Правила зупинки кровотеч. Обробка ран при механічних ушкодженнях, опіках і обмороженнях

Результатом механічних ушкоджень організму людини, як правило, є рани.

Рани– це ушкодження тканин і органів з порушенням цілісності шкіряного покриву, слизистої оболонки що супроводжується болем, кровотечею, розбіжністю ушкоджених країв живої тканини, а також порушенням функцій ушкодженої частини тіла.

У разі, коли механічне ушкодження супроводжується частковим порушенням шкіри чи слизистої оболонки, то це називається саднами.

При механічних пошкодженнях виділяють наступні їх типи по виду ушкодження елементів тіла:

· поранення м'яких тканин (шкіри, підшкірної клітковини, м'язів, сухожиль, судин, нервів);

· поранення з ушкодженням кісток;

· проникаючі поранення;

· непроникаючі рани тіла.

По механізму нанесення, характеру ушкодження розрізняють рана різані, колоті, рубані, укушені, рвані, скальповані, ударені, давлені і вогнепальні.

Різана рана – заподіяна гострим предметом. Вона характеризується перевагою довжини над глибиною, рівними краями, мінімальним обсягом мертвої тканини і реактивних змін навколо рани.

Рвана рана виникає від такого механічного впливу на м'які тканини організму людини, сила якого перевищує фізичну здібність їх до розтягування.

Колота рана виникає від ушкодження м'яких тканин голкою, шилом, цвяхом, ножем, багнетом і т. п. Ці рана, як правило, глибокі, часто «сліпі», тобто практично невидимі, з невеликим вхідним отвором і можуть супроводжуватися ушкодженням кровоносних судин, та внутрішніх органів.

Скальпована рана характеризується повним чи частковим відставанням шкіри від м'язових тканин, а на волосистій частині – майже всіх м'яких тканин тіла людини без істотного їхнього ушкодження.

Ударена рана як і давлена рана,виникає від удару тупим предметом. Вона спостерігається в тому випадку, якщо спостерігається розбіжність і розриви тканин зі значною зоною їх травматичного порушення, з великим мікробним забрудненням.

Укушена рана виникає внаслідок покусання потерпілого твариною чи людиною. Вона відрізняється великим мікробним забрудненням та, як правило, інфекційними ускладненнями. Вона може містити в собі ознаки, які характерні рваній, удареній і давленій ранам. Така рана часто інфікується патогенними мікробами, які знаходяться в слині того, хто кусає.

Вогнепальна рана.Рани, що наносяться вогнепальною зброєю, істотно відрізняються від інших поранень і ушкоджень по своїй структурі, характеру патофізиологічних змін місцевого і загального характеру.

Велика кількість систем вогнепальної зброї і боєприпасів обумовлюють велику розмаїтість вогнепальних ран. Ефект фізичної дії кулі вогнепальної зброї на живу тканину залежить, з одного боку, від її властивостей: величини, форми, маси, швидкості польоту, а з іншого боку – від структури і фізичних властивостей уражених тканин: їхньої щільності, пружності, відсотка змісту води, наявності еластичних чи крихких структур. Пряма дія кулі викликає розриви і розщеплення тканин. У результаті цієї прямої дії виникає раневий канал, який заповнений зруйнованими тканинами – раневим детритом.

Проходячи через тканину, куля вогнепальної зброї залишає за собою слід у виді так називаної тимчасової порожнечі, яка пульсує на протязі декількох мілісекунд. Так створюється зона молекулярного струсу, яка є зоною непрямої дії бічного удару кулі. Величина цієї зони може перевищувати розміри кулі чи осколка в 40 разів, а тиск у ній може досягати 100атм.

Таким чином, на відміну від рани, нанесеною холодною зброєю, вогнепальна рана має три зони:

1) зону первинного раневого каналу;

2) зону некрозу – осередків тканин, які відмирають в наступні найближчі години і дні після поранення;

3) зону молекулярного струсу.

У цілому вогнепальна рана характеризується такими особливостями:

· наявністю омертвілих і тканин, що відмирають;

· створенням осередків некрозу;

· нерівномірною довжиною в ушкодженнях і омертвілих тканинах на різних ділянках стінки раневого каналу;

· наявністю в тканині сторонніх тіл.

Кожна вогнепальна рана, як правило забруднена мікробами. Прийнято розрізняти первинне та вторинне їх мікробне забруднення.

Первинне забруднення настає в момент нанесення рани.

Вторинне забруднення рани, як правило, пов'язано з порушенням правил антисептики під час перев'язки й операції.

