Теоретичні основи морального виховання учнів 5–9 класів шкіл-інтернатів

Процес розвитку особистості тісно пов’язаний з моральними пошуками людини. Нині одними з найважливіших є питання про моральний фундамент особистості, роль і значення для неї та суспільства загальнолюдських моральних цінностей.

Особливої уваги потребує моральне виховання підростаючого покоління, зокрема підлітків шкіл-інтернатів. Проблема ускладнюється тим, що вихованці цих закладів у своїй переважній більшості з раннього дитинства були позбавлені нормальних людських взаємовідносин, звикли до життя в умовах нездорового психологічного клімату і тому мають ряд аномальних звичок.

Для організації цілеспрямованого процесу морального виховання у школах-інтернатах необхідна науково обґрунтована конкретизація не лише виховної мети, яка є в цілому спільною для всіх дітей незалежно від місця їх виховання, а й змісту, методів і форм діяльності у специфічних умовах закладів такого типу. Формування моральних якостей учнів шкіл-інтернатів значно залежить від навчального закладу, учителів, вихователів і друзів, які замінюють тут сім’ю.

У нашому дослідженні основна увага приділяється учням
5–9 класів, психологічні особливості яких мають свою специфіку. Діти цього віку критично ставляться до життя, але далеко не завжди можуть дати правильну оцінку тому, що відбувається навколо. Крім того, у процесі повсякденного спілкування школярів ідеальні уявлення про моральні норми «стикаються» із життєвими обставинами, що нерідко, значно ускладнюють вироблення правильної поведінки учнів, а це негативно впливає на них.

Обираючи об’єктом дослідження моральне виховання підлітків в умовах школи-інтернату, ми враховували, що їхній вік «найбільш критичний» із точки зору організації навчально-виховної роботи і найбільш придатний до сприйняття впливу факторів мікросередовища. Підлітковий вік як соціально-педагогічна проблема постійно привертає увагу педагогів, психологів, соціологів. З огляду на це, важливим для нас було питання про визначення меж підліткового віку. Вони до певної міри умовні, мінливі й залежать від конкретних історичних обставин і умов суспільного розвитку. І все ж від правильного визначення меж цього віку багато в чому залежить побудова виховного процесу.

У сучасній педагогічній і психологічній літературі більшість учених визначають підлітковий вік від 11 до 16 років. Так, О. Богданова визначає його в межах 11–15 років, Є. Кульчицька – від 11–12 до 14–15 років, О. Краковський – від 11–12 до 14–15 років, Д. Фельдштейн – від 10–11 до 15–16 років, Д. Ельконін – від 10–11 до 15–16 років, педагогічна енциклопедія – від 11–12 до 15–16 років.

У своєму дослідженні ми дотримувалися останньої періодизації, оскільки, на нашу думку, вона є більш прийнятною, бо дає змогу досить повно враховувати всю сукупність соціальних, педагогічних і психологічних чинників, що впливають на розвиток дитини.

Підлітковий вік – найсприятливіший для виховання. В. Сухомлинський відзначав: «У духовному обличчі підлітка відбуваються бурхливі, суперечливі явища, які треба спрямувати у правильне русло здорового морального розвитку» [197, с. 251]. Одним із шляхів такого «здорового морального розвитку» підлітків є здійснення систематичного цілеспрямованого морального виховання. Бурхливими суперечностями, про які говорив педагог, особливо вирізняються учні інтернатних закладів. Про це свідчать дані досліджень, проведених вітчизняними і зарубіжними педагогами і психологами.

Установлено, що більшість учнів шкіл-інтернатів мають різноманітні відхилення у фізичному, психічному й інтелектуальному розвитку. Чеські психологи Й. Лангмейєр і З. Матейчек на основі узагальнення даних світової науки і практики, а також тривалого вивчення особливостей дітей, що виховуються в школах-інтернатах, убачають основу відхилень у розвитку і поведінці цих дітей у психічній депривації, яку вони визначають як психічний стан, що виникає в результаті таких життєвих ситуацій, коли суб’єкт не має можливості для достатнього задоволення деяких суттєвих психічних потреб упродовж тривалого часу [114].

Виходячи із цього, науковці, які досліджують проблеми психічного розвитку вихованців шкіл-інтернатів, вважають, що їх психічний стан визначається певною мірою індивідуальними особливостями. Учням закритих дитячих закладів на кожному віковому етапі притаманні різноманітні специфічні комплекси рис, що відрізняють їх від однолітків, які виховуються в сім’ї [27; 30; 39; 40; 49; 68; 71; 85; 91; 114; 120; 137; 155; 160; 165]. Так, для підлітків зі шкіл-інтернатів є характерними особливості у становленні особистості, які виявляються в характері намірів, прагнень, бажань. У взаємовідносинах із дорослими в них слабко виражені особистісні контакти, а з ровесниками – спостерігається мала вибірковість відносин. Їм притаманна особлива внутрішня позиція, що виявляється в непевній орієнтованості на майбутнє, конфліктності задоволення деяких особистісних потреб, орієнтації на оцінку оточуючих у ставленні до себе, а не на самооцінку.

Значна частина негативних рис особистості вихованців шкіл-інтернатів, виникаючи в ранньому віці, з часом закріплюється й ускладнюється, трансформуючись у нові якості – це емоційна бідність, спрощене розуміння самого себе, імпульсивність, несамостійність поведінки тощо. Аналізуючи причини специфічного розвитку дітей у названих закладах, що виявляється в появі згаданих вище якостей, більшість учених вбачають їх в особливостях спілкування учнів із дорослими, навколишнім світом, а також у низькому рівні усвідомлення ними необхідності самостійного розв’язання моральних проблем.

З урахуванням особливостей виховання в інтернатних закладах і має будуватися діяльність педагогів. Під час спрямування виховного впливу на школярів цього віку необхідно мати на увазі і те, що розвиток і формування особистості підлітка відбуваються не просто під впливом навколишнього середовища, а й у взаємодії з ним. Обґрунтовуючи цю тезу, психологи (Л. Виготський, С. Рубінштейн, О. Леонтьєв) указували, що умови життя самі по собі, тобто безпосередньо, не здатні спрямувати психічний розвиток дитини, що в одних і тих же умовах можуть формуватися різні особливості особистості. І це стосується, передусім, специфіки морального виховання з урахуванням індивідуальних особливостей кожного учня.

Проведений у ході дослідження аналіз стану морального виховання підлітків закладів інтернатного типу, а також наша методика дослідження дали можливість з’ясувати, які фактори суспільних відносин більше впливають на становлення особистості дитини, а також встановити особливості її розвитку. Виявилось: діти, які виховуються в школах-інтернатах значно відрізняються від ровесників, що ростуть у сім’ях. Темпи розвитку перших сповільнені, їхнє здоров’я і розвиток мають ряд негативних особливостей, які спостерігаються на всіх етапах: від молодшого дитячого віку – до підліткового і далі.

Праці Л. Божович, О. Божович, Д. Ельконіна, Т. Рагунової, А. Маркової та інших психологів і педагогів свідчать про те, що особливості школяра означеного віку можуть бути зрозумілі тільки в контексті його психічного розвитку. Тому на сучасному етапі розвитку загальноосвітнього навчального закладу вивчення підлітка проводиться з урахуванням того, з якими надбаннями дитина приходить до цього періоду. Стосовно ж вихованців шкіл-інтернатів можна констатувати, що на кожному віковому етапі в них виявляється не одне, а декілька складних утворень, комплексів негативного характеру.

Так, до 10–11 років в учнів, які виховуються в названих вище закладах, ставлення до однолітків і дорослих ґрунтується переважно на практичній їх корисності для дитини: формуються поверхові почуття, моральне споживацтво (звичка жити за наказом); спостерігаються ускладнення у становленні свідомості (переживання своєї неповноцінності). Значно зростають утруднення в оволодінні навчальним матеріалом, які посилюються порушенням дисципліни. У більшості школярів, які виховуються в інтернатних закладах, через ті чи інші обставини порушуються стосунки з дорослими.

