ФОРМУВАННЯ САМОСТІЙНОСТІ УЧНІВ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ ШКІЛ-ІНТЕРНАТІВ У ПОЗАУРОЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

1.1. Теоретичні основи формування самостійності учнів
1–4 класів шкіл-інтернатів

Cоціально-економічні зміни в українському суспільстві загострили потребу у формуванні творчої особистості, здатної свідомо та самостійно визначати власний спосіб життя, нести відповідальність за результати дій і вчинків. Це відповідним чином зорієнтовує сучасний навчально-виховний процес.

У розробці проблеми формування самостійності дітей і молоді значну роль відіграли роботи філософів (М. Бердяєва, Е. Ільєнкова, В. Кемерова, Г. Сковороди), психологів (Л. Виготського, О. Висоцького, О. Кононко, Г. Люблінської, Л. Ростовецької, В. Селіванова) та педагогів (Я. А. Коменського, А. Макаренка, С. Русової, В. Сухомлинського, К. Ушинського, С. Шацького).

Теоретичні основи виховання в дітей самостійності, її сутність і умови становлення розкрито у працях Н. Бочкіної, М. Громцевої, О. Ігнатової, Б. Кобзаря, Л. Кувіко, М. Левківського, І. Огороднікова, Т. Піддубської, П. Підкасистого, Н. Рентюк, О. Савченко, З. Шабаліної, Г. Щукіної та інших дослідників. Значна частина сучасних учених кваліфікує самостійність як інтегральну якість особистості в різних її проявах і функціях [2; 6; 9; 11].

Результати проведеного нами аналізу досліджень самостійності в гуманітарних і педагогічних науках дозволили окреслити структуру цієї якості особистості, враховуючи сучасний соціокультурний контекст. З огляду на це під самостійністю ми розуміємо морально-вольову якість особистості, що включає як операційно-предметну (об’єктивну), так і власне-особистісну (суб’єктивну) сторони і проявляється у відносній організованості, ініціативності, незалежності, відповідальності та прогностичності.

Самостійність включає такі основні компоненти: пізнавально-світоглядний, емоційно-мотиваційний, дієво-практичний у їх взаємозв’язку і взаємозумовленості. Розкриємо кожен із них більш детально.

Пізнавально-світоглядний компонент складають соціально-моральні знання і переконання про місце людини у природі та суспільстві, знання, необхідні для організації та виконання конкретних видів практичної діяльності, для включення в систему стосунків і оволодіння вміннями, навичками і способами нормативної поведінки.

Емоційно-мотиваційний компонент самостійності об’єднують переживання, потреби, мотиви, інтереси, допитливість, почуття власної гідності, вольова цілеспрямованість до відповідних дій. Цей компонент також передбачає активне прагнення до особистої участі у праці та спілкуванні, що виявляється на рівнях емоційної готовності та практичної реалізації вчинків. Важливість наявності цього компоненту зумовлена тим, що при переході від бажання та прагнення виконати певну роботу до безпосередньої дії необхідно вміти сконцентрувати вольові зусилля, виявити здатність і спроможність доводити справу до кінця.

Дієво-практичний компонент складають уміння приймати морально обґрунтовані рішення, правильно визначати шляхи, способи і засоби їх здійснення, працювати в певному темпі, звички діяти, спираючись на власну позицію.

Самостійність передбачає оволодіння певними вміннями, адекватними певному виду діяльності, а також загальними вміннями. З-поміж найважливіших виокремлюються вміння: визначати мету діяльності; розуміти завдання; обирати шляхи і засоби розв’язання завдання; реалізовувати заплановане і доводити справу до кінця; співвідносити обраний спосіб і результат роботи із запропонованим зразком; контролювати, оцінювати і передбачати результати своєї праці та поведінки; застосовувати знання, вміння, накопичений досвід діяльності та поведінки в нових ситуаціях.

Із такого розуміння сутності самостійності нами було виділено основні якості прояву самостійності, а саме:

1) організованість (уміння самоорганізовуватися без сторонньої допомоги на виконання певної справи; чим вищий рівень організованості – тим ширші можливості використання її в нових умовах, у процесі самостійної діяльності);

2) ініціативність (здатність і схильність до активних і самостійних дій, уміння із власної ініціативи вносити нове в різні види діяльності);

3) незалежність (уміння дитини самостійно виконати досить складне завдання, її здатність без необхідності не звертатися за допомогою до вихователя, відмовлятися від його передчасних указівок щодо способів дій, задовольняючись загальними настановами);

4) відповідальність (здатність старанно виконувати певну роботу на високому рівні, брати на себе відповідальність за власні дії та вчинки);

5) прогностичність (уміння передбачати й об’єктивно оцінювати результати власної діяльності).

Окрім зазначених компонентів, самостійність передбачає оволодіння певними вміннями, адекватними певному виду діяльності, а також загальними вміннями (визначати мету діяльності; розуміти завдання; обирати шляхи і засоби розв’язання завдання; здійснювати заплановане і доводити справу до кінця; співвідносити обраний спосіб і результат роботи із запропонованим зразком; контролювати, оцінювати і передбачати результати власної праці та поведінки; застосовувати знання, вміння, накопичений досвід діяльності і поведінки в нових ситуаціях).

Названі вище компоненти цієї якості особистості, вміння, показники її прояву не є самодостатніми у процесі формування самостійності учнів. Ми погоджуємось із думкою вчених [19; 152; 169; 212], що необхідною умовою виникнення і розвитку самостійності на кожному віковому етапі є певний рівень розвитку самосвідомості.

Так, автор концепції особистісних цінностей І. Бех відзначає, що морально-духовна самосвідомість є тим полігоном, на якому розгортається виховання особистості [19]. Діяльність, поведінка, спілкування виступають основою становлення як змістовної сторони самосвідомості (системи знань про себе, різних форм самооцінки, самостійності), так і функціональних його можливостей, способів здійснення. Тенденція розвитку самопізнання, емоційно-ціннісного ставлення до себе та самостійності підпорядкована завданню формувати їх інтегративність [212] (див. рис. 1.1).

Рис. 1.1. Модель взаємозумовленості самосвідомості і самостійності