Бактеріальне забруднення вогнепальної рани, наявність у ній мертвих і тканин, що відмирають, а також складність ходу і структури раневого каналу створюють позитивні умови для розвитку інфекційних ускладнень.

Надаючи першу медичну допомогу, необхідно швидко звільнити місце поранення від одягу (взуття) і накласти на неї пов'язку. Для цього призначений пакет перев'язний медичний (ППМ).

Порядок підготовки до накладення перев'язного пакета наступний:

1. Розірвати по надрізі прогумовану оболонку ППМ і зняти її.

2. Зі складки паперової оболонки витягнути шпильку, а оболонку розірвати і відвернути.

3. Лівою рукою взяти кінець бинта і, розтягши його, розгорнути до голівки бинта (приблизно один оборот).

4. Правою рукою взяти голівку бинта і, розтягши його, розгорнути пов'язку.

5. Доторкатися руками тільки тієї сторони подушечок, яка прошита кольоровою ниткою. При необхідності можна змістити рухому подушечку на потрібну відстань.

6. Подушечки прибинтувати, а кінець бинта закріпити шпилькою. При необхідності шпилька може бути використана для сколювання одягу, який розірваний над ранню.

Кровотечу можна зупинити за допомогою найпростіших методів – пов'язкою, джгутом, закруткою. При цьому вводять знеболюючі засоби, використовуючи шприц-тюбик.

Техніка використання шприца-тюбика наступна:

1 – проколоти мембрану і зняти захисний ковпачок;

2 – видалити повітря зі шприца-тюбика;

3 – виконати ін'єкцію знеболюючого засобу.

Пораненим з обширним ушкодженням м'яких тканин чи кінцівок з переломом кісток, необхідна транспортна мобілізація.

Після зупинки кровотечі перша лікарняна допомога містить у собі наступні заходи:

· перевірку надійності тимчасової зупинки кровотечі;

· заміну раніше накладених пов'язок.

Заміняючи пов'язку, шкіру навколо рани очищають і дезінфікують. Для зупинки кровотечі із широких ран, якщо видна кровоносна судина, на рану накладають зажимчики, виконують тампонаду рани. Ділянка шкіри біля рани промивається розчином антибіотиків. Для попередження розвитку інфекції в рані, при її обробці доцільно використовувати препарати, яким притаманні властивості тривалої дії.

Конкретний перелік лікувальних заходів першої медичної допомоги, у випадку поранень різних локалізацій, необхідно виконувати безпосередньо на місці трагедії у відповідності із сформованою ситуацією. Наприклад, усім пораненим уводять протиправцевий анатоксин і роблять підготовку їх до евакуації для наступного етапу медичної допомоги.

У середньому при виконанні заходів першої медичної допомоги на одного пораненого повинно витрачатися в середньому 15 – 20 хвилин.

Виконання зазначених лікувальних заходів уможливлює стабілізувати стан пораненого тільки в тому випадку, якщо відсутні показання для проведення негайного хірургічного втручання. Якщо такі показання присутні, то в таких випадках поранених необхідно негайно евакуювати для надання їм оперативного втручання.

У багатьох випадках у надзвичайних ситуаціях потерпілі мають ушкодження від термічного ураження: опіки чи обмороження, при яких також необхідне втручання медичних працівників для надання допомоги.

Опікиє одними з найбільш частих і важких видів ураження як у військовий, так і у мирний час.

Термічні опіки класифікують по наступним ознаках:

· по площині ураження (у відсотках до поверхні тіла, прийнятої за 100%);

· по глибині ураження (І, II, ПІ-А, ІП-Б і IV ступінь);

· по періоду протікання опікової хвороби (опіковий шок, гостра опікова токсемія).

Для визначення площини опіку використовують прості, але досить точні способи дослідження: «Правило долоні», «Правило дев'ятки».

«Правило долоні» – це вимір долонею площини опіку. Розмір долоні складає приблизно 1 % від загальної площини шкіряного покриву людини. Цей спосіб використовується для обмежених опіків.

«Правилу дев'ятки». Це правило ґрунтується на тім факті, що поверхня голови і шиї складає 9% від поверхні тіла людини. Поверхня однієї верхньої кінцівки складає 9%, поверхня однієї нижньої кінцівки – 18%, а поверхня передньої частини тіла – 18%. Проміжність і зовнішні полові органи складають 1 % усієї поверхні тіла.

