Перехідні і неперехідні дієслова

Дієслова можуть означати дію, яка переходить або не пе­реходить на інший предмет. Залежно від цього вони поділя­ються на перехідні і неперехідні.

Перехідні дієслова означають дію, спрямовану безпосередньо на якийсь предмет. Після них стоїть прямий Додаток, виражений іменником або займенником у знахід­ному відмінку без прийменника: зустрічати (кого? що?) друзів, виорати (к о г о? ш о?) поле, прочитавши (к о г о? щ о?) книжку, готуючи (кого? що?) питання, виконано (кого? Що?) роботу.

Додаток, залежний від перехідного дієслова, може стояти і Родовому відмінку без прийменника:

а) якщо перед дієсловом є заперечна частка не: розроблено (к о г о? щ о?) заходи – не розроблено (кого? чого?) заходів, проклали (кого? щ о?) дорогу – не проклали (кого? чого?) дороги, посадили (кого? що?) дере­ва -– не посадили (кого? чог о?) дерев',

б) якщо дія переходить не на весь предмет, а тільки на його частину: принеси сіль (усю) – принеси солі (час­тину), розвантажити иукор (увесь) – купив цукру (час­тину).

Лише від перехідних дієслів творяться пасивні дієприкмет­ники (прочитаний) та безособові форми на -но, -то (прочитано).

Неперехідні дієслова означають стан або дію, яка -; не спрямована на якийсь предмет. Неперехідні дієслова не мають при собі прямого додатка (іменника в знахідному відмінку без прийменника): іти, працювати, дякувати, зустрічатися, турбуватися, ходити.

Характерною ознакою неперехідності дієслова є наявність у нього частки (постфікса) -ся: сміятися, спізнитися, рухатися (виняток становить дієслово дивитися, яке тепер набу­ло перехідності: дивитися фільм). Частка -ся, приєднуючись до перехідного дієслова, нейтралізує його перехідність: го­тувати – готуватися, зустрічати – зустрічатися. Показником перехідності чи неперехідності бувають суфікси -и- та -і: білити – біліти, коптити – коптіти тощо.

Лише від неперехідних дієслів творяться активні дієприк­метники (зеленіючий, позеленілий).

Деякі дієслова, залежно від контексту, бувають то пере­хідними, то неперехідними. Наприклад, у словосполученнях малює картину, вишиває рушник, співає пісню, пише листа всі дієслова перехідні (бо мають при собі додатки в знахідному відмінку без прийменника). А в реченні Петрусь уже гарно малює й пише, а Олеся не гірше від нього співає та вишиває ті самі дієслова вже неперехідні (бо не мають при собі відповід­них додатків і не потребують їх). Відрізняються ці дієслова й відтінками значення: у першому випадку (як перехідні) вони означають дію, спрямовану на певний предмет; у другому (як неперехідні) – мають додатковий відтінок «уміти».

Від таких дієслів, залежно від контексту, можуть утво­рюватися як пасивні (писаний), так і активні (пишучий) дієприкметники.

Стан дієслова. Зворотні дієслова

Перехідні дієслова можуть по-різному передавати зв'язок між носієм дії і предметом, на який спрямована дія. Це дося­гається за допомогою частки (постфікса) -ся. Відповідно розрізняють два стани дієслова: активний і пасивний (у неперехідних дієсловах стан не визначається).

Дієслова, шо означають дію, спрямовану від її носія, вира­женого в реченні називним відмінком, на предмет, названий знахідним відмінком без прийменника, належать до активного стану: науковці вивчають питання, робітники ремон­тують будинок, співак виконував пісню, мама вмиває дитину, вітер похилив дерево, друг зустрів друга. Сюди належать усі перехідні дієслова.

Дієслова, що означають дію, спрямовану на предмет, ви­ражений у реченні називним відмінком, від її носія, названого орудним відмінком, належать до пасивного стану: пи­тання вивчається науковцями, будинок ремонтується робітниками, пісня виконувалася співаком. При цьому до перехідного дієслова приєднується частка (постфікс) -ся і воно втрачає свою перехідність.

