Іменники мають два числа: однину й множину.

Іменники в однині можна співвіднести із займенниками він, вона, воно або поєднати із цей, ця, це: цей світ, ця громада,це листя, це коріння.

Іменники в множині можна співвіднести із займенником вони або поєднати із ці: ці дерева, ці корені, ці ножиці, ці Карпати. Однина й множина іменників звичайно різняться між
собою закінченнями: будинок – будинки, вікно – вікна, дорога – дороги.

Проте в іменниках середнього роду на -я (змагання, сузір 'я) закінчення в обох числах збігаються. Число цих іменників виз­начаємо, орієнтуючись на слова, що стоять при них: змагання . триває – змагання тривають, далеке сузір я – далекі сузір я.

У давнину існувала ще третя форма числа іменників –двоїна. Тепер вона зникла, залишилися тільки форми очі, плечі,вуса, які тепер сприймаються як множина, та діалектні форми
на зразок дві відрі, дві нозі.

Частина іменників вживається, як правило, лише в однині. Вони означають:

а) назви речовин: залізо, віск, кров, молоко, чорнило;

б) збірні назви: студентство, молодь, дітвора, рідня, морква, бурячиння, листя, проміння, каміння, волосся;

в) назви дій, якостей, почуттів: молотьба, хода, бджільництво, байдужість, поспішність, гнів, дружба;

г) власні назви: Ольга, Степан, Іванченко, Луцьк, Куренівка.

Деякі з цих іменників можуть вживатися і в множині, що­правда, набуваючи при цьому трохи іншого значення: мінеральні води, добірні вина, леговані сталі, болі, радості, глибини, світи.

Незначна частина іменників має тільки множину. Вони переважно означають:

а) назви предметів, парних за своєю будовою: ножиці, сани, ворота, штани, челюсті, груди;

б) деякі збірні назви: люди, діти, кури, гуси, дрова, дріжджі, меблі, коноплі.

в) назви дій, станів, почуттів (переважно із суфіксом -ощ-):
лінощі, веселощі, мудрощі, заздрощі, пахощі, жнива;

г) назви родин рослин і тварин: злакові, зонтичні, хребетні, яструбині;

г) деякі власні географічні назви: Черкаси, Суми, Карпа­ти, Альпи, Осокорки, Маневичі.

Множинні іменники реального значення однини або мно­жини набувають за допомогою числівників: одні двері – двоє дверей, одні ножиці – троє ножиць.

Будуючи речення зі збірними іменниками, треба особливу увагу звертати на число пов'язаних із ними слів. Якщо збірний іменник, який називає сукупність багатьох предметів, стоїть в однині, то й пов'язані з ним слова також мають стояти в однині: осіннє листя (а не осінні), коріння проросло (а не проросли), селян­ство – воно (а не вони), молодь – її інтереси (а не їхні).

Відмінки іменників

Іменник, пов'язуючись у реченні з іншими словами, змі­нюється за відмінками.

В українській мові є сім відмінків, кожний з яких відпо­відає на певне питання:

називний– хто? що? (весна, явір);

родовий– кого? чого? (весни, явора);

давальний – кому? чому? (весні, явору);

знахідний– кого? що? (весну,явір);

орудний – ким? чим? (весною, явором);

місцевий– на кому? на чому? (на весні, на яворі);

кличний– хто? що? (весно, яворе).

Називний і кличний відмінки називаються прямими, усі інші – непрямими.

Іменник у називному відмінку виступає в реченні в ролі підмета, іноді – присудка. Наприклад, у реченні Вірний при­ятель – то найбільший скарб (Нар. творчість) у називному відмінку стоять підмет приятель і присудок скарб.

Іменник у кличному відмінку виступає тільки в ролі звер­тання: Який ти, світе, теплий і широкий (А. Малишко).

Іменники в непрямих відмінках у реченні можуть виступати:

а) іменною частиною складеного присудка: Життя має ціну лиш доти, поки воно доцільне (П. Загребельний);

б) додатком: Навтішатися світом – що випити кухоль, У якому ізверху мед, а насподі – гірчиця (Д. Чередниченко);

в) означенням: Гуркочи у долю мою, світе, хвилями прадавнього Дніпра (В. Симоненко);

г) обставинами: В день такий на землі розцвітає весна тремтить од солодкої муки (В. Сосюра).

Називний і кличний відмінки вживаються завжди без прийменника, місцевий – лише з прийменником. Інші мо­жуть виступати як без прийменника, так і з ним.

Деякі іменники не змінюються, а саме:

а) іншомовні слова, які закінчуються на голосний (крім -а після приголосного та -я): амплуа, кашне, протеже, ательє, парі, таксі, бюро, депо, метро, кіно, рагу, кенгуру, меню, інтерв'ю, Нікарагуа, Туапсе, Сочі, Монако, Баку; але слово пальто змінюється: пальта, пальті, паль­
том і т. д.; в усному мовленні нерідко змінюються також давно запозичені слова кіно, метро, бюро;

б) жіночі прізвища на приголосний та -о: про Ганну Чубач, з Ліною Костенко; але чоловічі прізвища на приголосний та -о відмінюються: про Петра Чубача, з Юрієм Костенком;

в) більшість буквених абревіатур: на ЧАЕС, послуги ДКО, в СПУ, договір із ВАТ, від райвно; але: у загсі, на ЛАЗі, до ВАКу.

У складних назвах, що пишуться через дефіс, відмінюють­ся, де можна, обидві частини: музей-квартира – музею-квар-тири, фабрика-кухня – на фабриці-кухні, Переяслав-Хмельниць-кий – з Переяслава-Хмельницького, Пуща-Водиця – у Пущі-Водиці, Конча-Заспа – під Кончею-Заспою, Новосілка-на-Дні-стрі – у Новосілці-на-Дністрі, Ростов-на-Дону – до Ростова-на-Дону, під Ростовом-на-Дону; але: Кос-Анатольський – Кос-Анатольського, Баден-Баден – у Баден-Бадені.

· Поділ іменників на відміни

Поділ іменників на частини

За тим, як вони змінюються, іменники поділяються на чотири відміни. Проте до жодної відміни не належать іменни­ки, які вживаються тільки в множині (двері, Чернівці), які змінюються, як прикметники (вартовий, учительська), і які не змінюються (шосе, кенгуру).

До першої відміни належать іменники жіночого й чоловічого родів, які в називному відмінку однини мають за­кінчення -а (-я): хмара, буря, мрія, сирота, лелека, Микола', сюди також належать іменники жіночого роду із збільшуваль­ним значенням на -ищ(е): бабище, бородище. До другої відміни належать:

а) іменники чоловічого роду, які в називному відмінку однини не мають закінчення -а (я): вітер, дощ, день, герой, батько;

б) іменники середнього роду, які при відмінюванні не приймають жодних суфіксів: село – села, сонце – сонця, подвір'я – подвір'я, гор­нятко – горнятка.

До третьої відміниналежать іменники жіночого роду, які в називному відмінку однини не мають закінчення -а (-я): радість, сутінь, ніч, подорож, мати.

До четвертої відміни належать іменники середньо­го роду, які при відмінюванні приймають суфікси -ат(-ят-), -єн-: теля – теляти, лоша – лошати, коліща – коліщати; іменників, що приймають суфікс -єн-, залишилося всього три: ім'я – імені, плем'я – племені, сім'я – сімені (лише в однині); іменники тім 'я і вим 'я набули ознак другої відміни.

Логічний хід міркувань під час визначення відміни імен­ника можна зобразити так: