у реченні Звучало слово Уласа Самчука – письменника такого ж складного, як і непересічного, – також у Дерманській школі, до якої свого часу він ходив (3 газети) парними тире охоплено з обох боків відокремлену прикладку-У реченні Усі – актори, оператори, режисери – працювали щиро, чесно, з любов 'ю (3 газети) парними тире виділено од­норідні члени після узагальнювального слова.

Частина, охоплена з обох боків тире, вимовляється з підвищеною інтонацією.

Двокрапка завжди вказує, шо далі щось розкривається, уточнюється, доповнюється. Вона ставиться перед однорідни­ми членами, якщо в реченні є узагальнювальне слово, між ча­стинами складного безсполучникового речення та після слів автора при прямій мові. Наприклад, у реченні Усе ясно й про­зоро: відступати опозиція не збирається (3 газети) двокрапку вжито між двома частинами складного безсполучникового речення.

Перед двокрапкою, як правило, інтонація підвищується, на її місці робиться невелика вичікувальна пауза, і після неї слова промовляються звичайним тоном. У дужки беруться додаткові повідомлення, уточнення, роз'яснення (вставлені слова й речення, посилання на джерела інформації). Наприклад, у реченні Трипільська цивілізація (IV– III тисячоліття до нашої ери) як цілість духовної і матеріаль­ної культури не могла б безперервно життедіяти 1500 років (аналогів цьому не існує), не маючи виробленої системи письма і лічби (3 газети) у дужки взято уточнення й принагідне зауваження.

Частина, охоплена з обох боків дужками, вимовляється з пониженою інтонацією.

Кома й тире ставиться між частинами періоду, при проти­ставному порівнянні, ними відділяються слова автора від пря­мої мови. Іноді комами й тире охоплюють з обох боків встав­лені речення – у такому разі вони виконують ту саму роль, Що й дужки. Наприклад, у реченні з народної думи То ж не вовки-сіроманці квилять та проквиляють, не орли-чорнокрильці клекочуть, попід небесами літають, – то ж сидить на могилі козак старесенький, як голубонько сивесенький, та на бандуру грає-виграває, голосно-жалібно співає кому й тире вжито при протиставному порівняні.

На місці коми й тире робиться вичікувальна пауза, і далі інтонація знижується.

Три крапки в середині речення вказують на схвильованість мови або на паузу перед важливим чи несподіваним повідом­ленням, як, наприклад, у реченні А ще вона – чудова мати, бабуся, зразкова прабабуся і... неперевершено виконавиця душевних романсів (3 газети).

У лапки, крім прямої мови, цитат і різних умовних влас­них назв, беруться також слова, вжиті в незвичному або іро­нічному значенні. Так, у реченнях Влада охоче гралася з нами в «пролетарську інтелігенцію», знаючи ціну дозованим бунтам на колінах. Чи варто думати про справедливість, про надію на те, що правда «восторжествует» ? (З газети) слова, взяті в лапки, мають у цьому контексті іронічне забарвлення.

Слова, взяті в лапки, вимовляються з особливою, підкресленою інтонацією.

Якщо збігається разом кілька розділових знаків, то стави­мо звичайно один із них: крапку, двокрапку, три крапки, крапку з комою, знак питання, знак оклику. Наприклад, у реченні Бандуристе, орле сизий! Добре тобі, брате: маєш крила, маєш силу, є коли літати (Т. Шевченко) кому після звертання брате не ставимо, бо там стоїть уже двокрапка.

Проте зберігається:

а) кома й тире, як, наприклад, у реченні Хай би там як, найбільше багатство Карпат, вважаю, – ліс (мені заперечують, що сіль, нафта й газ) (3 газети), у якому парними комами виділено вставне речення вважаю, тире поставлено між підметом і присудком; так само в реченні Мине все на світі: і злочин, і лють, – лиш праця для людства одна не минає (П. Тичина) після слова лють тире поставлено після однорідних членів, перед якими є узагальнювальне слово все, а між двома частинами складного речення вжито кому;

б) друга дужка й будь-який знак після неї (перед першою дужкою жодний знак не ставиться): Скажу я, люди добрі, й вам (до казки приказка годиться хоч і панам): не плюй в колодязь: пригодиться води напиться (Л. Глібов).

Окремо як розділовий знак стоїть дефіс. Синтаксичну роль він виконує лише при прикладці: дівчина-красуня, весна-чарівниця, Дунай-ріка. В інших випадках він використовується в написанні складних та повторюваних слів (ніжно-голубий, си­ньо-жовтий, більш-менш, хто-небудь, довго-довго), для позна­чення буквених пропусків у скорочених словах (вид-во – «видавництво», л-ра – «література», ст.-сл. – «старослов'ян­ський»), для приєднання нарощень до цифр (10-й, 2003-го), як знак переносу тощо.

· Синтаксична словоформа

Поняття про словоформи

Будь-яке висловлювання будується із самостійних і служ­бових слів. Службові слова виконують допоміжну, переважно граматичну роль. Вони незмінні. Самостійні слова у вислов­люваннях, називаючи певні явища, виступають у вигляді сло­воформ, тобто певних граматичних форм.

Розрізняються словоформи трьох рівнів: лексичні, морфо­логічні й синтаксичні.

Лексичні словоформи (лексеми) виконують номінативну роль. У нашій уяві вони існують у якійсь нейтральній формі, найімовірніш, у вигляді основ. З кожним таким словом реф­лекторно пов'язане його лексичне значення – узагальнений Реальний образ певного фрагмента дійсності (сигніфікат). раз, перш ніж нам згадається слово, в уяві постає повязаний із ним образ певного предмета, явища. Цей образ так само уявляється нам і тоді, коли слово чуємо від іншої людини або бачимо його написаним. Саме тому й розуміємо його значення, а відтак – і значення висловлювання.

У словниках лексичні словоформи фіксуються в так званій початковій формі: іменник – у формі називного відмінка од­нини або множини, якщо іменник в однині не вживається (світ, двері); прикметник – у формі називного відмінка чоловічого роду (радісний); числівник – у формі називного відмінка (триста); займенник – залежно від того, яку частину мови він замінює (він, такий, стільки); дієслово – у неозна­ченій формі (думати); прислівник – у його незмінній формі (радісно, по-новому, вгорі).

Морфологічні словоформи відбивають можливості слів тієї чи іншої частини мови відображати різні відношення між ок­ремими явищами як дійсності, так і внутрішнього стану лю­дини. Іменник потенційно має 14 словоформ (по сім відмінко­вих форм у двох числах); прикметник – 24 словоформи (щ шість відмінкових форм у трьох родах і в множині); числів­ник (крім числівників один, тисяча, мільйон і под.) – шість відмінкових словоформ.

Дієслово (не беручи до уваги відмінкових форм дієприкметника) недоконаного виду має приблизно 37 словоформ; доконаного виду – близько 25 словоформ. До дієслівної naрадигми входять незмінювані неозначена форма, дієприслівник і форма на -но, -то та змінювані способові форми і діє прикметник.

Серед способових розрізняють форми дійсного, умовно-наказового способів. У дійсному способі дієслова недоконаного виду мають форми давноминулого й минулого часів (чотири форми – три роди і множина), теперішнього й дві майбутніх часів (по три особові форми в однині і три – у множині); дієслова доконаного виду не мають форм теперішньоїчасу, мають тільки форми одного майбутнього та двох минулих часів. В умовному способі, як і в минулому часі, дієслові має чотири форми (три роди і множина), у наказовому – фактично три форми (друга особа однини, перша й друга особи? множини).

Морфологічні словоформи існують лише як можливість. Це мовленні не всі вони можуть використовуватися. Наприкладки не вживаються потенційно можливі форми множини від та­ких іменників, як, наприклад, молоко, слух, довіра. Позбавлені змісту можливі форми дієслів світаю, світаємо або брунькую, брунькуємо. Так само не мають смислу, хоч і правильні з погляду морфології, словоформи прикметника тільний, тільно­го, тільному. Від дієслова смеркати можна утворити активний дієприкметник смеркаючий, але вжити його в синтаксичній конструкції не можна – цьому противиться лад української мови.

Морфологічні словоформи, як і лексичні, позбавлені кон­кретності; вони багатозначні. Скажімо, словоформа товари­ша (родовий відмінок) може означати і суб'єкт дії (допомога товариша), і об'єкт (зустріч товариша), і присвійність (порт­фель товариша), і частину від цілого (плече товариша), і від­сутність (немає товариша) тощо. Значення морфологічної словоформи (як і лексичне значення слова) сприймається конкретно лише тоді, коли вона, ця словоформа, мислиться як частина висловлювання, тобто набуває статусу синтаксич­ної одиниці.

Синтаксичні словоформи– це різні форми самостійних ча­стин мови, використовувані як будівельний матеріал для тво­рення словосполучень і речень як словесних моделей певних фрагментів явиш дійсності чи внутрішніх станів людини.

Між значеннями граматичних засобів у морфології й у синтаксисі існує, отже, істотна різниця. Якщо морфологічні засоби виражають тільки абстрактні, можливі, безвідносні до конкретної дійсності відтінки змісту тих чи інших словоформ, то змістом будь-якого синтаксичного засобу є відображення конкретного відношення між явищами дійсності чи внутріш­ніх станів людини.

Коли ми хочемо повідомити, кому належить конкретна книжка, словоформа товариша у підготовці до висловлюван­ня і в самому висловлюванні набуває єдиного значення – зна­чення присвійності і в цьому разі стає синонімічною до слово­форми товаришева (книжка товариша, товаришева книжка). Усі інші можливі варіанти морфологічних значень родового відмінка в цій синтаксичній словоформі відсікаються (так само, як відсікаються й усі інші можливі лексичні значення Цього слова).

Не всі синтаксичні словоформи однаково інформаційно насичені. Найбільше інформації про відношення між конкрет­ними явищами несуть словоформи іменників (і співвідносних з ними займенників) та дієслів. Словоформи прикметників, числівників та дієприкметників (і співвідносних із ними займенників) виконують у висловлюванні підпорядковану ролі вираження їхнього синтаксичного зв'язку з означуваними сло­вами. Проте й ці словоформи не зовсім позбавлені інформа­ційної функції. Наприклад, у реченні Зазвичай митці світово­го рівня не полюбляють піднімати завіси над таємницями свої* задумів, особливо коли робота над майбутнім твором ще три­ває (3 газети) відношення між окремими явищами й поняття­ми передано передусім за допомогою словоформ іменників та дієслів, які й становлять основу повідомлення. Водночас і сло­воформи прикметника світового (форма родового відмінка однини чоловічого роду) та займенника своїх (форма родового відмінка множини), які уточнюють лексичне значення імен­ників, указують, що названі ними ознаки стосуються саме понять рівня і задумів, а не митці і таємницями.

Не всі морфологічно можливі словоформи, зокрема імен­ників та дієслів, виконують роль синтаксичних засобів. Де зумовлено насамперед їхнім лексичним значенням. Найповні­ше використовуються в ролі синтаксичних засобів словофор­ми прикметників, числівників та дієприкметників і співвід­носних із ними займенників, граматичні ознаки яких, як пра­вило, не несуть інформації про дійсність і в цьому відношенні не є самостійними, а залежать від граматичних ознак означу­ваних ними словоформ іменників.

Щодо іменників, то в синтаксисі, на відміну від морфо­логії, їхні словоформи сприймаються як без прийменників, так і з прийменниками (однаково синтаксичними словоформами є і дорогою, і за дорогою, і перед дорогою – залежно від потре­би висловлювання).

До синтаксичних словоформ за своїм змістом певною мі­рою наближаються й поєднання допоміжних слів із неозначе­ною формою дієслова на зразок почало світати, повинен зробити тошо. Очевидно, як синтаксичні словоформи слід роз­глядати й поєднання дієслова-зв'язки бути з іменними части­нами мови (був здивований).

Прислівники в мовленні виступають у вигляді застиглих синтаксичних словоформ. Лише якісно-означальні прислівники змінюють свою форму: мають виший і найвищий ступені порівняння (легко – легше – найлегше). Але це явище належить до лексико-семантичного й морфологічного рівнів, а не до синтакичного.