Українська мова уникає пасивних конструкцій. Тому слід, де це можливо, надавати перевагу дієсловам активного стану над пасивними дієсловами. Адже природніше сказати: комісія складає план, ніж: план складається комісією; вас запрошує директор, ніж: ви запрошуєтеся директором.

Від форми пасивного стану треба відрізняти зворотні дієслова, що означають дію, носій якої в реченні виражений називним відмінком. За значенням вони поділяються на такі підгрупи:

а) власне зворотні – означають дію, спрямовану на самого її носія: дитина вмивається (тобто: вмиває сама себе), хлопець одягається, ящірка ховається;

б) непрямо-зворотні – означають дію, виконувану в інтересах її носія: люди будуються (тобто: будують для себе), білка запасається (тобто: робить запас для себе);

в) взаємно-зворотні – означають дію двох і більше діячів, яка взаємно спрямована: друзі зустрілися (тобто: зустріли один одного), знайомі листуються, спортсмени змагаються',

г) загально-зворотні – означають стан діяча: мати хвилюється, брат усміхається;

г) безоб'єктно-зворотні – означають дію, спрямовану від її діяча: кінь б'ється, собака кусається.

Дві основи дієслова

Усі дієслівні форми творяться від двох основ:

1) основи інфінітива;

2) основи теперішнього часу.

Основу інфінітива визначають, відкинувши від неозначеної форми дієслова суфікс -ти, а також -сти: пра­цювали), говори(ти), позелені(ти), бра(ти), жи(ти), чу(ти), мог(ти), розцві(сти), опа(сти); але: нес(ти), рос(ти), тряс(ти).

Від основи інфінітива творяться форми минулого часу (працював, брав, жив), умовний спосіб (працював би, жив би), активні дієприкметники доконаного виду (позеленілий, опалий, зігнилий), пасивні дієприкметники з основою на -а-(прочита(ти) – прочитаний, поча(ти) – початий) та відпо­відні форми на -но, -то (прочита-но, поча-то) і дієприслівни­ки доконаного виду (позеленівши, поча-вши, розцві-вши).

Основу теперішнього часу визначають, відкидаючи від 3-ї особи однини особове закінчення -є або -ить (-іть): жив(е), почн(е), розцвіт(е), працюй(е), умій(е), позеленій(е), говор(ить), лов(ить), прос(ить), стой-іть, гой-іть.

Від основи теперішнього часу творяться форми наказового способу (живи, почни, працюй, умій), активні дієприкметники недоконаного виду (живучий, працюючий, стоячий) та дієприслівники недоконаного виду (живучи, працюючи, цвітучи, стоячи, гоячи).

Основа інфінітива й основа теперішнього часу, як прави­ло, різняться між собою: писа(ти) – пиш(е), кува(ти) – куй(е), бра(ти) – бер(е), ду(ти) – дм(е), мог(ти) – мож(е), гна(ти) – жен(е). Іноді ці основи можуть збігатися: плив (ти) – плив(е), вез(ти) – вез(е), нес(ти) – нес(е).

Неозначена форма дієслова

Неозначена форма дієслова називає дію або стан безвіднос­но до часу, особи, роду, числа, способу. Вона незмінна.

У цій формі дієслова відповідають на питання що робити? що зробити? і завжди закінчуються суфіксом -ти (у поезії допускається також суфікс -ть): Земле, моя всеплодющая мати, сили, що в твоїй живе глибині, краплю, щоб в бою сильніше стояти, дай і мені! Силу рукам дай, щоб пута лама­ти, ясність думкам – в серце кривди влучать, дай працювать, працювать, працювати, в праці сконать! (І. Франко).

У пестливій дитячій мові в неозначеній формі деяких діє­слів у суфіксі -ти замість кінцевого звука и виступають суфік­си -ки, -оньки, -очки, -усі тощо: спатки, їстоньки, питоньки, спатусі.

Між коренем і суфіксом -ти бувають суфікси -ува- (мудру-вати, переказувати, працювати), -ну- (дихнути, вернути, стук­нути), -а- (орати, писати, рушати), -и- (косити, ліпити), -і-(виднітися, уміти). Кінцеві кореневі зубні приголосні д і т перед суфіксом -ти ще в прадавні часи внаслідок дисиміляції (розподібнення) змінилися на с: веде – вести, кладе – класти, цвіте – цвісти, плете – плести, їда – їсти. У дієслові йти звук д (йде) злився із звуком суфікса т.