Це пояснюється, з одного боку, тим, що в дітей посилюється потреба в увазі та доброзичливому ставленні, людській теплоті й ласці, у позитивних емоційних контактах. З іншого, – неповна задоволеність цих потреб (за результатами дослідження – у 3–8 разів рідше, ніж у їхніх однолітків, що ростуть у сім’ях), їх емоційна бідність і одноманітність змісту, що спрямований в основному на регламентацію поведінки, переведення вихованця з одного дитячого навчально-виховного закладу до іншого. Усе це позбавляє учнів важливого для їх комфортності в колективі почуття своєї потрібності й цінності для інших, спокійної впевненості в собі, усвідомлення цінності іншої людини.

Процес виховання особистості в умовах інтернатних закладів завжди унікальний, тому від поєднання зусиль і чіткої координації дій вихователів, керівників гуртків, учителів, шкільних лікарів, психологів і всього колективу залежить його ефективність. Цілеспрямовані педагогічні дії та залучення дітей до різних видів діяльності, відповідно вікові й ступеню розвитку, сприяють вихованню в них позитивних якостей, збагачують їхній духовний світ. Але в масовій практиці можливості позаурочної роботи в школах-інтернатах використовуються ще недостатньо. Здебільшого для неї є характерними такі недоліки: безсистемність, переважання словесних методів впливу, недооцінка значення спілкування підлітків між собою, низький рівень роботи в гуртках і об’єднаннях за інтересами.

Систематичне вивчення учнів шкіл-інтернатів дає можливість вихователям передбачати формування в них моральних якостей; цілеспрямовано планувати роботу з морального виховання і систематично стежити зa змінами (позитивними чи негативними) у поведінці школярів; вносити необхідні корективи у процес морального виховання з метою підвищення його результативності. А це, в свою чергу, забезпечує виконання завдань морального виховання, поставлених перед загальноосвітнім навчальним закладом на сучасному етапі його розвитку; відповідність змісту виховної роботи розвитку школярів дозволяє ширше застосовувати норми, методи виховної роботи, що сприяють формуванню особистості учня, вести систематичний облік і оцінювання результатів його морального виховання.

У формуванні моральних якостей особистості підлітка важливо враховувати вікові й індивідуальні особливості кожного з них як одну з найважливіших умов виховання. Нині перед школою-інтернатом ставиться завдання озброїти кожного педагога вмінням вивчати дітей, спираючись у виховній роботі на їхні вікові й індивідуальні особливості. Адже відомо, що неможливо досягти високих виховних результатів, не знаючи добре кожного учня, рівня його знань і розвитку.

Також необхідно глибоко вивчати інтереси вихованців, тому що кожен віковий період потребує інших умов для їх розвитку. 3 урахуванням цього педагог має будувати всю виховну роботу як у школі-інтернаті, так і поза нею. Фахівці мають вникати в особливості віку підлітків, ураховуючи, що фізіологічні зміни викликають якісні зрушення в їх психіці, загострюючи цілий ряд морально-психологічних особливостей, адже учні 11–16 років, включаючись у систему відносин і спілкування з дорослими та товаришами, посідають при цьому нове місце і виконують нові для них, раніше незнані, функції. Л. Божович вважає, що найголовніша зміна в соціальній ситуації розвитку підлітка зумовлена, насамперед, тією роллю, яку виконує при цьому колектив вихованців [27].

Підліткові групи, об’єднання, гуртки за інтересами, що набули нині значного поширення, справляють позитивний вплив на різні сторони життя школи-інтернату; сприяють розвитку у школярів самостійності, відповідальності, товариськості, доброти тощо. Вони залучають дітей до активної участі в емоційно-привабливій для них діяльності, розвивають особисту зацікавленість, здатність до співпереживання за справи мікроколективу. У такій діяльності формуються почуття, пов’язані з виконанням різноманітних доручень, спілкування з дорослими, а також оцінка своїх якостей, свого місця серед гуртківців тощо.

Сучасний підліток нерідко є одночасно членом двох, а то й кількох дитячих колективних утворень (у класі, навчальному закладі, гуртках). Виходячи із цього, можна констатувати факт значного розширення сфери його соціальної діяльності, що дає можливість засвоювати загальнолюдські цінності, формувати високоморальні якості особистості. Різновікове оточення дозволяє вихованцю повніше виявляти свою активність та індивідуальність. Позаурочна діяльність школярів наповнюється змістом більш високих моральних вимог, окреслених нормами співробітництва, колегіальності.