Виділяють чотириступеніопіків, яким характерні наступні ознаки:

I ступінь – суперемія і припухлість шкіри;

II ступінь – гіперемія і припухлість шкіри з відшаруванням епідермісу з виникненням міхурів, наповнених прозорою рідиною;

ІІІ - А ступінь – епідерміс відсутній, м'які покриви тканини припухлі, напружені, поверхня опіку білувато-сірого кольору, судинний малюнок не вирізняється, болюча і тактильна чутливість знижені;

III- Б ступінь – некроз шкірного покриву, що має вид щільних сухих бурувато-коричневих струпів з різним малюнком підшкірних вен по їхній товщині. Струп не береться в складку, він спаяний з нижче розташованими тканинами. Болюча і тактильна чутливість відсутні;

IV ступінь – некроз шкіри глибоко розташованих тканин (підшкірна клітковина, сухожилля, м'язи).

Опіки І, П и III - А ступенів відносяться до поверхневих, оскільки в цьому випадку можливе самостійне відновлення шкірних покривів за рахунок епітальних клітинних елементів, що збереглися.

Опіки III - Б и IY ступенів відносяться до глибоких. Як правило, у цих випадках відновлення цілісності шкірного покриву можливо лише оперативним шляхом, за рахунок пересадження власної шкіри, що збереглася поза зоною термічної травми.

Опіки на площі до 10 % поверхні тіла викликають швидкоплинну загальну реакцію. При опіках більше 10 % поверхні тіла, особливо при глибоких опіках, а у лиць похилого віку і дітей і при меншій площині ураження, в організмі потерпілого виникає комплекс загальних і місцевих роздратувань, наслідком чого є розвиток так називаної опікової хвороби. Перший період опікової хвороби класифікується як опіковий шок, обумовлений значною площею і глибиною термічної ураження, а також віком потерпілого.

Опіковий шок – це патологічний процес, в основі якого лежить велика термічна поразка шкіри, яка виникає відразу ж після одержання травм і приводить до важких змін у величині кров’яного тиску, з порушенням мікроциркуляції крові й обмінних процесів в організмі потерпілого.

Наступним різновидом опікових травм є опіки дихальних шляхів.

Цей вид ураження, як правило, має місце під час пожеж у закритих приміщеннях, горінні одягу, вибухах повітряно-газових сумішей. Діагностика опіків дихальних шляхів базується на даних дослідження потерпілих. Характерними ознаками опіків дихальних шляхів є наступні:

- опіки слизуватої оболонки рота, язику;

- обгорання волосся і носових проходів;

- хрипкість голосу, кашель, болі в горлі при ковтанні.

Медична допомога при опіках – це дуже складний процес з погляду його організації і техніки виконання.

Долікарняна допомога людям з опіками полягає, в основному, у припиненні дії термічного фактора. Для цього необхідно зняти палаючий одяг, збити з ніг людину, якщо вона біжить у палаючім одязі, облити її водою, накрити палаючу ділянку одягу ковдрою, брезентом, пальто і т.д. При чому, не слід притискати їх щільно до тіла, тому що у противному випадку це буде сприяти поглибленню опіків за рахунок контакту шкіри з тліючою тканиною одягу. Після цього потерпілого необхідно вивести (винести) із зони пожежі з метою попередження отруєння продуктами горіння.

Перша медична допомога надається таким потерпілим при наступних очевидних ознаках:

1) порушення або відсутність зовнішнього подиху, ознаками якого є, наприклад, випадання язику, несвідомий стан потерпілого;

2) наявна зовнішня кровотеча, яка може спостерігатися при термо-механічних поразках.

Таким постраждалим необхідно негайно виконати серцево-легеневу реанімацію, тимчасово зупинити кровотечу.

Всіх обпалених розділяють на дві групи по ступені ураження. При цьому поділ роблять по наступних ознаках травм:

· шокогенна травма, що утворюється при загальній площі опіків більше 10% тіла чи при опіках дихальних шляхів;

· нешокогенна травма, що утворюється при загальній площі опіків менше 10 % поверхні тіла, при відсутності опіків дихальних шляхів.

Для попередження опікового шоку потерпілим із шокогенною травмою виконують наступні маніпуляції:

- уводять знеболюючі засоби за допомогою шприць-тюбика;

- накладають пов'язки на опікову поверхню головним чином для зменшення теплових утрат організму потерпілого;

- проводять транспортну іммобілізацію обпалених людей з таким розрахунком, щоб опікова поверхня не перегиналася;

- дають питво такого складу: одна чайна ложка питної соди та солі на один літр води.

Потерпілим з нешокогенним опіком допомогу надають у другу чергу. Вона полягає в накладенні пов'язки, уведенні знеболюючих препаратів і т.п.