Неозначена форма вважається початковою формою дієсло­ва. Тому в словниках дієслова подаються саме в цій формі.

У реченні неозначена форма дієслова виступає:

а) присудком або частиною присудка: Молодість здатна творити несподіване й неймовірне (Я. Качура). Як любо йти коханою землею і рідний вітер пити без кінця! (В. Сосюра);

б) підметом: Лиш боротись – значить жить (І. Франко);

в) додатком: Ті пісні мене вчили (чого?) поважати труд людський і піт, шанувать Вітчизну мою милу, бо вона одна на цілий світ (В. Симоненко);

г) означенням: Стала наближатися година (я к а?) руша­ти в дорогу (С. Васильченко);

ґ) обставиною: Прилітає зозуленька (з якою мето ю?) над ним покувати (Т. Шевченко).

Неозначена форма дієслова в контексті може набувати значення:

дійсного способу; Цап крутнувсь, зіп 'явсь на дибки і... тікать, задравши хвіст (С. Олійник). Люди жати, а ми на межі лежати (Нар. творчість);

умовного способу (у такому разі до неозначеної форми до- дається частка б): Все вдається, все біжить, тільки б жи­ти, тільки жить (П. Тичина);

наказового способу: Раптом ранило їй в руку... Пересилюю­чи муку, крикнула: – Не відступать/ (П. Тичина).

· Способи форми дієслова

Способи дієслів

Спосіб виражає відношення дії до реальності. Є три способи дієслів: дійсний, умовний і наказовий.

Форми дієслова в дійсному, умовному або наказовому спо­собі називаються способовими. У реченні способові форми дієслова виступають у ролі присудків.

Дійсний спосіб означає реальну дію, яка відбувала­ся, відбувається або відбуватиметься: будували, будуємо, побу­дуємо. Дієслово в дійсному способі обов'язково має часову характеристику: реальна дія може відбуватися в минулому (писав, написав), теперішньому (пишу) або майбутньому (писа­тиму, буду писати, напишу) часі.

Умовний спосіб означає дію, можливу за певних умов або бажану: збудували б, закінчив би. Дієслово в умовно­му способі на час звичайно не вказує (учора написав би, зараз написав би, завтра написав би), тому й не має часових форм, за винятком віднесення можливої дії до минулого часу, коли дієслово в умовному способі таки вказує на минулий час (був би написав).

Наказовий спосіб означає наказ, заклик, прохан­ня, побажання діяти: розкажи, заспіваймо, збудуйте. Дія, на­звана дієсловом у наказовому способі, може відбуватися лише після повідомлення про неї, тому часова характеристика такої дії зайва: дієслово в наказовому способі часових форм не має.

Способові форми дієслів у контексті можуть набувати не­властивого їм значення, тобто одна форма може вживатися замість іншої.

Форма майбутнього часу дійсного способу в певному кон­тексті може виражати наказ, побажання, спонукання: / ти пої­деш із людьми, а тоді повернешся назад (Григорій Тютюнник). – Ну що ж, сину... – сказав дід зітхнувши. – Я б тебе й не пустив, так не маю права, бо... хто знає, як краще? Хай же Бог тобі помагає... Йтимеш отак навпростець, на Вербовий хутір, а тоді – як хоч, шляхом, а як хоч – навпростець... А як живий будеш, даси вістку... (І. Багряний).

Форма умовного способу іноді так само може передавати спонукання: Відпросився б ти в командира, прийшов би до мене хоч на часину (О. Гончар). Таточку, голубчику, ви б краще ле­жали (1. Тобілевич).

Форма наказового способу може виступати в значенні:

дійсного способу: А хтось у нашому загоні візьми та й пус­ти чутку, що я звідкись переписав той вірш (М. Стельмах);

умовного способу: Часом і досі здається мені, що й зараз поклепай косу хто-небудь під моїм вікном, я зразу помолод­шав би (О. Довженко).