Спостереження за організацією суспільно корисної діяльності дітей показало, що вони намагаються виявити себе не лише в соціально значущих справах, а й в суто індивідуальній діяльності. Це потребує формування таких якостей як повага до інших, чуйність до оточуючих людей, уміння добросовісно працювати, дотримуватись моральних принципів. У цей час з’являється орієнтація підлітка на самооцінку, загострюється увага до власного духовного світу, виникає бажання активізувати пошуки можливостей для самореалізації, самовираження та самоутвердження.

У формуванні моральності вихованця особливе значення має врахування емоційної сфери. Для нього є характерною більша імпульсивність і запальність, дитяча безпосередність, м’якість, вірність даному слову та справі. При цьому відчуття учня часто бувають надто суперечливими. Він може бути уважним, чуйним, співчувати невдачі свого друга, виявляти високі якості власної гідності, і водночас вести себе як дитина, плакати від несправедливої кривди. Тому дорослі мають подбати про те, щоб взаємовідносини зі школярами сприяли розвитку в останніх позитивних емоцій і почуттів.

Найпильнішої уваги педагогів і дорослих, пов’язаної з вихованням підлітків, вимагає осмислення способів морального вибору ними власної поведінки в реальній дійсності. У підлітковому віці закладаються основи свідомої поведінки, формуються моральні уявлення та соціальні установки. Бурхливий розвиток самосвідомості позитивно впливає на формування самоповаги, емоційної чутливості, співчуття до переживань іншої людини, що передбачає і безкорисливу допомогу, осмислення підлітком принципів моралі як засобу задоволення особистих потреб у самоутвердженні. В його духовній сфері спостерігається переосмислення моральних цінностей, причому головним у їх ієрархії виступає принцип товариськості, що найбільше сприяє розвитку суспільної спрямованості особистості.

У житті багатьох учнів означеного віку, що навчаються в школі-інтернаті, відсутні, по суті, ситуації відповідальності: їм, зокрема, не доводиться матеріально допомагати сім’ї. Навчання ж має дещо інший характер, ніж продуктивна праця. Цілком перебуваючи на державному утриманні, не всі школярі 5–9 класів задумуються над своїм майбутнім, над вибором професії, про своє місце в житті та власні перспективи, у них слабко розвинуте почуття обов'язковості, відповідальності. Маючи певні права, вони далеко не завжди глибоко усвідомлюють свої обов’язки. І завдання педагогічної практики – допомогти їм «знайти себе», сформувати якості громадянина України, зокрема такі як відповідальність, працьовитість, порядність, чесність, гуманність тощо.

Однією з найважливіших змін, які відбуваються в цей період у житті вихованця школи-інтернату, є зміна його статусу. Зміст і засоби виховання вимагають від нього вироблення нових підходів до засвоєння моральних норм, уміння самостійно працювати з навчальним матеріалом, пізнавального ставлення до знань. У цьому віці учні підходять до оволодіння основними моральними поняттями.

Здебільшого підлітки готові прийняти ті вимоги, що висуваються до них на даному етапі виховання. Результати дослідження засвідчують схильність учнів середнього шкільного віку до тих видів роботи, що потребують уміння охопити, осмислити значну кількість фактів, самостійно формулювати висновки, перевіряти одержані результати у практичній діяльності. У процесі опанування нових знань реалізуються багаті резерви психічного, а, отже, і морального розвитку дітей, повніше розкриваються їхні потенційні можливості.

Але іноді це відбувається дещо формально, що має місце під час сприйняття вихованцями певної інформації без глибокого її розуміння і наміру втілити одержані знання в життя. На основі таких знань, звичайно, не тільки не можуть формуватися моральні переконання, а й сам матеріал залишається пасивним баластом. Трапляється і так, що деякі школярі, вивчаючи матеріал, у цілому розуміють його і навіть можуть розв’язати практичне завдання, яке потребує опори на одержані теоретичні знання, проте при з’ясуванні явищ дійсності звертаються до звичних життєвих понять або вважають, що ці явища не потребують наукового пояснення.