У першу чергу підлягають евакуації потерпілі, які характеризуються дихальною недостатністю, з накладеними джгутами і шокогенною травмою.

Діаметрально протилежним явищем стосовно опіків є переохолодження й обмороження людини.

Загальне переохолодження (замерзання) організму виникає в результаті невідповідності між інтенсивністю виробництва і віддачі тепла організмом людини. Переохолодженню організму сприяє висока відносна вологість повітря, вітер, мокрий одяг, взуття, а також поранення, виснаження, перевтома, сп'яніння і т.п.

При переохолодженні людини розрізняють наступні стадії: – аденамічну; – ступорозну; – субтрожну.

Аденамічна стадія характеризується ознобом і блідістю шкіри, скандованою мовою, байдужістю до навколишньої дійсності. Ректальна температура тіла людини складає 33...35°С.

Ступорозна стадія виражається в різкої сонливості, пригнобленні свідомості, блідістю чи маскоподібним виразом обличчя. Пульс складає близько 60 ударів на хвилину, характеризується слабким наповненням. Подих уповільнений. Ректальна температура знаходиться в межах 31...32°С.

Субтрожна стадія характеризується несвідомістю, судорогами, задубінням, впаданням очних яблук. У цьому випадку віка людини не зімкнуті, зіниці звужені, майже не реагують на світло. Пульс – 40 ударів у хвилину, визначається важко, тільки на сонних і стегнових артеріях. Подих уповільнений – до 3...4 циклів на хвилину. Ректальна температура нижче 31°С.

У випадку аденамичної стадії загального переохолодження необхідно зігріти потерпілого в теплому приміщенні. Йому дають гаряче питво, їжу, алкоголь, потерпілого варто помістити у ванну з теплою водою, температуру якої підвищують протягом 15...20 хвилин від 35…37°С до 39…40°С. Зігрівання потерпілого необхідно припинити при ректальній температурі 35°С. Одночасно проводять енергійне розтирання тіла. Евакуація потерпілого при важкому переохолодженні здійснюється в лежачому положенні на носилках.

Обмороження спостерігається не тільки узимку, але й у теплий період року. У залежності від діючого негативного фактора розрізняють 4 основні види обморожень:

1. Обмороження від дії сухого морозу;

2. Обмороження, що виникає при температурі повітря нижче 0°С;

3. Контактне обмороження, що виникає при субкритичній температурі;

4. Синдром ознобу.

У більшості випадків обмороженню піддаються периферійні частини тіла (вуха, ніс, стопи і т.д.).

Загальноприйнята наступна чотирьохступінчата класифікація обморожень:

I - ступінь –шкіра припухла, напружена, має мармуровий малюнок. Потерпілий відчуває сверблячку, пекучі болі в уражених ділянках.

II - ступінь –на припухлій шкірі виникають прозорі міхури. Потерпілий відчуває інтенсивні болі в місцях обмороження, що з часом підсилюються.

III - ступінь –на загальному тлі блідої і холодної на дотик шкіри видні утворені міхури, наповнені рідкою біологічною масою.

IV - ступінь –мертвіють усі шари м'яких тканин. Шкіра бліда і синювата, часом покрита міхурами, уміст яких темного кольору і неприємного запаху. На другому тижні після обмороження з'являється демаркаційна лінія. Діагностика (встановлення) глибини і площі обмороження на протязі першої години після обмороження вкрай скрутна.

При наданні долікарняної і першої медичноїдопомоги проводять заходи по терміновому відновленню температури і кровообігу в уражених тканинах. Мокрий одяг знімають (бажано в теплому приміщенні) і заміняють на сухий. При знятті примерзлих до тіла взуття й одягу необхідно виявляти обережність, щоб не викликати механічних ушкоджень обморожених ділянок тіла. Потерпілого обігрівають за допомогою грілок, теплих ковдр, дають гарячу їжу і питво. Обморожені ділянки обережно розтирають ватою, змоченою спиртом, чи сухими (попередньо вимитими) руками. Одночасно проводять легкий масаж цієї частини тіла. Після потеплення і почервоніння шкіри накладають спиртову чи асептичну пов'язку з товстим шаром вати. Припустимо активне зігрівання обмороженої частини тіла у воді з температурою не вищою 24°С, доводячи її протягом 20 хвилин до 36…40°С з одночасним масажем обмороженого місця від периферії до центра.

Після відігрівання і відновлення кровообігу на обморожену частину тіла накладають утеплену асептичну пов'язку. Потім, у залежності від ступеня обмороження, потерпілого направляють на амбулаторне чи стаціонарне лікування.