Зміни, які відбуваються у свідомості й психіці дітей шкіл-інтернатів у підлітковому віці позначаються на їхньому ставленні до дорослих і взагалі до навколишнього оточення. З одного боку, переважна частина з них прив’язані до своїх вихователів, з іншого – вони претендують на більшу самостійність. Педагоги не завжди серйозно ставляться до цих змін, через що можуть виникати досить гострі конфлікти. Учня дратує опіка старших і він починає вимагати, щоб дорослі рахувалися з його планами та бажаннями. Дії фахівців часом сприймаються ним як неповага до себе. І тоді школяр стає грубим, нетерплячим, важкокерованим.

Водночас поведінка підлітка не в усьому відповідає його почуттям і переживанням. Часто він шкодує з приводу конфлікту з вихователем, але не знаходить шляхів до нормального контакту з ним. Одним із можливих виходів із цієї ситуації є пошук опосередкованого підходу до учня через однолітків. Здебільшого ровесник – це дуже значуща фігура в житті школяра означеного віку, адже саме в цей період найважливіше значення мають для нього репутація хорошого товариша, довіра і повага однолітків, бажання мати близьких друзів. Тому і колектив інтернату став тією частиною середовища, що починає визначати подальший розвиток особистості вихованця.

Основний мотив поведінки підлітка – бажання знайти своє місце в колективі. У таких випадках, коли учень з якихось причин не може здобути авторитет у своїх ровесників за допомогою навчальних успіхів чи участі у шкільних заходах, він шукає інші шляхи для реалізації цього бажання: привертає до себе увагу товаришів виявом псевдохоробрості, порушенням поведінки тощо. Педагоги намагаються впливати на школярів, переконуючи їх, що така поведінка є неприпустимою, оскільки вона, крім усього іншого, свідчить про легковажне ставлення до товаришів, але ж саме потяг до них і набуває спотвореної форми. У цей час фахівці мають бути особливо уважними до кожного вихованця: треба допомогти підлітку знайти відповідні способи врегулювання відносин з однокласниками. Як показало наше дослідження, у Херсонській, Переяслав-Хмельницькій і Вовковинецькій школах-інтернатах цьому сприяло, наприклад, залучення вихованців до фольклорно-етнографічного, краєзнавчого гуртків, гуртків з народних промислів, вишивки, до інших цікавих справ.

У кожному класі звичайно виділяється декілька груп дітей, які мають різне становище в колективі. Учнів 5–9 класів цікавить, від яких якостей залежить їхнє місце в колективі. На перший план виходять найчастіше вміння зберегти вірність у дружбі, мужність, надання підтримки товаришеві, вольова поведінка. Така оцінка ровесників і підхід до вибору друзів домінують із самого початку підліткового віку. Вимоги колективу, громадська думка, моральні настанови, нормальні взаємовідносини є важливими чинниками формування особистості.

Психологічні дослідження та педагогічні спостереження доводять, що часто в підлітків формуються якості, які не завжди збігаються з цілями школи-інтернату. Такі вихованці засуджують, наприклад, тих, хто не дає списувати контрольні роботи, відмовляє товаришам у підказці. Подібні вади є досить стійкими, однак учень може легко позбавитися від них, якщо потрапить у новий колектив з іншими моральними вимогами. Наскільки ці звички не піддаються впливу дорослих, настільки вони змінюються під тиском громадської думки ровесників. Це пояснюється, з одного боку, тим, що моральні уявлення підлітка ще не стали переконаннями, а з іншого – тим, що ровесник стає центральною фігурою в житті школяра цього віку .

Складність формування моральних норм і правил поведінки і той зміст, яким наповнюються аморальні настанови та вимоги якоїсь частини вихованців інтернатів, породжують труднощі в педагогічному процесі, подолання яких потребує урізноманітнення методів і засобів педагогічного впливу.

Часто в школах-інтернатах для підвищення рівня морального виховання організовуються змагання між учнями, класами. Однак наше спостереження, проведене в усіх названих вище школах-інтернатах, показало, що змагання саме по собі не забезпечує дотримання суспільних норм. Змагання учнів Херсонської та Переяслав-Хмельницької шкіл-інтернатів не дало бажаних результатів. Учні цих шкіл, включившись у змагання, досягли значних успіхів: уважно контролювали навчальну роботу один одного, намагалися не мати низьких оцінок, не допускати виявів недисциплінованості, безвідповідального ставлення до громадських доручень. Але після закінчення змагання досягнуті успіхи звелися нанівець: акуратність, ввічливість знову зникли. Ті вимоги, які підлітки ставили до себе та своїх товаришів, мали для них особистісний сенс тільки в ході змагання і були пов’язані не з метою виховання в собі окремих якостей, а з перемогою у змаганні. Досягнення задовільної оцінки рівня моральної вихованості зняло необхідність відповідної поведінки в подальшому.

Наше спостереження показало, що змагання виконує свою функцію, якщо воно пов’язане з тим, що для дитини в цей період має пріоритетне значення. Так, у цих же школах-інтернатах було організовано гру, пов’язану з вивченням українських народних традицій. Класи перетворилися в загони козаків – захисників рідного краю. Згідно з правилами гри перемагала та команда, яка найбільш дисципліновано та відповідально «відбувала» службу; критерії дисциплінованості були такі самі, як і в попередньому змаганні. Експериментальні перевірки, проведені через два–три місяці показали, що вимоги, поставлені підлітками до себе та інших під час цієї гри, залишились для них значущими і після її закінчення: вони стали внутрішніми чинниками поведінки, оскільки були пов'язані з прагненням учнів до надзвичайного, до вивчення і дотримання традицій народу. У такому разі не зовнішній контроль, а самоконтроль сприяє успішному формуванню тієї чи іншої моральної якості.

Як свідчать результати експериментальних досліджень, підлітковий вік характеризується високим рівнем розвитку самосвідомості в порівнянні з іншими періодами дитинства. По суті, розвиток самосвідомості означає пізнання самого себе. Інтерес до свого внутрішнього світу виникає саме в підлітковому віці.

У процесі навчальної діяльності, спільної громадської роботи, під впливом спілкування з дорослими та однолітками у вихованців формуються риси, які самі починають визначати подальший розвиток особистості, її ставлення до оточуючих, поведінку. При цьому виникає і нова потреба – зрозуміти, осмислити ці риси свого характеру, знайти у собі відмінності від інших людей, проаналізувати свої переживання, тобто пробуджується інтерес до свого внутрішнього світу та прагнення до самооцінки. Все це стає можливим завдяки формуванню моральних якостей у процесі виховної роботи, що постійно ускладнюється, та завдяки тій суспільно корисній діяльності, яку виконує школяр.

Формування самосвідомості підлітка починається з того, що він виокремлює ті чи інші суттєві ознаки певних видів діяльності та вчинків, осмислює особливості своєї поведінки, а пізніше – і особливості своєї особистості.

Коло усвідомлених вихованцем якостей у судженнях про себе і друзів майже нічим не відрізняється, хіба що судження про іншу людину більш конкретні й змістовні. Якщо ж перед дитиною ставиться завдання порівняти себе з товаришем, то виявляється, що характеристика самої себе стає в неї змістовнішою і конкретнішою – за своїм рівнем вона «підтягується» до характеристики товариша. Отже, пізнання іншої людини, випереджуючи самосвідомість, виступає її опорою та джерелом.

Що стосується оцінки діяльності та поведінки підлітка іншими людьми, то вона виконує подвійну функцію: з одного боку, в ній віддзеркалюються відповідність чи невідповідність його поведінки вимогам суспільства, тобто оцінка регулює і поведінку людини, і її ставлення до себе; з іншого боку – вона допомагає тому, що школяр виділяє якісь свої якості та робить їх предметом визнання й оцінки.

У процесі дослідження нас цікавило, наскільки адекватні судження вихованців про себе, адже вважається, що людина мало розуміє, знає себе і тому для дитини самооцінка, самоусвідомлення є малодосяжними. У Вовковинецькій, Переяслав-Хмельницькій та Херсонській школах-інтернатах нами було проведено порівняння оцінних суджень учня про себе з думкою оточуючих. Таке порівняння показало, що різні якості особистості оцінюються підлітком з різним ступенем правильності. Спостерігалася цікава динаміка збігу оцінки дорослих і суджень школярів про себе впродовж підліткового віку.

На основі дослідження ми дійшли висновку: здатність до самооцінки швидше розвивається в тих учнів, які прагнуть розібратися в собі, в кого ускладнені взаємини з іншими людьми. Уміння об’єктивно оцінити свої інтелектуальні, психічні якості має принципове значення для формування особистості в цілому та таких її якостей як упевненість у собі, самокритичність або, навпаки, невпевненість, некритичне ставлення до себе. Саме здатність до самооцінки є найважливішою умовою емоційної врівноваженості особистості. Правильна самооцінка допомагає індивіду врегульовувати вимоги до самого себе з урахуванням реальних можливостей і умов дійсності, розумно керувати своєю поведінкою.

Неправильна самооцінка стає джерелом розладу людини зі своїм «Я», конфліктів з оточуючими, частих невдач у досягненні поставленої мети. У підлітковому віці не тільки складається стійка самооцінка, а й виникає необхідність зберігати її в усіх життєвих ситуаціях. Якщо вихованець не досягає успіху, це вимагає від нього нижчої самооцінки. У такому разі розходження між рівнем домагань і реальними можливостями породжує гострі афекти переживання.

Аналіз теоретичних джерел і педагогічної практики підтверджує, що підлітковий вік – це не тільки період значних труднощів і суперечностей, а й час реалізації багатих можливостей молодої людини. Як свідчить досвід виховної роботи, подолання труднощів стає можливим, якщо фахівці шкіл-інтернатів намагаються розвивати позитивні якості дітей означеного віку.

Проведена нами експериментальна робота і кращий педагогічний досвід переконують, що практично в кожного підлітка можна сформувати моральні якості, пізнавальні інтереси та суспільну спрямованість особистості, бажання досягти мети, яка важлива не тільки для нього, а й для суспільства, особливо, якщо робити це своєчасно.

Моральне виховання школярів у названих вище закладах освіти передбачає створення такого соціально-психологічного клімату, таких педагогічних умов, які всебічно сприяють розвитку особистості, їх прагненню виробити в собі позитивні моральні якості.

Основою морального виховання є орієнтація на реальне життя з усіма його труднощами і суперечностями, на структуру життєвих інтересів і потреб молодої людини, що визначають соціальну спрямованість особистості, її активну життєву позицію. Моральний аспект переорієнтації громадської свідомості на проблеми моралі стає нині надзвичайно важливим для докорінного переосмислення всієї діяльності особистості, що передбачає глибоке і творче усвідомлення кожним учнем значення формування в собі моральних якостей на основі використання духовних цінностей українського народу, зокрема його традицій.

З метою організації роботи з морального виховання учнів
5–9 класів у Вовковинецькій школі-інтернаті для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, у Переяслав-Хмельницькій школі-інтернаті та в Херсонському ліцеї інтернатного типу у ході констатувального експерименту учням пропонувалось виділити найбільш характерні структурні елементи моральних понять і відповісти на питання: «Що таке доброта і як Ви її розумієте?», «Яку людину Ви вважаєте доброю?», «У чому виявляється чуйність до людей? Як Ви це розумієте?», «Що таке совість?», «Як Ви розумієте поняття «доброзичливе ставлення до людей?», «Чи виявляються такі якості у Ваших вчинках і вчинках однокласників, друзів?».

Аналогічна робота була проведена в контрольних групах Полтавської та Київських № 23, 26 шкіл-інтернатів. Для дослідження рівнів моральних знань підлітків ми взяли такі якості: любов до Батьківщини, повага до людей, бережливість, працелюбність (перша група); дружба та взаємодопомога, дисциплінованість і організованість, чуйність, відповідальність (друга група); ввічливість, чесність, доброта, порядність, скромність (третя група). Перша група моральних якостей характеризує знання та ставлення вихованців до суспільства, друга – до колективу, третя – до себе.

У результаті проведення анкетування, бесід, інтерв’ю були одержані дані про характер знань дітей про моральні поняття (див. таблицю 5.3).

Таблиця 5.3